Once upon a time голова Казкаря лежала на гарненьких голих колінках дивовижно струнких ніжок. Які, в свою чергу, росли від славних сідничок, вмощених прямо на м'яку траву кольору охри.

Вся ця краса належала молодій, файній дівчині, яку якби ми й могли впізнати, то хіба що по волоссю. Сяючим сріблястим локонам, які не стригли з дитинства – це під силу тільки матері-чарівниці. Ось чому волосся розкинулося нестримним сріблястим мерехтливим озером.

А інакше дівчину не впізнати. Вона давно виросла, не зачаровує кущі, не змушує сніжинки танцювати. І більше не готує десерти зі своєю лисою матір'ю-чарівницею, аби підманити диво.

Дівчина крутила в руках величезну, вже порожню прозору чашку з ручкою-половинкою.

– Міг би принести мені щось міцніше, ніж солодке молоко з какао та ложкою кави.

– Між іншим, це mocaccino, або caffè mocha. Класичний рецепт схожий на капучино – порція еспресо та збитого молока. Плюс чорний, білий або молочний шоколад чи какао. У дитинстві ти дуже любила. Хоча мені казали, що таке не можна давати дітям.

– Еге ж. У дитинстві я ще любила пісяти в штани, обіймати ведмежа-хмару і плакати за мамою. З чого почнемо?

– З першим пунктом виникнуть проблеми. Ти носиш такі короткі шорти, що їх навіть трусами не назвеш. Ти даремно сподіваєшся, що ці високі шкарпетки компенсують наготу.

– Гетри, папаша, це зветься гетрами.

– А про якого ведмежа-хмару ти говорила?

Дівчинка злегка підстрибнула від захвату, ледь не скинувши голову Казкаря. Заплескала в долоні й схопила хлопця за ніс.

– А от тепер я розповім тобі казку про дивовижний світ, про який ти ніфіга не знаєш. Слухай.

...

У цьому світі є три типи мешканців.

Перші живуть на та у хмарах.

Це повітряні антропоморфні фігури, сплетені з мряки. Вони мало чим відрізняються від своїх осель, хіба що вміють говорити й вплутуватися у всілякі історії.

Оселі-хмари відображають характер господарів.

Наприклад, бач, розсіяні грозові хмари – ці відомі своїм важким характером і гучним голосом. Абсолютно неспроможні ужитися з сусідами, тримаються самі по собі. А якщо зберуться разом, ох, чекай грози з сильними дощами. Під час такої сварки у когось випав величезний плюшевий ведмедик, сплетений з мряки – я його взяла і нікому не віддала.

А он ті хмари, наче дута ковдра, сіро-блакитні з легкими проміжками білого. О, ці неквапливі, розмірені. Розмовляють тихо, завжди про щось своє, господарство або збір води.

Мої улюбленці – тонкі хмари, рідкісні й швидкоплинні. Притулки для молодих та вітряних творчих натур. Налітають, радують око. Перш ніж встигнеш вимовити слово, вже кудись полетіли. Все собі на думці.

А тепер подивись, видовище наче спеціально для тебе. Хмарний шлях, схожих на зоряний тільки вдень і з хмар. По ньому рухаються хмарники, мешканці хмар.

Знаєш, який у них любовно-романтичний звичай? Навіть тобі сподобається.

Вони посилають шматочки своєї хмари коханим. Якщо пасія приймає подарунок, значить, пара заручена. Їх вже ніхто не може розлучити.

Одного разу хмарниця закохалася та послала шматочок хмари своєму коханому. Той не прийняв подарунка. Тоді вона вкрала хлопця разом з його хмарою.

Але не знала, що йому вже прислала хмару інша, й він її прийняв. Та хмарниця знайшла свого викраденого нареченого та допомогла звільнитися від викрадачки.

А далі йде трагіко-героїчна історія битви, взаємодопомоги. Про самопожертву, переконання, мирні переговори та пошук компромісів. Ну і всі ці нецікаві речі. Ти знаєш мене, я або прибиваю кривдника до смерті, або забуваю, ніби його ніколи не існувало. Залежить від проступку.

Так ось, хмара нареченої була випадково знищена викрадачкою. Разом із суперницею. Ну а наречений й сам розсипався дрібною мрякою. Коротше, загинули обидва. Викрадачка обтяжилася відчаєм та гнівом. Настільки, що спустилася в море зі своєю хмарою. Яка стала підводною фортецею.

З того часу вона є єдиною Вартовою морів. Мешкає на дні. Всі, хто вбитий горем та з розбитим серцем, приходять туди, й вона бере їх на службу.

Це все, що відомо. Якщо цю казку можна сприймати хоча б наполовину серйозно.

Вважається, що одного разу ця Підводна Господиня набере стільки людей, що зможе вийти на сушу та знищити всі хмари, щоб більше не було небесних заручин.

Але суша вже заселена.

Тепер стеж за руками. Та тьху на тебе, це ж образний вислів.

Найлегші мешканці цього світу тусують на хмарах.

Деякі з них стають важчими, а точніше грузнішими. Занадто люблять звичайне життя, повсякденні справи або щось інше фізичне. Ось чому такі спускаються на землю, аби жити, як люди. З часом вони придбали звичайне тепле фізичне тіло замість мряки й туману антропоморфної форми.

А ті, хто дуже важкий від злоби, заздрості, ненависті й так далі, падають, як каміння з неба, та скочуються в море. Земля відмовляється їх носити. Вона примхлива, як панянка перед побаченням. У морі ці важкі набираються водою і падають на дно. Так там й живуть.

Не уявляю, навіщо Підводній Господині така компанія. Я б їх повиганяла. Хоча куди діватися, падати начебто нижче нікуди.

Та й коли поруч нікого немає, напевно, підійде навіть така компанія.

...

Казкар раптом сів, обернувся до дівчини й винувато подивився їй в очі.

– Мені шкода, що тобі довелося так багато плакати за мамою. І за те, що мене в ті моменти не було поруч. Я...я повинен був приділяти тобі увагу, але замість цього бродив іншими світами.

Дівчина здивовано засміялася.

– Ти мені нічого не винен. І взагалі нікому...

– Власне, я не закінчив речення. Не можна перебивати старших.

Дівчина зі сміхом розвела руками.

– Я забрав тебе і помістив у перший ліпший світ, із школою чарівників та чаклунським інститутом, за рекомендацією Райдужного дракона. Але навіть не розібрався, як цей світ влаштований. А потім пішов, задоволений та щасливий, що городяни не знайшли тебе, чого так боялася твоя мати-чарівниця. Вона думала, що навіть якщо відрізати все твоє чудове волосся й зробити голову лисою, це не допоможе. Та й не хотіла для тебе долі вигнанки-відлюдниці.

Дівчина закотила очі. Як нескладно здогадатися, вона виросла цинічною, не особливо емоційною або рефлексивною панянкою.

– Ти поселив мене в дуже хороший світ з чудовими людьми. Іноді приходив у гості, приносив частування від моєї матері, поки вона була жива. Було б нерозумно не відчувати до тебе вдячності.

Дівчина спритно простягла руку і скуйовдила волосся Казкаря, яке й так завжди ворушилося на неіснуючому вітрі.

– Крім того, ти – це ти. Прекрасний таким, який є. Я б ніколи та ні за що не стала б нічого змінювати

Казкар засміявся та знову плюхнувся на гарненькі голі колінця. Адже навіть таким дивовижним створінням іноді потрібно, щоб їх приймали такими, якими вони є – без додаткових умов.

Як бачимо, дівчина виросла мудрою та розуміючою.

А для доброї чарівниці це набагато важливіше, ніж всілякі рефлексії або захоплення романтичними сценаріями, чи не так?