Once upon a time серед лісової галявини річкове каміння оточувало вкопану в землю піч.

Високий димар курився зеленувато-сірим димком, який пахнув полином, смолою, скошеною травою. Й ще десятком тонких ароматів.

Димок збирався хмаринками, зависав у повітрі. Або тонким звивистим серпанком намагався дістатися неба. Легкий вітерець підхоплював димок й тягнув його за собою у подорож.

Хитра конструкція печі утримувала весь жар всередині. Тому використовувала зовсім небагато сухої деревини. Якої, втім, було принесено із запасом.

Вугілля гаряче тліло, випікаючи пшенично-медових кабанчиків з горіхами та малинові коржики.

Казкар, сидячи на пеньку-стільці, періодично нетерпляче підскакував. Його ніздрі вбирали апетитний аромат, що просочувався крізь щільно, здавалося, прилеглу заслінку.

Запах все далі ширився по галявині.

Й навіть за її межі, приваблюючи паків.

...

Золотисто-медові лисички живуть біля лісових вуликів. Будують м'які просторі гнізда, де сплять, згорнувшись клубочком.

Виходять на прогулянки та полювання, але завжди повертаються додому до заходу сонця.

Вулики завжди розташовуються поблизу великих доглянутих малинників.

А от біля диких ніхто не оселиться. Всім відомо, що занедбаний малинник - погане місце. Там живе зло.

Навіть якщо хтось опиниться поруч, поспішить втекти. Щоб не перебувати поруч із занедбаним малинником після заходу сонця.

У лісових вуликах живуть великі темно-коричневі бджоли.

Ми були б дуже здивовані, побачивши їх. У цих бджіл немає жала, але є пара міцних жвалів. Дуже зручні штуки.

Адже ці бджоли збирають не тільки пилок, а й фруктовий сік. Прокушують шкірку жвалами та п'ють.

А потім відлітають додому, поспішають повернутися до заходу сонця.

Золотисто-медові лисички завжди залишають сторожу біля вуликів, коли виходять на полювання. Ті проганяють крилатих паків, недобрих лісових жартівників, які розоряють малину, грабують вулики та забирають мед і яйця.

Самі бджоли не можуть себе захистити. Тому що, незважаючи на жвали, значно поступаються за розмірами злим пакам.

За це бджоли годують лисичок медом та нектаром. Адже ті неабиякі ласуни.

Злі паки завжди намагаються нашкодити лисичкам.

Напряму напасти бояться. Навіть єдина лисичка однією лапою грюкне з десяток паків. Тому паки майструють пастки.

Дорослі досвідчені лисички не ведуться на хитрощі. А от молодь може. Тоді біда, адже лисичка сама не зможе звільнитися.

У таких випадках на допомогу приходить ведмідь.

Він стежить за порядком та усуває неприємності, учинені паками. Адже сам колись їх вигадав. Хотів створити собі помічників, щоб доглядали дерева й трави та допомагали приводити малинники до ладу.

Але паки полюбили мед, розмножуватися й хуліганити. І зовсім не хотіли просити дозволу чи вибачення. Тому весь ліс їх зненавидів.

Коли настає зима, лисички риють розлогі нори, куди бджоли переносять свої вулики. Всі лягають спати.

Лисички зігрівають бджіл, а ті дзижчать їм сонне хропіння - колискову, що навіває солодкий та глибокий цілющий сон.

Злі паки ненавидять лисичок й намагаються розкопати їх нори. Адже взимку не сплять, тому що їх нікому зігріти. Ніхто не дзижчить їм сонне хропіння. Та й хто захоче жити в занедбаних малинниках.

Але лисички дуже розумні, тому риють заплутані, хитромудрі та глибокі нори.

А з приходом весни знову виходять на поверхню.

...

Здоровенний, заввишки з двох Казкарів, ведмідь із зеленим хутром сумно зітхнув.

Зазирнув у своє горнятко, завбільшки з добру бочку. Виявив, що там ще лишився чай з малинового варення й зробив ковток. Від довгої балаканини, чи бачте, пересохло у горлі.

Ведмідь посував сідницею, вмощуючись зручніш на пеньку-стільці. Пересмикнув своїм великим мокрим носом, принюхуючись до ароматів від печі.

– Ще трохи й частування буде готове.

Між кущами по той бік галявини з’являлися й пропадали маленькі постаті. Зеленувато-коричневі, бруднуваті. Паки визирали з-поміж свіжого листя, кривлячи уїдливі обличчя.

Малюки не справляли враження злих, скоріше загублених істот. Казкар навіть трохи співчував їм. Дуже сумно, коли з тобою ніхто не хоче мати справу, тому що у тебе погана репутація.

Втім, заслужена.

– То що, кудлатий мій друже, у цих твоїх паків немає ніяких шансів? Так й будуть вони відбросами, які нікому не потрібні?

Ведмідь пильно та важко подивився на Казкаря великими темними очима. Знизав плечима.

– Для початку, безглуздий двоногий мій друже, вони б самі спробували ставитися до оточуючих по-доброму. Чи може зробили яку справу корисну. Та хоча б привести до порядку власні малинники. Я їх для того й вигадував. Ан ні. Живуть в опалому листі та сухопалі біля коріння, старих гілок не обрізають й бур'янів не рвуть. Шкоду роблять. Крадуть яйця у бджіл та закопують біля коріння своїх малинників. От нащо?

Казкар почухав потилицю.

– Може намагаються розводити своїх власних бджіл? Якщо мед люблять. Ну, і щоб колискову взимку гуділи.

Ведмідь здивовано глянув на Казкаря. Задумався.

Його думки перервала потужна хвиля апетитного аромату. Смаколики приготувалися.

Ведмідь дістав з духовки величезне деко з підсмаженою випічкою. Розділив на дві частини.

Одну половинку малинових коржиків та медових кабанчиків з бурчанням поклав на дерев'яну тарілку та поніс ближче до кущів.

Паки, крадькома поглядаючи на Казкаря та ведмедя, бочком підійшли до тарілки. Жадібно хапаючи ласощі, змахували шкірястими крилами, щоб швидко сховатися назад у кущах.

Величезний зелений ведмідь зітхнув.

– Ну от. І хоча б одного разу подякували. Так ні, поїдять та знову підуть псувати малину, щоб насолити бджолам й лисицям. І збагнути не хочуть, що без малини не буде меду та коржиків.

Ледь ведмідь закінчив говорити, як із кущів вискочила дуже мініатюрна постать. Молоденька пака.

Мала тягнула букетик жовтих квітів, який, вочевидь, був заважким для неї.

Опустивши долу очі, підійшла до ведмедя й тицьнула букет йому кудись в область п'ят.

Кудлатий здоровань так й завмер.

Обличчя Казкаря розпливлося в усмішці, яку він намагався сховати у філіжанці кави, що приніс із собою. Не влізла.

Зелений ведмідь відламав шматочок малинового коржика, поклав на долоню й опустив лапу.

Малеча поклала йому на пальці квіти та взяла частування. Подивилася на ведмедя, який примудрявся посміхатися всією своєю широкою мордою. Змахнувши крилами, залізла йому на плече та притиснулася до щоки.

Казкар уже відверто сміявся.

Ведмідь розгублено подивився на веселуна.

– Гаразд, можливо, їхня молодість ще не безнадійна.

Ведмідь обережно нахилився, виловив звідкись з-під свого стільця-пня маленьку чарочку. Налив трохи малинового чаю та простягнув маленькій пакі.

Так й сиділи втрьох.

Ласували та розмірковували.

До миру було ще далеко, але час чаювання вже прийшов.

Але для початку це не так вже й погано.