Once upon a time маленький хлопчик плив у срібному човні, вщерть наповненому зірочками. Хлопчина сидів серед них, наче на подушці та навіть закутався по вуха, наче у ковдру. У руці малюк тримав маленьку чарівну сопілку, що закликала теплий, грайливий вітерець. Хлопчик так захопився фантазією, що забув грати на ній і вітер давно полетів геть, зацікавившись черговим опалим листочком.

Повітря навколо непомітно тремтіло. Книга дуже старанно вивела ілюзію. Зірки розсипалися навколо, опадаючи донизу, як сніжинки й зникали лише тоді, коли на них забували дивитися.

О, а це вочевидь книга рецептів. Або пригоди в країні ненажер. Дивись-но, скільки їжі. Величезні торти до стелі, що трясуться боками й мають коливаючийся вінець у вигляді айсберга. Або он нескінченне озеро салату, в якому плавають, радісно вистрибуючи, солоні огірочки. А там подивись, величезний пухнастий буханець хліба ставить у духовку ще один, тільки не спечений. Просто нескінченність їжі, серед якої бродить симпатична панянка, пробуючи то одне, то інше.

Можливо, не варто вивчати книги на голодний шлунок.

Йой, ну, це точно історія кохання. Романтична прогулянка по безкрайньому озеру. Ідеальне безтурботне обличчя дівчини, не відмічене інтелектом чи зморшками. Томно підростібнута на грудях чоловіка сорочка, з-під якої не стирчить жодної волосинки, незважаючи на, в цілому, рясну кошлатість цього самого чоловіка. Тьху, помацай-но мої долоні, чи не покрилися вони солоденьким сиропом від такого видовища? І як це читають?

Але всі ми знаємо, що такі книги теж потрібні й необхідні. Гаразд, просто потрібні.

Або от перед очима з'явилося ціле місто трудяг. Всі працюють від світанку до заходу, а іноді й вночі. Лише іноді сплять пару годин. А все для того, щоб накопичити кілька вільних місяців. А краще пів року. Аби відправитися на острів засонь, де всі міцно сплять, не бажаючи нічого чути про світ за його межами. Єдині, хто не спить на цьому острові, це покоївки з найкрасивішими обличчями та огидно гучними голосами. Дівчата весь час позіхають, але не засинають. Чекають своєї черги.

Дивна книга з дивною фантазією теж має право на життя. Тим більше, що хтось її та читає.

Втім, треба зауважити, іноді вибору немає.

Часом книги обирають читача й змушують себе читати. Гундосять по ночах уривки жалісними голосами. Тягаються за обранцем цілодобово, зітхаючи та чхаючи так голосно, що всі навколо підстрибують.

Ніхто не засуджує того, хто не хоче читати обрану книгу. Бо іноді зустрічаються жахливо нудні томи, які до того ж змушують запам'ятовувати найцікавіші або важливі, на їхню думку, уривки. І не факт, що то дійсно так.

Іноді трапляються несерйозні, безглузді історії. Читати їх не складно, але зовсім не цікаво. Такі книги гарні тільки в якості снодійного.

Але ось біда, саме такі томи відомі своєю неприємною звичкою будити заснувшого читача.

В інших випадках трапляється так, що книга починає сперечатися з читачем, якщо їй не до вподоби вираз його обличчя. Чи коли той п'є-їсть під час читання. При цьому навіть не слухає заперечень або контраргументів – їй нічого не доведеш.

А відкладати, то буде ще гірше. Такі книги починають лаятися в самий незручний момент, рідко стримуючи себе у виразах.

Але, мабуть, немає нічого гіршого за підручники. Особливо по хімії чи історії.

Мало того, що вони дошкуляють учням весь час, поки ті їх використовують – їм, ти подивинося, здається, що учень недостатньо часу приділяє їхньому предмету.

Так вони ще можуть, зустрівши на вулиці свого старого учня, зупинити його й почати допитувати свій предмет, паралельно роблячи зауваження новому та старому читачу.

Як не дивно, найлегшим характером володіють величезні енциклопедії. Нікому не дошкуляють. Лежать собі на підвіконні, ліниво ворушать корінцем та гріються на сонечку.

Коли потрібно знайти якусь інформацію, вони відкриваються самі, ще й пояснюють простими словами незрозумілі місця. Доповнюють статті інформацією зі сторонніх джерел та підказують потрібну книгу.

А художні книги обожнює весь світ. Тому що ті можуть читати самі себе та дарують реалістичний морок, за допомогою якого читач буде спостерігати події на власні очі й пройде пригоди. Може навіть отримати травму або поранення, якщо це описано в книзі.

А якщо читач читає їх сам, то вони імітують звуки, запахи та інші ефекти, описані на сторінках.

...

Так хихикаючу Зиму й шепотячого чарівника-художника з Зимового уламка застукали Казкар із Райдужним драконом. Дівчина-сезон зі своїм новим другом занурювалися у мороки читачів, які розташувалися у Центральній бібліотеці та безпардонно над ними реготали. Заразом обговорювали те, що дізналися про новий світ, де книги вміють дарувати реалістичні мороки.

Те, що парочка вже потурбувала кількох читачів, які отримали на горіхи за неуважність від своїх книжок, їх мало хвилювало.

– Гадаю, марно запитувати цих двох про наявність хоч крихти совісті.

Сарказм у тоні дракона міг пропалити наскрізь навіть товстий лист металу.

Казкар лише похитав головою.

Зима, посміхнувшись, махнула рукою.

– Та годі. Що з того, що ми трохи повеселилися, дивлячись, хто чого собі читає. Ніколи раніше не бачила таких книг. Якби не наш чарівник-художник, то й не побачила б.

Казкар з драконом дружно пирхнули, як би собі трохи попідзабувши, що це саме вони показали чарівнику-художнику новий світ – відразу після того, як дізналися, що хлопець здатен подорожувати. Художники взагалі народ цікавий.

Казкар ще раз пирхнув та простягнув парочці склянки кави з вершками та кокосовим лікером.

– Він ще не розповів, як вони робляться.

...

Не всілякі дерева мають шанс стати книгою. Тільки особливі, які мають дар безсмертя.

Такі дерева самі погоджуються, щоб їх зрубили спеціальними сокирами з підгірного каменю й обробили інструментами, виготовленими з того ж матеріалу. Лісорубам потрібно багато часу, щоб навчитися працювати з інструментами та деревами, аби не нашкодити самій суті дерева.

Потім деревина переробляється на папір. І, якщо все зроблено правильно, папір буде теплим й стане світитися вночі.

Потім навчені писарі створюють унікальні естампи все з того ж підгірного каменю, вирізаючи літери спеціальними інструментами. Після того, як тираж книг надрукований, естампи знищуються в пил. Цим пилом посипають книги, щоб вони ввібрали в себе кам'яну крихту. Таким чином, книга стає незнищенною.

Один і той же текст не можна вирізати на різних естампах, тож кожний тираж унікальний. Більше зробити неможливо. Тому книготорговці збирають замовлення заздалегідь, розсилаючи пропозиції по всьому світу.

Якщо хтось не встиг зробити замовлення або не подумав заздалегідь, то вже не отримає книги. Хіба що вмовить власника передати або продати йому. А це непросто. Через деякі книжки навіть почалися війни. Втім, це рідкісне явище. Адже у вогні війни може постраждати книжкове дерево, а такого блюзнірства ніхто не допустить. Навіть відчайдушний бовдур. Як тільки якомусь дереву завдано шкоди, на винуватця обрушується прокляття. Можливо, це просто презирство людей, які дізналися про проступок негідника. Що, втім, й є тим самим прокляттям.

...

Зима та чарівник-художник слухали Казкаря з відкритими ротами.

Дракон стояв трохи поодаль, гортаючи якусь книжку та відмахуючись від особливо набридливого мороку.

Поки друзі розмовляли, з дверей у дальньому кінці бібліотеки вийшла невисока повненька літня жіночка. Очевидно, бібліотекар – ця професія впізнавана в будь-якому зі світів.

Помітивши Казкаря, жіночка тихенько заплескала в долоні та побігла до нього щодуху. Приблизно як черепаха на адреналіні. Однак Казкар встиг підготуватися. Відклав каву, широко розкинув руки. Злегка присів навпочіпки, аби схопити жіночку в обійми. Почекав. Встав, знову взяв каву. Зробив пару неквапливих ковтків, повторила всю процедуру ще раз.

Цього разу бібліотекар дісталася друзів до того, як у нашого Кавового бога вперше в історії заніміла спина.

– Мій милий хлопчику. Як я рада тебе бачити. Минуло так багато часу з тих пір, як ти востаннє приходив, я скучила за твоїми історіями та чудовим апетитом. Вдома у мене ціла миска ароматних пиріжків з дикою смородиною й м'ятою.

Пошепки, бібліотека ж, посюсюкавши над Казкарем, літня жіночка звернула увагу на дракона. Потім побачила Зиму та чарівника-художника. Знову тихенько плеснула долонями й почала квапливо обіймати друзів.

Дракон посміявся, чарівник-художник радісно почав обійматися у відповідь, а от Зима здивовано вирячила свої прекрасні світлі очі.

Казкар посміхнувся.

– У цьому світі ніхто не називає один одному свого імені, коли знайомиться. Всі одразу обіймаються. Дізнатися ім’я можна пізніше, все одно ніхто не буде морочитися із запам'ятовуванням. Але обійми запам'ятовуються назавжди й вже неможливо переплутати того, кого ти обіймав. Або забути.

Бібліотекар знову поплескала Казкаря по щоці. Зима, хихикнувши, прошепотіла під носа “хтось у нас тут хороший хлопчик". Але відразу удала, що нічого не говорила. Очі Казкаря вирячилися настільки, що дівчина забоялася, як би вони не випали.

Тим більше, що всі хотіли обіцяних пиріжків. У тому числі й розвесела дівчина-сезон.