Гадаєте, у найдивніших кав’ярнях не риплять вхідні двері?

Рип – то навіть не звук, а особливе запрошення. Увійти, зняти куртку. Скуйовдити волосся. Всістися на високий стілець за стійку та зробити замовлення.

А поки готується кава, можна розповісти якусь дивовижну історію, що стане картиною на стіні чи прикинеться новим кавовим рецептом.

…

Once upon a time маленька художниця вигадала собі уявного товариша.

Звісно, таке роблять усі дітки.

Дорослих це чомусь лякає. Мабуть вони забули, що самі були малі й робили те саме. А тепер їм просто лячно обернутись та заглянути у щасливі спогади.

Хто зна.

Дорослих точно питати немає сенсу. Вони обов’язково обуряться, що комусь прийшла до голови така безглузда маячня.

Уяви, яка нудьга з ними.

Мені каву поміцніше, будь ласка. Йой, звісно, ти знаєш.

Художниця була звичайною дитиною. Тільки постійно малювала але то, знаєш, навіть добре.

Коли у людини, навіть маленької, є захоплення, вона розквітає. Я бачив чимало людей і саме захоплені – безумні та цікаві.

Проте малювала художниця, на думку сторонніх людей, дивацькі картини. Й чим дорослішою ставала, тим дивніші та химерніші.

А от чому людям так здається, того ніхто не міг пояснити.

Це ті самі зерна, що пахнуть минаючим літом, розжареною карамеллю, переспілим манго та тютюном? Чудово.

Маленька художниця із самого дитинства була мовчазною та нелюдимою. З таких, знаєш, що можуть вирости маніяками. Чи геніями. А зазвичай – просто доволі нещасливими людьми. Адже вони не можуть знайти свою людину.

А знаєш, чому?

Вони просто не для людей. Зате вони – чудові мрійники.

Ось і наша маленька художниця, як виявилось, не вигадала собі товариша, що ти. Вона якимсь чином навчилася подумки спілкуватися з одиноким та нелюдимим, у той далекий час, хлопцем, що мешкав на самому краю всесвіту й навіть трохи за його межами.

Це таке дивовижне місце, яке без запрошення знайти неможливо.

Звісно, якщо за справу не беруться маленькі художниці. Хоча, по правді, наша художниця вже давно не маленька.

Вода має буди потрійної очистки. Та не дивись ти так, розумію, ти й без мене знаєш. Просто не втримався. Звичка керувати процесом, шо поробиш.

Тож наша маленька художниця вигадала собі вірного товариша та йшла з ним через усе життя.

Але що то за життя, ти б знав! У людей дивовижне життя, хоча вони про це навіть на задумуються.

Люди можуть відправитися до моря, коли заманеться. Й їм навіть не потрібно згадувати, що це. Вони живуть у одному світі з морем. Ще й не одним.

Люди можуть дихати солоним повітрям. Дивитися на синє-зелену воду. Слідкувати зором за літаючими крикучими чайками. Ловити капелюха, котрого здув бриз.

А ще люди можуть любуватися зірками. Їм зорі бачяться сяючими крапками у небі, а не нахабними блідними дівчиськами, які тільки й чекають, як би смикнути тебе за волосся.

Пробач, а тобі обов’язково шкребти пазурами по турці? Манікюр, шо й казати, в тебе неперевершений але звук добряче дратує.

Слухай-но далі.

Люди можуть відчувати тепло сонця усією шкірою не опалюючись. Хм, звісно, якщо не стояти влітку серед пляжу, шо той стовп.

Уяви!

Сонечко їх зігріває, пестить та ніжить. Не хрипко хамить у відповідь на привітання, а відноситься дружелюбно.

Хоча люди такі крихкі, що по іншому з ними неможливо.

Вітер обдуває людей, освіжує у спеку. А зимою грає снігом, намагаючись розвеселити – тільки люди все одно зляться.

Їм чомусь завжди не подобається погода.

Звари й собі кави. Нумо посидим разом.

Чи знаєш, що саме чудове?

Люди мають тварин. Справжніх, живих.

Пухнастих котиків, таких ніжних й м’яких, наче зроблених з туманного серпанку. Вони мурчать. Видають такі гуркотливі звуки, які чудово заспокоюють. А ще мають м’які лапи з ніжними подушками й смугасті хвости.

Дружелюбних песиків, які обожнюють гратися. А ще дзвінко гавкати. Тикатися вологим носом у долоні. Вони мають хвіст-бублик й мільйон способів зазирнути у людські очі з любов’ю.

Взагалі світ людей має велике різноманіття тварин, усіх й не пригадати.

Йой, то кава вже готова? Чудово. Сідай, потеревенимо.

…

– Взагалі-то припускалося, що це буде нове тістечко. Збиті персикове пюре й вершки, присипані зверху пилом їстівних смарагдів – ось тобі втілення безтурботності. А до них гостро-пряне тонке печиво неспокою. Щоб їдока потурбували незначні клопоти але він їх подолав та вийшов героєм. Й далі сам навчився отримувати задоволення від життя, не звертаючи уваги на неприємності. А тепер що?

Власник кав’ярні з дивовижними райдужними очима вчасно вийшов з кухні, куди пішов да другою чашкою. Встиг побачити, як файний хлопець зі скуйовдженою рудувато-каштановою шевелюрою відправляє до свого рота останню ложку двошарового десерта.

Втім, у цій кав’ярні Казкарю пробачали й не такі витівки. Адже він розповідає по-справжньому дивовижні історії.

– Буде тобі, – відповів, – печиво он залишилося. А солодке чомусь лежало без справи, сумувало. Я відчув, що десерт журиться й вимагає терміново себе з’їсти.

– Я просто не міг вирішити, це ще печиво чи вже тістечко. Тепер вирішувати пізно. Чим я гостю пригощати буду?

– Йой, а навіщо її таким пригощати? Звари міцної чорної кави й дай пензлі з фарбами. А безтурботності вона й сама тебе навчити може.

Останнє речення кудлатий Казкар договорював під акомпанемент рипнувшої двері.

Чи ви дійсно вважали, що у найдивніших кав’ярнях не риплять вхідні двері?