Once upon a time м'яка, оксамитова ніч була теплою.

…

Втім, брехати не буду. У цьому світі ночі завжди теплі.

Вночі прокидаються сріблясто-кришталеві квіти, які слабо сяють, але дуже тепло гріють. Наче дивовижне живе вугілля.

Коли сходить крижане сонце, від якого все покривається інеєм та замерзає, квіти розгортають своє сріблясте листя, аби вловити світло. Накопичують, подібно батарейкам.

Але як тільки крижане сонце ховається за горизонт, бутони розкриваються. Кришталеві м'ясисті пелюстки вириваються назовні, відкриваючи гарячу серцевину. Про це можна дізнатися через солодкувато-терпкий, заворожуючий аромат, який витає в повітрі.

Тоді іней перетворюється на пар та зникає. Лід тріскається, випускаючи струмені гарячого повітря.

Місцеві жителі завжди виходять з дому, ледь відчують квітковий аромат.

Густе хутро, яким вони гріються вдень, збирається голками, щоб не парити тіло.

Витягнуті обличчя з довгими хоботками-носами розпливаються від посмішок.

Круглі вуха стирчать, прислуховуючись.

Квіти ростуть на камінні. Те тріскається від жару. Коли камінь тріскотить, звук поширюється далеко.

На цих каменях можна приготувати блакитні яйця з жовтою серцевиною, які беруть у непокірних птахів. Звичайний сніданок місцевих.

Здобуття цих яєць – це ще та задача. Птахи просто так нічого не віддають.

Хіба що подружитися з ними, допомагати побудувати гніздо, щоб захиститися від денних холодів. Тоді птах сам поділиться.

Вони, чи знаєш, відкладають яйця, щоб годувати своїх дітей, а не для продовження роду. Їх діточки народжуються рідко й відразу живими пташенятами. Без довготривалої інкубації.

А яйця великі, дітям не так вже й багато треба.

Після сніданку місцеві жителі відправляються в теплиці.

Вони навчилися у квітів накопичувати енергію для того, щоб вирощувати в просторих приміщеннях всіляку зелень, овочі та ягоди.

Навіть твоя улюблена кава виростає, але рідко. Вона не користується популярністю у місцевих. Вони з радістю проміняють мішок зерен на щось корисне, якщо їм запропонувати. Знання – найкраще, місцеві жителі люблять вчитися й пізнавати нове.

Відчуваєш аромат квітів, що схожий на задушливі парфуми літньої модниці? Настає захід сонця. Сьогодні похмуро й сонця не видно, але квіти в такому не помиляються.

Зараз з'являться місцеві. Дивовижно милі створіння. Коли дракон вперше показав мені цей світ, я подумала, що він вигадав його аби розважити мене. Але ні.

Придивись до пагорбів попереду. Бачиш, каміння починає рухатися? Це двері, які відчиняються. Камені – кращий захист від крижаного сонця.

Поселень у цьому світі дуже мало. Вижити тут можуть тільки працьовиті та сильні істоти.

Це одне з них.

Мені навіть вдалося потоваришувати з кількома місцевими жителями. Вони називають мене «денною чужачкою». Можливо, відчувають мороз та холод, які завжди зі мною. Або просто судять по білому одягу.

Самі вони завжди надягають тільки темне, вшановуючи ніч.

…

Зима сиділа, стусаючи повітря ногою в чоботі на шпильці.

Дівчина зібрала своє пшеничне волосся назад у строгий пучок.

Щоки Зими трохи порожевіли від чаю зі смородини та базиліка, який вона пила з термокружки або білої шуби, накинутої на плечі. Температура навколо стрімко зростала.

Казкар похмуро кутався в улюблену куртку, яка збільшилася до п'ят й обзавелася капюшоном. Чим більш теплішало, тим коротшою ставала куртка. Дуже скоро вона вже була звично короткою, а капюшон перетворився в комір.

Незмінними залишилися тільки космічні фарби зовні, нескінченно плинні й мінливі.

Парочка терпляче чекала нагоди побачити місцевих жителів.

Раптом неподалік тріснув камінь. З нього проріс ледь помітний сріблястий паросток, який обіцяв стати прекрасною кришталевою квіткою.

Ставало все спекотніше.

Зі схилу сусіднього пагорба скотився камінь. Звідти вистрибнула маленька місцева дитина, схожа на пухнастого їжачка. Так здалося Казкареві, але вголос він нічого не сказав.

Довге сіре хутро малюка стрімко збиралося голками. За двері визирнула доросла місцева жінка й щось крикнула услід. Малюк повернувся, зняв шапку та куртку. Залишившись у вільних штанях й футболці, дитинка побігла до нашої парочки.

– А ми бачили вас у вікно. Мама сказала, що кава скоро буде готова. Ви бачили, як з'явилася квітка? Мій дядько говорив, що квіти з'являються рідко й пощастило, якщо це недалеко від будинку.

Малюк задихався від бігу, що не заважало йому безупинно торохтіти, стрибати навколо Казкаря, торкатися хутра шубки Зими, встромляти в її чай свій довгий носик з блискучим чорним кінчиком та милуватися квіткою – одночасно.

Довгі вузькі лапки малюка виявилися босими, оброслими густим коротким хутром. Витягнуті пальці прикрашали кігті, як у дракона. Придивившись ближче, Казкар зрозумів, що долоні хлопчика такі ж довгі, кошлаті й пазуристі.

Хлопець знову подумав про їжачків, але так і не сказав нічого. Яка різниця, як виглядають місцеві жителі. Он він сам бачить незвичним для них зі своєю білою голою шкірою.

Мати дитини знову визирнула за двері й щось гукнула.

Малюк підскочив, схопив Казкаря за руку та потягнув до будинку.

Зима йшла слідом.

– Диви, ти йому подобаєшся. А от мене вони ніколи не торкаються.

Мама хлопчика, кремезна жінка з довгими рудими голками й рожевим кирпатим носом, стояла на порозі, вперши пазуристі руки в боки. Кинувши недовірливий погляд на Казкаря, обернулася до Зими.

– Вітаю, люба. Давно до нас не приходила. Навіть привела гостя. Йой, такий непричесаний. Як така красуня могла зв'язатися з таким нехлюєм?

Зима засміялася, прикривши рот рукою.

Обличчя Казкарки, якого критикував хтось, крім неї самої, було приємно здивоване.

…

У маленькому будиночку, що нагадував простору багатокімнатну нору, того вечора було тісно. Зібралися всі сусіди, ближні й далекі.

Вони несли їжу, для якої не було достатньо навіть чотирьох столів, тому доводилося ставити прямо на підлогу.

Тягли дивовижні настоянки, приготовані з тепличних фруктів та ягід. Чим довше витримується настоянка, тим вона м'якше й міцніше – є такі, які можуть сп'янити найкріпшого їжовика за один стакан.

На радість Казкарю, з'ясувалося, що місцеві жителі називають себе їжовиками та їжінками. А діти – це їжанчатами.

Хлопець навіть встиг прошепотіти на вухо Зимі, що він одразу подумав про їжаків, коли побачив місцевих. На що отримав глузливий погляд світло-сірих очей з-під припіднятих брів.

Зиму, що б вона не говорила, місцеві обожнювали.

Вони навперебій розповідали уважному Казкареві, скільки корисних знань вона принесла в їхнє поселення.

Однак, як помітив Казкар, її дійсно ніхто не торкався. Але скоріше з поваги до красуні, ніж зі страху.