Once upon a time по стійці з грубо вирізьбленого, сяючого внутрішнім світлом прозорого каменю проскакав вітер у вигляді лисиці. Принаймні ледь помітні, сірувато-білі лінії, злегка окреслюючі силует явища, були схожі саме на спритного хитруна. Вітер-лис самовіддано ганяв жовте листя по стійці, не падаючи на підлогу тільки тому, що був, по суті, потоком повітря.

Ще один вітер, але вже у вигляді кота, вгніздився на плечах Райдужного дракона. Хлопець сперся руками на стійку й спостерігав за Осінню.

Пані ж возилася з третім вітром, цього разу псом.

– Сидіти! Лежати! Крутись! Хто тут хороший, розумний хлопчик? Хто такий славний слухняний вітер? Хто знає і виконує всі команди? Увага! Фас!

Й тицьнула пальцем у Казкаря, який щойно ступив на поріг. Вітер-пес кинувся, повалив хлопця на підлогу та облизав крижаним язиком – начебто зимові холоди не полінувалися прийти й плюнути в обличчя своїй жертві.

– Знаєте що! Я взагалі перестану приходити в дивовижну кав'ярню. У цій нескінченності повно місць, де мене люблять, дають кави та не кидають на підлогу.

Вітер-пес радісно виляв хвостом на крики Казкаря, який не міг підвестися. А ви спробуйте встати, коли вам на груди всілося природне явище.

Осінь зглянулася.

– До мене!

Вітер-пес одразу ж повернувся до пані.

– А що це ти тут робиш, ще й зі своїми вихованцями? Хіба ти не повинна дощити, стусати шезлонги чоловічими чоботами, палити, хрипко лаятися та іншими розвагами розважатися? Ну, як ти ото полюбляєш.

– Що повинна за те не винна. Весна вирішила розважитися за мене. Вона там собі подружку знайшла, от й бешкетують. З Війною, звичайно, я б не дружила, але це її справа. Хоче тепла в жовтні та листопаді, ласкаво просимо. Баба з возу – ООН не виражає занепокоєність.

– Хто не виражає занепокоєність?

– Йой, не звертай уваги. Тобі не зрозуміти цю іронію, оскільки на твою думку непокоїтися – то діяти. Бездіяльність не вкладається у твою картину світу і, отже, ти не зрозумієш жарту.

– Мм, ніфіга не зрозуміло, але дуже цікаво. І все-таки що ти тут робиш? Ще й з вітрами. Давно їх не приводила, я скучив.

– Оо, вони у мене відпочивали в одному дивовижному світі, де стільки вітрів, що повітря ніколи не застигає. За винятком особливих випадків.

...

Світ вітрів – дивовижне місце.

Безкраї простори прісних і солоних морів.

Літати над ними вільно. Грати в доганялки з летючими рибами. Поринати у фонтани, випущені китами. Дражнити жвавих дельфінів, намагаючись дістати цих спритними грунів.

Протяжні лісові хащі.

Літати над ними лоскітливо, торкаючись животом верхівок. З трудом пробиратися між гілками, піддаючи попід дупи лютим білкам та дурним білченятам, але не давати їм впасти, підхоплюючи в повітрі – вітри ніколи нікого не ображають.

Безкрає небо, освітлене жовтою Луною та трьома з половиною сріблястими сонцями – одне завжди показується лише наполовину, загороджене нерухомим метеоритом.

Літати в них протяжно й дико, без мети, але завжди з надломом.

Палаючі золоті пустелі.

Пролітати над ними пекуче й томно. Можна набратися піском, золотом й спекою. Щоб потім полетіти до когось дорогого та злитися з ним в потоці, розділивши жар.

Високі і низькі гори з гострими або плоскими вершинами. Деякі покриті снігами, який ніколи не тануть, а тому відмінно освіжають.

Літати між ними гостро й колюче, але дуже весело. Особливо грати в цурики або хованки з друзями та близькими.

Розлогі поля і галявини, де ростуть розумні рослини, які змогли мирно домовитися про розподіл території.

Літати над ними розумно, але довго витримати неможливо. Можна застрягти та почати думати. А для вітру життя – це рух.

Таємничі, вкриті ряскою болота.

Літати над ними журливо та меланхолійно, але іноді це саме те, що потрібно неслухняному й пресиченому вітру.

Прудкі річки та струмки, кожен зі своїм характером й особливостями.

Слідувати їхніми руслами несподівано. Ніколи не знаєш, який настрій у текучої води сьогодні. Чи навіть зараз. Адже настрій річок та струмків мінливий і нестабільний.

Засніжені полюси, які рушають, куди хочуть й неможливо їм чинити опір.

Літати над ними вперто. Засніжені землі уперті та цілеспрямовані. Якщо вони кудись прямують, ніщо не зіб'є їх з курсу. А цього іноді дуже не вистачає.

Вічнозелені тропіки, які настільки переконливо вигадали постійні дощі, що природі довелося підкоритися.

Літати серед тропічних рослин і постійних злив соковито. Можна набрати кольорів, смаків та ароматів так, що будь-який зустрічний вітер буде розпізнавати ці запахи й відтінки протягом декількох десятків лун.

Фруктові гаї та ягідні поселення, де так люблять жити птахи.

Літати серед них розважуюче. Балакучі пташки відразу ж приєднуються до польоту і починають розповідати всі свої новини відразу. Радісне щебетання заглушає все на світі, а мерехтіння кольорового пір'я засліплює. Але лише тимчасово. Доста поговоривши, птахи відлітають назад до своїх гнізд та гілок, залишаючи ошелешений вітер кружляти на одному місці, поки не прийде до тями.

Просторі савани, притулок для величезних плямистих кішок-рибалок.

Пролітати там захоплююче. Величезні плямисті кішки люблять грати в доганялки, кусатися, дряпатися й стрибати разом із вітрами. Коти та вітри знають, що не можуть завдати шкоди один одному, тому із задоволенням розважаються, поки обидва не втомляться. Величезні плямисті кішки такі, що навіть вітер можуть втомити. Вдосталь награвшись, кішка вирушає на риболовлю, й вітер разом з нею, аби побути поруч, набратися сил та втекти річкою.

У тому світі нескінченна кількість вітрів.

Вони живуть дружно й рідко сваряться. Але якщо посваряться, то влаштовують дуель. Хто сильніший, той поглинає суперника. Після цього всі вітри, включаючи переможця, затихають на луну. Ніде не дме вітерцю. Тому весь світ знає, що один вітер перестав дмухати й розділяє журбу.

Але луна проходить, вітри починають дути ще сильніше та завзятіше. В пам'ять про того, хто перестав, щоб вшанувати його пам'ять.

...

Казкар сидів, заколисаний казкою, не помічаючи, що вітер-лис давно вперто обтріпує комір його улюбленої куртки, розмальованої космічними фарбами.

Райдужний дракон слухав уважно, але встигав ще й чухати живіт вітру-коту, ухиляючись від його зубів та кігтів.

Осінь замовкла. Казкар тряхнув головою, скуйовдив своє рудувато-каштанове волосся, яке й так ворушилося саме по собі.

– А люди?

– Що “а люди”?

– Чи є там люди? Або тільки вітри, звірі з птахами й рибами та природа?

– Якби там були люди, не було б ні птахів, ні риб, ні звірів. Ні природи. І вітрів теж.

Дракон здивовано підвів на пані свої райдужні очі, відволікаючись від вітра-кота, який тут же схопив хлопця за палець.

– З яких це див така мізантропія? Ти начебто любила людей.

Осінь запалила міцну цигарку. Пихкнула. Подивилася на дракона жовто-червоними з золотистими блискітками очима.

– А я й люблю. Але це не заважає мені усвідомлювати, що вони здатні зруйнувати все, що потрапить їм під руку.

Заперечувати було нічого. Тож дракон потягнувся до запиленої пузатої пляшки під прилавком. Вітер-кіт тут же стрибнув на спину, потупотів й ліг, вважаючи, що драконова спина – то ідеальне місце для сну після гри.