Once upon a time Казкар стояв на пагорбі, намагаючись зрозуміти, що то він таке бачить.

Перед оком відкрилася бірюзова піщана пустеля. Зеленувато-блакитний пісок завивався хмарами при найменшому подиху вітру, виблискуючи на світанковому сонці.

Хоча за обрієм з'являвся лише край сонця, вже ставало спекотно.

Панораму, порожню до самого неба, розбавляли лише величезні, жовтуваті, далеко розставлені бутони. Швидше за все, долоні велетнів, що ростуть прямо з піску та щільно стиснуті по двоє.

Хоча не так вже й щільно.

То тут, то там долоні-бутони починали смикатися й ворушити пальцями.

Щось відволікало, заважало вуху. Казкар прислухався. І дійсно, звідкись доносилося ритмічне биття барабана або щось на кшталт.

Казкар вирішив почекати, тим більше, що він ще не допив свою каву.

Коли сонце наполовину підійнялося над горизонтом і стало досить спекотно, найближча долоня-бутон різко розкрилася.

Звідти назовні вилетіли величезні перламутрові бульбашки й полетіли вгору.

На просторому плато, утвореному долонями зі з'єднаними зап'ястями, стояв звичайного вигляду будиночок. Досить великий. Такий, що, мабуть, не поступається розмірами дивовижній кав'ярні дракона.

Стіни, дах і навіть вікна відливали бірюзовим кольором. Імовірно, будинки зроблені з піску, який завивався навколо.

Двері відчинилися, звідти вийшов місцевий зі скуйовдженим білосніжним пір'ям.

Обличчя, вкрите пухом, виглядало сонним та незадоволеним. Верхні кінцівки, схожі на витончені пташині лапки з коротким пір'ям, були зайняті бубном й молотком.

Потупотівши о поріг могутніми опіреними нижніми лапами з кігтями, місцевий озирнувся. Побачив Казкаря. Примружив золотаві очі.

Потім розкрилися сусідні долоні, відкривши світові точно такі ж бульбашки й будиночок.

Звідти вибрався такий самий місцевий житель, тільки меншого розміру й без бубну.

Перший застережливо махнув крилом та пішов до Казкаря.

...

Пісок виглядає спокійним, навіть красивим на твій погляд чужинця.

Але він небезпечний, коли злиться.

Пісок чекає грози. Хоча я все більше переконуюся, що насправді не чекає. Просто не може нікуди він неї дітися.

Стародавня відьма-гроза лютить пісок. Змушує злитися. У такому стані він чіпляється до всього живого, що не сховалося, й витягує сили.

Кілька разів наші одноплемінники потрапляли в пісок. Все, що від них залишалося – суха оболонка, що кришиться при найлегшому дотику. Стає таким самим піском.

Щити або руки, як ти кажеш, захищають нас. На них лють піску не діє. Тому оселі будують в щитах.

Подивись, щит зовні жовтий. Це шкіра, настільки міцна, що пісок не може її зруйнувати.

З настанням ночі щит збирається жменею, утворюючи купол. Для піску не залишається жодної щілини.

Бачиш, щит всередині майже такий же білий, як сонце. Він акумулює світло й тепло вдень, щоб зігрівати нас вночі, коли відьма-гроза ходить та лютить пісок.

Важливо, щоб мешканці потрапили в будинок до закриття. Після того, як щит зіжметься, в будинок не увійдеш. Тож станеш жертвою піску.

Чому постійно грають барабани або бубни? Ця музика подобається богам-стихіям-предкам. Вони не завжди поруч та слухають, але коли приходять, то радіють, що їх шанують.

Тому жерці богів-стихій-предків грають по черзі, щоб музика ніколи не замовкала.

Крім того, якщо грає музика, значить, щит живий. Коли заселені раніше щити втрачають усіх мешканців, вони назавжди перестають закриватись. Тоді пісок з'їдає ніжну серцевину, залишаючи лише порожню зовнішню шкіру.

Підступна відьма-гроза таким чином знущається над богами-стихіями-предками.

Мовчазний щит – це мертвий щит. Літуни в пошуках нового будинку облітають стороною такі місця.

Щити дають укриття не тільки нам, а й бульбашкам-теплицям, від яких ти не відводиш очей.

Далеко звідси, на березі злившихся озер, є жива земля. На ній ростуть трави, фрукти та ягоди, овочі й коренеплоди.

Злившіся озера, які впадають одне в одне, є небезпечним місцем. У глибинах мешкає безліч древніх чудовиськ. Тому жити на березі неможливо.

Але можна вигадати час для збору ґрунту і насіння. Звичайно, якщо у тебе є куля, подарунок предків. Іноді їх можна знайти в піску.

Таку кулю потрібно підживлювати водою та землею. Тоді вона розростеться й стане бульбашкою.

Насіння закидають в дорослу бульбашку, аби вони проросли всередині. І тоді вже бульбашка буде тебе годувати, доглядати за рослинами, самостійно літати на водопій.

Доросла бульбашка не боїться нічого, крім відьми-грози. Тому вночі ховається з нами в щиті.

Тобі пощастило, чужинцю, натрапити на наше місто. Перше місто на землі, яке аплодує небу вечорами перед закриттям. Просто щит завжди голосно стукає, прикликаючи свого мешканця.

Пощастило, бо це єдине місто.

Щити ще ніколи не росли так густо. Кількома парами максимум. А тут раптом густо виросли й постійно з'являються маленькі.

Жити таким великим поселенням набагато зручніше. Можна доглядати один за одним. Обмінюватися рослинами. Допомагати. Бач, ми навіть навчилися будувати будинки з піску.

Виявляється, якщо поговорити з ним по-доброму, напоїти водою й вночі сховати від відьми-грози, він із задоволенням стане великим та затишним будинком.

…

Казкар сидів мовчки, слухаючи розповідь жерця.

Дивовижне місто, перше на землі, виблискувало бірюзою.

На висотах між бульбашками-теплицями носилися маленькі літуни.

Зграя підлітків зібралася до озер, щоб напоїти молоді кулі, які обіцяли вирости у великі безстрашні бульбашки.

Неподалік зграйка дівчат зі смішками пліткували про несподіваного гостя – без пір'я, крил і, який жах, з грубими руками, що зовсім не були схожі на граціозні пташині лапки.

Казкар не ображався. Що поробиш, такий вже народився.

Хлопець просто насолоджувався прекрасним днем.