Once upon a time по стіні будинку, забувши про гравітацію та закони фізики, вгору підіймалися... Втім, ні.

Почнемо з шістнадцятиповерхового будинку біля моря. Й того, що на самому краю даху сиділа Літо.

Сонце припікало нещадно, немов намагаючись обпалити весь світ до самого ядра. Жодного подиху вітерцю. Повітря завмерло, забувши, що воно призначене для дихання.

Літо така погода не турбувала. Цій смуглявій, спортивного вигляду брюнетці спека або мороз – немає різниці. Чи має значення температура, коли вічність кружляє у твоїх очах?

Раптом, прямо перед Літо, ледь не у неї на колінах, з'явилася пухка білявка. І, звичайно ж, відразу почала завалюватися назад. Край даху, це вам не жарти.

Літо різко схопила білявку за полу шкіряної куртки та потягнула на себе. Після деякого борсання дівчата змогли всістися поруч.

Білявка покачала ногами в різнокольорових кедах.

– Що було б, якби я впала?

– Можливо, розсипалася б зоряним пилом. Можу тебе зіштовхнути. Тоді ми дуже скоро дізнаємося, що стане, якщо зірка впаде на землю.

– Цікавий експеримент. Зараз з'явиться Казкар, давай на ньому й спробуємо?

Літо пирхнула.

– Ти ж знаєш, який він розсіяний. Може не помітити, що падає. Або відчути запах кави та й зовсім зникнути. Ти більш надійна в цьому сенсі.

З іншого боку Літо з'явився об'єкт обговорення. Дивно, але Казкар зняв свій улюблений светр. Залишився в безрозмірній футболці з трьома кумедними совами на грудях.

Светр, однак, зав'язав на поясі рукавами. Мабуть, фізично не міг розлучитися з улюбленим предметом гардероба.

Літо закотила очі.

Зірка, у якої вуста та мовчання ніколи не зустрічалися, уточнила:

– Де ти взяв цю футболку?

– Розповім пізніше. У нас гості.

Тріо в унісон подивилося вниз.

Там, прямо на стіні, не заморочуючись законами фізики, йшли неймовірно красива дівчина та великий білий пес.

Ми з вами, ледве глянувши, відразу впізнали б її. Бірюзова шкіра, бузкове волосся, загострені вуха. Одягнена в хмару лимонного кольору.

А-Капела.

Великий білий собака, що нагадує алабая, не відставав від господині ні на крок. Якщо придивитися, можна помітити, що у собаки дивні вуса сома та червоні лапи. А в іншому – звичайнісенький собі собака.

Не скажеш, що він насправді величезна риба, що літає всесвітом.

Дійшовши до вершини, дівчина посміхнулася відразу всій компанії. Пес тут же поліз облизувати лайливу Зірку. А-Капела похитала головою, зітхнула. Повабила пазуристим пальцем.

А потім відкинулася назад, впавши в перлову хмару, яка взялась нізвідки.

…

– Я ніколи не бачив світу, де нормально бути привидом. Вони є звичайною частиною життя. Після смерті повертаються до своєї сім'ї або відправляються в подорожі. Можуть бути невидимими для всіх, крім тих, до кого прийшли. Навіть ненадовго взяти чиюсь тілесність. Кажуть, одного разу до хлопця повернувся мертвий друг. І що ви думаєте? Вбрався в його тіло та махнув у бордель.

Барабанщик теревенив, не зупиняючись ні на хвилину й водночас міцно обіймаючи Зірку. Та встигла проклясти його тридцять разів, але все одно задоволено посміхалася.

Одного разу вона врятувала Барабанщика. Подарувала йому нове, дивовижне життя. І подругу для мандрів. Що ще потрібно, щоб бути щасливим?

Хлопець виглядав так само, як в дивовижній кав'ярні. Бузкова шкіра, зелене волосся. Джинсовий жилет й довга спідниця. Тільки руки прикрасились чорним та білим скрученим татуюванням. Незрозумілим й витонченим.

Казкар також отримав свою порцію обіймів до хрускоту. Як тільки він зміг дихати, попередив:

– Літо обіймати не рекомендую. Можна отримати по шиї. Або втратиш голову й підеш за нею, зітхаючи. Ну, і все одно отримаєш по шиї.

Літо пирхнула і розкрила обійми.

– Бреше. Я із задоволенням обійму найдивовижнішого музиканта у всесвіті. І навіть бити або зачаровувати не буду.

– Це чудово. А то я прив'язаний до своїх барабанів. Та А-Капелі, куди я від неї дінусь.

Чудова компанія вирішила відправитися на пошуки кави.

…

– Цей привид повторює щось на кшталт віршів. Ненавиджу вірші.

Літо голосно засміялася та обернулася до Казкаря.

– Слухай, пупсику, якщо ми почнемо перераховувати все, що ненавидить наша Зірка, чи встигнемо ми до кінця часів?

Барабанщик нагострив вуха.

«Час стрімко тікає, вода

Має всі мрії знести.

Як не лишитись розума?

Якщо той час є ти.»

– Люба, ти прискіпуєшся. Як на мене, досить непогано. Незрозуміло, звичайно. Але хто сказав, що завжди все повинно бути зрозуміло?

Зірка пирхнула і забурмотіла щось непристойне собі під ніс.

Невеличке містечко було повне зелені та перехожих.

З усіх боків росли дерева, кущі. То тут, то там зеленіли газони. Солодкий запах квітів ширився у повітрі. Легкий вітер приносив аромати луків та нагрітої землі.

Під ногами у всі боки розбігалися стежки, вимощені сірою плиткою. Дуже тонкі, для одного перехожого. Широкі, по якому міг проїхати транспорт. Якби тільки він тут був. Поки наша компанія гуляла містом, бачила тільки пішоходів.

Перехожі були двух типів.

Одні матеріальні і яскраві. У кольоровому одязі різних стилів та фасонів. Іноді зустрічалися барвисті наряди, прикрашені чарівними візерунками. І ніяких темних відтінків.

Інші перехожі були нематеріальні. Напівпрозорі силуети, більше схожі на перламутровий або сірий туман, який прийняв антропоморфну подобу.

Привиди та живі прогулювалися пліч-о-пліч. Великими галасливими компаніями. Або парами.

На траві під деревом сиділи жива літня жінка та привид літнього чоловіка. Жінка дула на величезну чашку чаю так, щоб аромат летів на чоловіка. А той насолоджувався цим.

Живий хлопець та дівчина-привид сиділи на лавці, весело потішаючись над свіжою газетою.

Кілька дітей пробігли повз, сміючись, а за ними перламутровий білий чоловік. Не розрахувавши, врізався в доглянуту жінку, яка на ходу писала в блокноті. Обидва зупинилися від подиву, засміялися й пішли займатися своїми справами.

Десь вдалині великий рудий пес із гавкотом носився за сиво-молочною короткостриженою жінкою. Побачивши собаку А-Капели, завмер. Жінці довелося гукнути його, щоб повернути в гру.

«Я чиню павутиння із мрії, снів, сподіваннів.

Я чиню павутиння з життєвих стражданнів.

Мое павутиння розлетиться на частки,

Та хто поклянеться, що то не є щастя?»

– Хм, ще один привид віршики бурмоче. Може, тут десь масово прибили поетів? Я навіть підозрюю, що саме за огидну поезію.

– Зіронько моя, ти занадто зла. Бачу попереду кафе, давайте візьмемо кави та міцної випивки для настрою, що скажеш?

– Скажу, Казкарю, що іноді ти проявляєш незвичайну винахідливість.

Кафе виявилось самим звичайним.

Невеликі дерев'яні столики. Блискуча стійка. Кілька кавоварок. Окреме меню для привидів: тістечка, кава й чай з високим рівнем ароматизаторів.

Прямо на стійці посиджував привид вихрястого хлопця в квадратних окулярах. Він мрійливо роздивлявся маленькі баночки перед собою, не забуваючи видавати барменші коментарі:

– Кьеста, Як ти думаєш, пилок кульбаби, полежавший мед, зелений чай, сушена вербена і, можливо, гібіскус?

Симпатична рудоволоса барменша поскребла потилицю.

– Зовсім не те. Це якось нудно, чи що. Ти сьогодні не в дусі.

– Вигадувати рецепти чаю для привидів – не така вже й легка робота. Спробуй сама, раз така розумна.

– І спробую. Зазвичай, у мене це досить добре виходить. Тільки все вже приїлося, хочеться чогось нового. Ой, вітаю, дорогенькі. Що вам налити?

Симпатична барменша оглянула компанію, затримавши зір на футболці Казкаря.

– Це в тебе Стародавні птахи?

– Просто сови. А ви тут вигадуєте рецепти? Це моя улюблена справа.

Зірка пирхнула та закотила очі.

– Так. Ми розширюємо асортимент для привидів. Вони добре сприймають аромати, нашим носам таке й не снилося. Але важливо, щоб запахи добре зберігалися, а це іноді є проблемою.

– Якщо ви зробите нам всім каву, і дасте цій прекрасній білявці смачного та міцного алкоголю, я допоможу вам придумати нові рецепти.

Дівчина мило засміялася і взялася за кавоварки.

Хлопець-привид підозріло подивився на Казкаря.

– Щось мені підказує, що ти обов'язково придумаєш.

…

Кав'ярня виявилася дуже популярним закладом серед місцевих жителів.

Рудоволоса барменша заздалегідь роздавала обіцянки нових чудових напоїв, поява яких очікується незабаром.

Відвідувачі незмінно посміхалися, щедро віддячували і йшли, не попрощавшись.

Літо задумливо посмикала своє волосся.

– Як цікаво. Тут ніхто не прощається. Чи це тактика закладу?

Хлопець-привид визирнув з-за стійки, за яку пірнув у пошуках сирної тарталетки.

– Прощатися і вітатися – безглузда звичка. Ми давно від неї відмовилися. Ще, здається, коли почали з'являтися перші привиди.

Якусь мить він помовчав, розмірковуючи.

– Історики і філософи досі сперечаються, коли. Чи бачиш, одного разу люди зрозуміли, що прощатися немає сенсу. Ти насправді не розлучаєшся з людиною, навіть якщо ви перестаєте бачитися. Вона завжди з тобою. А без прощання немає сенсу й вітатися.

Мовчазна А-Капела раптом почала співати тиху, ніжну мелодію. Навіть без перекладу Барабанщика було зрозуміло, що вона повністю підтримує такий чудовий звичай.

…

Заклад покидали аж через кілька годин.

Барменша та привид радісно посміхалися. Обіцяли розповісти більше про місто. Кликали повертатися.

Казкар відчайдушно кивав.

Як не прийти зайвий раз в кав'ярню, де така симпатична барменша вигадує каву та чай для привидів.