Once upon a time пухка білява зірка, склавши руки на грудях, стояла серед сірої пустельної долини.

Дівчина нетерпляче переступала стрункими ніжками у різноколірних конверсах. Від кожного кроку з-під ніг підіймався сірий пил, який осідав на взутті. Та кого те бентежило.

Зірка нервово цокала язиком, пихала й сварилася собі під носа брудними слівцями. Кожна конструкція могла довести до припадку заздрощів з дюжину портових працівників. Втім, деякі розумники час від часу ризикували опинитися поруч, аби почерпнути криху невитонченої словесності.

Таким знанням не слід пропадати у безвісті.

Але зараз зірку ніхто не чув, оскільки нікого навкруги й не було.

Хоча дехто вже мав би бути. Дехто, кого вже ніяких сил не доставало дочекатися.

Раптом попереду закрутився сірий смерч. Підріс вгору, спробував надутися справжнім ураганом. Та опав.

На тому місці лишився лише недоладний, але симпатичний Казкар. Волосся, як завжди, стирчить. Светр та штані, якими соромно й смітник прикрасити. Зазвичай вигляд Казкаря у всіх викликав сприятливі емоції. Тільки не у зірки.

Адже вона купу сил поклала, аби перевдягнуте це недолуге створіння. Дарма.

Виказавши чергову купу сварливих слів, зірка нарешті посміхнулася.

Все ж таки Казкар був перший, кого вона колись побачила. Й, звісно, щиро обожнювала.

...

– Ну й що ти тут забула? Тримай каву. Куди ти мене притягнула? Обережно, гаряча. Пам'ятаєш холодний світ, де тільки на верхівках гір тепло й росте кава? Це він! Ледь дістав, слухай, дефіцит. Так де це ми? Дракон у каву додав якийсь лікер. Котрий тобі наче подобається. Хоча його там не багато. Яка пустеля. Я думав, ти хочеш щось цікаве показати. А...

– Та помовчи ти хоч мить.

Казкар гомонів без перепину, водночас сунувши зірці у руки високу склянку з кришкою. З такого ж примудрявся відсьорбувати сам. Ще й жестикулював активно, озираючись по сторонам.

Як це не дивно, а небагатослівну зірку це завжди смішило. Тому Казкар так себе й поводив.

Кава з пряним, в’яжучим смаком виявилась доволі міцною. Втім, зірка такий й полюбляла.

Тим більше, що їй знадобилось кілька хвилин, аби зібратися з думками.

– Нащо притягнула? Хм. Гадаєш, у всіх світах тільки діточки, що слухають казки роззявивши рота? Чи твої навіжені кавомани, які готові вічність танцювати навколо турок з кавою? А може самі добродії, бажаючі поділитися запасами чудернацької кави та розповісти кілька добрих історій? Мочиш, хм? Ходімо-но, піднімемося на гору, я тобі покажу, як ще буває.

Йти довелося не дуже довго. Все ж таки Казкар та зірка – не люди, що їм ті відстані.

Виявилось, пустеля не обмежувалася долиною. Скільки око сягало, всюди бачилась одна й та сама картина.

Сіра пустош.

Каміння.

Ледь живий вітерець ганяє кволі клубні пилу.

Зірка окинула зором представлену панораму та озирнулася на різко засумувавшого Казкаря.

– Треба ще трохи пройтися. Заразом й я розповім тобі казочку. Але не добру та веселу, як ти ото полюбляєш. Але зі здебільшого хорошим кінцем.

...

Давним-давно цей світ населяли два типи схожих між собою істот. Їх тіла вкривало розкішно чудове хутро.

У один пряме, біле на ногах. Чим вище, тим чорніше. Голову прикрашали гострі чорні вушка та того ж кольору довга гладка грива.

У інших курчаве, на ногах жовте. Чим вище, тим червоніше. Вони мали кармінові вушка й такого ж кольору хвилясту гриву.

Жовто-кармінові кучеряші заплітали гриву у тоненькі косички. Інакше носити її було неможливо. Прикрашали зачіски виточеними з каменю прикрасами.

Біло-чорні прямиші свої гриви заплітали у одну-дві товсті коси й зав’язували мотузками, зробленими з маточок деревинних квітів.

Йой, що це були за дерева та квіти. Таких я більш не бачила.

Уяви, коли дерево народжувалось, десь починав текти тоненький потічок.

Дерево треба було оберігати, охороняти від хижаків, котрі могли поласувати малюком.

Проте через кілька років дерево кріпшало, обростало кам’яною корою й випускало тонкі гілочки. Вони тихо свистіли, приманюючи хижаків. Адже чим більше гілочок з’їдали, тим більше й швидше їх відростало заново.

Декілька десятків років дерево росло вгору, поки крона дерева не зрівнювалась з вершинами гір. Й тоді починало квітнути.

Величезні квіти випускали довгі маточки, котрі місцеві жителі їли та робили з них одяг.

А всередині, у самій глибині чашечки квітки збиралось у шишки насіння. Й це найцікавіше. Насіння, дозрівши, виявлялося звичайною кавою. Ну, така от примха місцевої флори.

Насіння змелювали та готували міцну каву, щоб пити вечорами.

Вгадай-но, що було далі?

Ну, звісно. Знайшлись ті, хто вирішив, наче один колір хутра домінує над іншим.

Результат перед нашими очима.

...

Казкар та зірка сиділи у пилюці, схрестивши ноги, на одному з високих пагорбів.

Пустеля навколо виїдала око.

Єдине жовтувате сонце ледь припікало.

– Але ж ти обіцяла здебільшого хороший кінець.

Зірка мовчки ткнула пальцем у небокрай. Довелось довго вдивлятися.

Там, у тіні чергового пагорба щось ворушилось.

Щось невеличке.

Добряче прислухавшись, парочка почула дуже тихий свист, майже на межі беззвучності.

Раптом, здається з самого пагорба, вискочила маленька фігурка, майже дитяча. Невеличке тіло вкривало курчаве хутро, жовте на ногах й, чим вище, тим червоніше. Але коротенька грива виявилась прямою та вугільно-чорною. На спині де-не-де зустрічались біленькі плями. Слідом вискочила ще одна фігурка, навіть поменше. Вся у білому курчавому хутрі з прямою карміновою гривою та чорними руками.

Обидві фігури возилися над чимось, перебігаючи з місця на місце.

– Та-та, ти вгадав, мій милий Казкарю. Це виживші діточки. Вони зараз відкопували потічок та носили в долонях воду, аби полити маленьке деревце, яке тільки-но почало свистіти.

– Як вони тут вижили?

– Місцеві жреці товаришували з гірськими духами. Тож залишили їм доглядати з півдюжини малюків від заборонених у той час змішаних шлюбів. Таких дітей зазвичай приносили у жертву. Але на той час, коли вони народилися, у світі коївся суцільний безлад. Майже все було зруйновано. Діти лишилися у печерах, а усі інші перетворилися на попіл. Малюки й гадки не мають, хто вони чи ким були. Нічого не знають про навколишній світ. Одного разу вони вийшли на вулицю, коли почули свист. Добре, що навколо була ніч, хоча все одно для них було засвітло. Зараз, бачиш, звикли. Навіть вдень виходять.

– Тож що це, вони живуть як звірята? Без спілкування, навчання чи комунікації. А як же їжа тощо?

Зірка хрюкнула від сміху.

– Ну ти чого? А гірські духи? Ці бодай розумніші за розсипавшихся попелом кучеряшів та прямишів. Головне вже зроблено. Дерево почало свистіти, а потічок – текти.

Казкар та зірка ще довго сиділи, схрестивши ноги, на високому пагорбі.

Мовчали.

Й міркували, що деяка пустеля буває повнішою, ніж найнаповненіша реальність.