Once upon a time Казкаря занесло у бурштиново-медовий ліс.

Як він там опинився, парубок й сам не зміг би відповісти. Казкар взагалі прямував по черговий сорт кави через прохання свого товариша, Райдужного дракона.

Просто так трапляється. Наче твердо вирішив піти у визначене місце. А потім замріявся – й вже знайшов себе десь у іншому просторі.

Казкар, що правда, навіть зрадів. Адже це виявився надзвичайно файний ліс.

Стовбури дерев грали відтінками бурштину – від яскравого світлого до глибокого темного. Листя та трава світлих медових відтінків.

Крізь дерева проглядає галявина знову таки кольору свіжого меду.

Саме туди Казкар попрямував.

Та й закляк, ледь вийшов з-за дерев.

На галявині, спиною до лісу, стояв місцевий житель. Точніш, жителька.

Висока, витончена рептилія з лускою, звісно ж, бурштинового кольору.

Дівчина була вдягнена лише у щось на кшталт цільного купальника. Однак з проріззю для довгого й товстого хвоста. Волосся, що більш нагадувало довгі пружні голки медово-коричного кольору, трохи стовбурчилось.

Ящірка уважно дивилась вдалину. Побачивши щось присіла й почала бити хвостом по землі, рухаючись в одній їй вловимому ритмі.

Казкар пригадав, що десь далеко такі рухи вважаються танцями. А от де чи що за танець – забув.

Помилувавшись на всю цю непередавану картину Казкар вирішив, що йому у тім'ячко напекло.

Тож глянув вгору.

Високо на смарагдовому небокраї, одне над іншим, висіли два маленьких та одне велике ніжно-зелені сонечка.

Але жарко не було. Сонячне сяйво лиш ніжно пестило шкіру.

…

На іншому кінці галявини блиснув сонячний зайчик. Отже сестра готова.

Ящірка, котру так уважно розглядав кудлатий дивак з лісу, почала бити хвостом об землю.

Це єдиний спосіб виманити бджіл з підземного вулика.

Але важливо притримуватись ритму. Бити розмірено, рівно та сильно. Імітуючи квіткове серцебиття. Тоді бджоли виберуться на звук.

Квіти у бурштиновому світі дуже великі. Й мають багато нектару.

Коли квітка дозріває, то починає пульсувати. Звук несеться по землі, в якій бджоли викопують собі вулики. Чи заселяють ті, що прикопали їм ящірки.

Почувши серцебиття квітки, бджоли прямують промишляти нектар та пилок.

Це єдина можливість зібрати вже заготовлений мед. Вийняти заповнені воскові стільники та покласти пусті.

Якщо чекати не хочеться, можна йти за здобиччю по двоє. Одна ящірка буде бити довгим міцним хвостом по землі. А друга забирати мед.

Головне не потрапити на очі бджолам. Здоровеньким таким, з три чоловічі кулаки. Й серйозним до неможливості.

Тому що вони почнуть з розгону врізатися міцною кістяною головою у злодія. Потім можна луски недорахуватися. А то й цілих ребер.

…

Казкар з подивом розглядав ящірку, коли почув вдалині дивний, наростаючий гул. Звук то розпадався, то зливався в єдине. Складалось враження, що десь ввімкнули одразу кілька десятків моторів.

Ящірка теж почула гул. Одразу підвелася у повний зріст.

Задоволено кивнула й кинулась до лісу, вхопивши Казкаря сухою долонею.

– Валимо. З такою ніжною шкірою, як у тебе, чужак, тобі зле прийдеться.

Трохи побігавши, парочка зустріла ще одну ящірку, точну копію першої.

Тільки у неї в руках було величезне горнятко, від якого приголомшливо пахнуло свіжим медом.

…

В меді можна настоювати спеції, трави чи квіти. Тоді мед просочиться новим ароматом та смаком. Навіть настроєм, уявляєшь.

Й коли прийде смарагдова зима, ми будемо мати літні спогади, запаковані в маленьких баночках з медом.

Ті трави, що витримувались у меді, ми сушимо та робимо чай. Виходить трав'яний та солодкий. Від нього тіло кріпне й дух не тьмяніє.

Квітами, що побували у меді, ми прикрашаємо десерти. Маленькі тістечка с кислуватою лимонною травою. Чи великі торти з повітряних вершків.

Особливо файними виходять хризантеми з темною серцевиною. Мед забирає притаманну їй гіркуватість. Й підкреслює природню солодкість.

Медові спеції ми варимо з вином, ромом та бренді. Це традиційні напої. Кожен на один з трьох місяців смарагдової зими.

Й обов’язково виставляємо чарочку на столик у палісаді. Кожного дня. Як знак поваги до зими. Адже дуже її полюбляємо.

Ще ми настоюємо у меді кавові зерна. Але не будь-які, а тільки маленькі й темні. Це міцна кава, проте цілком позбавлена природніх солодких відтінків.

Мед змінює каву. Виходить зовсім ні на що не схожий напій.

В таку каву ми додаємо трохи липовою горілки. Й більш нічого.

А потім беремо великий теплий плід та йдемо на дах. Там сидимо, попиваємо. Та милуємося білими зірочками.

Ти знаєш, це єдиний білий колір у нашому світі.

Всі відтінки меду та бурштину, смарагдове небо – це неймовірно гарно.

Але білий просто заворожує.

Кажуть, наче зима приносить сніжинки. Маленькі білі зірки. Ми ніколи не бачили такого дива. Але завжди ставимо чарку з гарячим напоєм на столик аби виказати повагу до зими.

Можливо тоді вона одного разу принесе нам трохи білого снігу.

…

Казкар попивав міцну медову каву з липовою горілкою, котру майже не відчував. Лише легкий натяк. Як влітку, коли липи починають квітнути. Аромат відчувається, але що то є, сказати важко.

Поруч з ним наперебій теревенили приголомшливо гарні бурштинові ящірки. Схожі, як солодка мара розпусника. Що сказати, сестри.

Трійця сиділа на товстому бурштиновому пледі й милувалася темно-зеленим нічним небом.

Безмісячним. Усипаним міріадами сяючих перлинок-зірок.