Once upon a time молодий файний Казкар наштовхнувся на кав’ярню посеред всесвіту.

Парубок не дарма вештався у вільний час. Він шукав місце, де можна випити доброї кави але так, щоб не довелось самому готувати.

Звісно, варити каву – то улюблене заняття Казкаря. Невипадково кавомани звуть його Кавовим богом.

Просто іноді хочеться побалувати себе чужим трудом.

Адже це найкращий спосіб познайомитися: випити горнятко кави, приготованої по чийомусь смаку. Тоді одразу стане зрозуміло з ким маєш справу. Смак напою обов’язково відобразить характер того, хто його приготував.

Проте кав’ярня посеред всесвіту – це щось зовсім особливе та несподіване.

Не заклад у світі але сам світ, цільний та гармонійний.

Вікна що світяться ліловим сяйвом.

Старі, трохи відчинені двері незнамо якого відтінку.

Стіни складені з чорного пористого каменю, прикрашеного ледь помітними білими розводами.

Казкар трохи покружляв навколо кав’ярні та рішуче попрямував до дверей.

Вирішив, що саме ця кав’ярня виявиться найзатишнішим закладом у всесвіті.

Й майже вгадав.

…

– Та щоб їх чорна діра вхопила й у шторм закинула!

Казкар так здивувався лайці, що закляк на порозі.

Підлога кав’ярні переконливо імітувала чисте узбережжя. Такий собі дикий пляж, єдині гості котрого – поодинокі чайки.

Здавалося, ще малий крочок й під ногами почне поскрипувати золотавий пісок.

Стіни кольором походили на сірувато-блакитне плесо моря. Десь майже посередині вгадувався горизонт – розмежування води та передсвітанкового сірого неба.

Стеля перейняла ту чудову традицію, клубочилась легкими хмарками, крізь які виднівся сонний небесний купол. Придивившись, Казкар із задоволенням зрозумів, що хмари рухаються.

Барна стійка, стелажі та вітрини з десертами, навіть невеличкі столики зі стільцями виявилися грубо витесаними з прозорого каменю, що сяяв живим внутрішнім світлом.

Й уся ця казкова пишнота була ретельно покрита добрячим шаром сміття. Рваними серветками. Обгортками та коробками від солодощів. Цілими та битими пляшками.

На найближчому столику стояв напівповний високий келих. Над рубіновою рідиною ширяла зграйка сріблястих іскорок, схожих на перші, найніжніші сніжинки.

Підлогу ретельно вкрили кавові зерна впереміш з жовто-червоним дубовим листям та жолудями. Поверх все припорошила свіжоскошена молода трава.

Посеред зали, десь в півметрі над підлогою, само по собі крутилося блюдо з білою черешнею та червоною полуницею.

У дальньому кінці кав’ярні, біля настіж відчиненої кухонної двері, стояв молодик.

Міцної статури шатен середнього зросту. У звичайній червоно-чорній картатій сорочці із закоченими рукавами та в чорних штанях зі щільної тканини. Таких хоч греблею гати у всякому світі.

Якщо не придивлятися.

Райдужні зіниці очей та довгі чорні пазурі на руках видавали драконову натуру.

– Вибачай, хлопче. Сьогодні не працюю, – м’яким приємним голосом мовив власник кав’ярні, – бач, дівчата у мене тут побешкетували трохи. Не можна у такому безладі приймати гостей.

– Якщо у цій кав’ярні лишилась хоч якась можливість щось зварити, тоді переживу. Горнятко кави ще й не такі неприємності вирішує.

Власник кав’ярні задумливо подивився на Казкаря. Пошкріб гострими пазурами потилицю й рішуче кивнув.

Пройшов за стійку, почав возитися з кавомолкою.

– Так а що ж тут у тебе хоч трапилось?

…

Кав’ярня посеред всесвіту – притулок для усіляких мандрівників.

Тих, що вперше рушили у дорогу. Чи йдуть додому.

Хто пішов назавжди чи вирішив нарешті повернутися.

Залітних вітрів та перелітних птахів.

Мрійливих одинаків. Компанійських фантазерів.

І, звісно, сезонів.

Осінь навідується доволі рідко.

Це сурова мадам у мужицьких чоботах та пальто. Грубувата, впевнена у собі. З твердою ходою. Гучномовна.

Смалить міцні цигарки, випиває не закусуючи, люто лається. Й неодмінно полізе у бійку, лише побачить несправедливість.

Вона хамувата з чужаками, але своїх завжди опікає. Не насідає, як огузкувата качка – вимогливо вірить у всемогутність опікуваного.

Зима, навпроти, зазирає частенько.

Вона відсторонена, прохолодна та стервозна. Розумна, навіть мудра, але малослівна.

Завжди у шубці й чобітках на високих, тонких підборах.

Чарівна, як ті сніжинки, що вона створює. Й так саме легко зникає. Приходить, коли заманеться та йде не прощаючись.

До всіх відноситься однаково байдуже, не прив’язуючись. Зазвичай врівноважена, але якщо розлютив – ховайся. Хоча все одно знайде.

Вісна налітає, як ураган.

Вона підліток, майже дівчинка. Нахаба, багато на себе розуміє. Часто хворіє та швидко одужує.

Постійно помиляється у захопленнях, якщо послухати. Втім, усі її захоплення недовговічні: вона постійно забуває свої пасії. Ті чекають, простаки, коли ж повернеться. Але якщо Весна й з’являється, то вже зовсім іншою. Чужою.

Літо найбільш яскрава та небезпечна.

Струнка красуня із завищеним почуттям власної важливості.

Розумна дівчина. Знає, чого хоче й як отримати. Спекотна, як полудень.

Вміє розігрувати захопленість, але обов’язково зникне, коли не очікуєш.

Виглядає легковажно й біда, якщо купишся на ту оману.

Втім, ми з дівчатками завжди товаришували.

Вони полюбляють мою каву, чисту чорну або з добавками. Чи просто добавки. Але завжди починають з кави.

От й сьогодні заявилися попити кави. Що дивно, всі четверо, одна за одною. На моїй пам’яті таке вперше, раніше разом не збиралися.

Таку зустріч прийнято відмічати. Ото й навідмічалися.

Зима он навіть своє вино не допила. Рідкісна, до речі, штучка. Виноград вирощують на жаркій горі засніженого світу. Там по землі завжди стеляться заморозки, а от схили гір теплі, навіть гарячі.

Уяви собі, Весна та Осінь влаштували змагання вітрів. Тарілка з черешнею, яку Літо принесла, он досі крутить. Вже кілька годин й заспокоїти не можу, до чого довели.

Й наче ж пристойні дівчата.

…

Казкар тишком посміювався, насолоджуючись неперевершеною кавою. Міцною, з мінливим смаком та ароматом. Власник кав’ярні виявився справжнім майстром своєї справи.

Й видатним оповідачем. Подоби дівчат-сезонів так й метушились перед внутрішнім зором.

Тим часом безлад потрохи танув сам по собі.

Уламки скла збирались та перетворювались у цілі склянки й пляшки, наче ніколи не були биті.

Листя та папірці самі згрібались до купи, щоб сором’язливими вихорами полетіти десь у напрямку кухні.

Стільці присувались до столиків, стільниці самі по собі полірувались.

Навіть дивні картини на сірувато-блакитних стінах вирівнювались.

– Йой, які ж чудові дівчатка, – нарешті мовив Казкар після особливо смачного ковтка кави, – навіть шкода, що не встигли познайомитись.

– Нічого, ще встигнеш, – єхидно всміхнувся власник, – скоро повернуться. Випили зайвого та відправились до найближчого світу у караоке змагатись.

– Змагатись?

– Та-та. Хто з них майстерніше погоду налагоджує. Змагаються у швидкості та силі. Йой, бідний той червневий день. Чи квітневий?