Once upon a time Літо годувала фруктами папуг, які, здавалося, злетілися до неї з усіх кінців Літнього уламка Розколотого світу. Неподалік знайомий нам білявий чародій грав на флейті, сидячи коло розлому.
Папуги були всюди, балуючи око неймовірними відтінками пір'я. Нахабні маленькі жовто-зелені товстунчики обліпили плечі та навіть голову дівчини.
Через деякий час білявий чародій відклав флейту і подивився на єдину товсту нитку, що з'єднує Літній уламок із Льодяним. Та виблискувала яскравою білизною.
Літо відчула, що якась особливо нахабна перната почала вити гніздо з її волосся.
– Якщо ти не знімеш птахів з моєї голови, я їм згодую тебе.
Білявий чародій розсміявся, але тут же спіткнувся об погляд Літо й кинувся знімати з неї папуг.
У розпал боротьби з птахами з'явився Райдужний дракон і почав без преамбули.
– Головне, зосередитися на результаті. Бути впевненими, що спосіб подорожувати між уламками вже є. Не уявляти собі щось таке, а...
Літо махнула рукою.
– Та-та, знаємо. Уявити, що пересуватися реально, але не уявляючи цього шляху. І тиди, і типи. У сотий раз з'являєшся, бубнячи одне й те саме. Навіть мені вже зле від того.
– Тобі завжди зле. Просто вкотре нагадую. А ти, Літо, маєш завдання підтримувати. Не втручатися, а вірити в силу нашого білявого чародія. Весна на Лісовому, Зима на Льодяному, Казкар на Міському, Осінь на Водяному роблять те ж саме. А я перетворююся на дракона прямо перед тією яскравою зіркою, яку видно з усіх уламків. Цим подаю сигнал почати діяти одночасно. Домовились?
Літо насупилася.
– Котись ти-но до піщаних демонів.
– Може, я просто нервую?
Білявий чародій заспокійливо поклав руку на смагляве плече Літо.
– Вельмишановний пане дракон. У мене не достає слів, щоб подякувати за те, що ти допомагаєш нам усім. Не звертай уваги на слова цієї фурії – вона просто втомилася від папуг у своєму волоссі.
– Я обов'язково згодую їм тебе. Повільно. Шматочок за шматочком.
…
Довго чекати не довелося.
Перед загаданою зіркою раптом з'явився величезний блискучий силует Райдужного дракона.
Білявий чародій пильно дивився на нього, не кліпаючи, уявляючи, що можна подорожувати між уламками.
Літо мовчки підійшла та поклала голову йому на плече. Головне, вірити, що все вийде.
Минали хвилини. Абсолютно нічого не відбувалося. Дракон завис у просторі. Чародій та Літо дивилися. Здавалося, що час зупинився.
Раптом Райдужний дракон засяяв. Сяйво ставало все сильнішим й сильнішим. На це вже було боляче дивитися, але парочка не зводила очей, концентруючись на поставленому завданні.
Сяйво різко згасло.
На тому місці, де був дракон, з'явилася дивна світла смуга. Яка почала повільно, але з кожним ударом серця все швидше, рухатися до Літнього уламка.
Поки не зупинилася коло розлому, виявившись хижо витягнутим білим трамваєм.
Корпус зітканий з інею, снігу та льоду, на якому кружляли сніжинки. Тут явно відчувалися чари Льодяного.
Підніжки, коліщатка й окантовка виконані з металевого мережива, прикрашеного бурштином і сапфірами, по яких бігали блакитні іскри – впізнавані чари Міського.
Скляні вікна з кружляючих крапель води, які можна побачити тільки на Водяному.
Літо та чародій зазирнули в салон. Помилувалися плаваючими ліхтарями, сплетеними з піщинок – такий самий ширяв позаду парочки на посту.
Під ліхтарями плавали пласкі сидіння без ніжок, зроблені із золотого пилу. Чари формувалися у квіткові візерунки, перепліталися та жили власним життям – не дивно, якщо в гру вступають чародії Лісового.
З кабіни водія висунулася голова дракона.
– Довго ви там м’ятися збираєтесь? Поїхали кататися.
Чародій та Літо перезирнулися. Хлопець обернувся, махнув рукою заступнику і стрибнув на підніжку, наздоганяючи спритну дівчину, яка вже вмостилася на найближче сидіння.
– Цьому транспортному засобу потрібен водій. Він не може або не хоче сам рухатися. Я ще не розібрався. Він начебто живий і потребує магічної сили для підтримки життя.
Літній чародій насупився.
– Тобто його потрібно підтримувати? Як нитки, а то зникне?
– Ні, не зникне. Просто не поїде. Нічого страшного, я поки поведу. З управлінням вже розібрався. Здається.
Трамвай рушив, однак назад. Врізався в пост, налякавши літнього чародія, що стояв там.
Літо пирхнула, але не сказала ні слова.
З другої спроби трамвай рушив вперед – прямо до Міського уламка.
…
Темношкіра лиса чародійка, вкрита білими татуюваннями та в білому струмуючому вбранні, статно ступила на підніжку трамвая. Задоволено озирнулася навколо.
– Вдалося. Дійсно спрацювало. А я в глибині душі все ж не вірила. Добре, що ми тренуємо самоконтроль та вчимося приборкувати свої почуття. Чуєш, кавова катастрофа? Подивись, як вдало вийшло.
Слідом ввалився розпатланий Казкар.
– Я ж тобі казав, що все вийде. Віра в чудеса така – робить дивовижні речі.
Темношкіра чародійка тільки пирхнула.
З кабіни водія висунувся дракон.
– Може хтось хоче зайняти моє місце? Для руху потрібен живий водій. Бажано, щоб розбирався в управлінні.
– Ага. І їхав вперед, а не назад.
Літо не втрималася від коментаря.
Темношкіра чаклунка рушила до кабіни.
– Легко. Люблю водити трамваї. Звичайно, на Міському вони виглядають скромніше, не переповнені чарами та життям, але я навчилася ними керувати. Тож і тут розберуся.
Дракон плюхнувся на сидіння поруч з Казкарем.
– Я страшенно втомився. Дивом довів цей, як там його, трамвай до вас.
Трамвай різко рушив з місця і об'їхав Міський уламок по дузі, прямуючи в бік Лісового.
...
Весна застрибнула на підніжку трамвая.
– Яка краса вийшла, любо глянути. Проїдусь з вами до Водяного. Інакше боюся, що Осінь заговорить мою німу подругу. Ви ж знаєте, яка вона тараторка.
Літній чародій озирнувся на Казкаря, а темношкіра чародійка взагалі наполовину висунулася з кабінки водія, зробивши найзапитливіший вираз обличчя. Вона-то знайома з Осінню.
Казкар та Райдужний дракон дружно похитали головами. Бо вони знали, що Осінь мовчазна, як і Водяна відьма. Якщо не гірше.
По-під рукою Весни в салон втиснулася висока єгер з довгою темно-русою косою. Обернулася, подала руку не менш високій сестрі з пшеничною косою. Та зайшла, дивом утримуючи в руках величезний кавник, який спокусливо пахнув фірмовою кавою.
Дівчина дістала з кишені фартуха дерев'яні стаканчики та почала наливати напій.
Тим часом єгер підійшла до Казкаря.
– Бачу, що дар вцілілого дерева все ще з тобою.
Казкар здивовано моргнув віями.
Єгер закотила очі.
– Молодий листочок у волоссі. Невже ти ніколи не розчісуєшся? Принаймні подивився би в дзеркало, жахів там не покажуть, повір. Хоч дерево й схитрувало, скажу тобі по секрету. Листочок посилює природні здібності, так, але він також стежить за тобою. Все, що бачиш ти, бачить і Чарліс. Уявляю, чого вони надивилися. Ще ніколи не були такими непосидючими. Але болото успішно загнали в рамки, воно більше не розширюється.
Дракон, глянувши на розгубленого Казкаря, засміявся так голосно, що ліхтарі злякано порозліталися.
...
На Водяному уламкові трамвай чекали рудоволоса Осінь та німа відьма з білим волоссям.
Заходити не стали. Дочекалися Весни, помахали всім рукою й пішли собі геть.
…
Скориставшись моментом, коли всі були зайняті кавою та краєвидом з вікон, Казкар звернувся до дракона.
– Як тобі це вдалося?
Той придвинувся ближче й прошепотів:
– Я подарував їм дракона. А вони своєю вірою і силою його трансформували.
Вирячивши очі, Казкар злякано подивився на друга.
– Та не лякайся ти. Ну, я не зможу більше перетворитися на велику кольорову ящірку з крилами, як ти ото любиш казати, велика біда. Мені не шкода для такого чудового світу.
– Я нічого не зрозумів. Ти віддав дракона? Але ти ж і є дракон.
– Так, дракон, який прикидається людиною – тепер вже не прикидається. А також власник кав'ярні з пазурами та райдужними очима. І може, ще хтось. Ти повинен знати, що це все лише частини нашої суті. Чому б не поділитися однією з тими, хто більше потребує?
Тепер Казкар зрозумів, чому дракон так втомився.
Адже людям, навіть наскрізь чарівним, властиво втомлюватися. Невтомні тільки дракони.
...
Нарешті добралися до Льодяного уламка.
На підніжку ступив чародій-художник, щоб тут же потрапити в обійми свого літнього друга.
Досхочу наобнімашись, хлопець оглянув салон. Погляд упав на Казкаря і дракона, що сидів поруч. Художник посміхнувся.
Слідом піднялася Зима, щасливіша, ніж будь-коли.
Художник одразу почав знайомити її зі своїм літнім другом.
...
Трамвай рухався по вільній траєкторії – або взагалі без неї. За кермом транспорту побували всі по черзі.
На зупинках заходили та виходили чародії. Комусь було цікаво. Інші хотіли бачити друзів, яких знали лише за допомогою чарптахів. У салоні стояв заспокійливий гомін.
Красива лісова власниця кав'ярні з пшеничною косою пригощала всіх кавою.
Пізніше до них приєдналася бабуся, яка принесла дивовижно смачні пиріжки з дикими ягодами. Старенька ледь не розплакалася, коли трамвай рушив. Звичайно ж, від щастя.
Дракон спокійно спав, відкинувшись на спинку сидіння, яке стало зручним кріслом. Казкар вперше побачив свого друга сплячим.
Хлопець подивився на пасажирів трамвая, потім у вікно, з якого відкривався огляд на весь Розколотий світ.
Дивився і згадував міркування літнього чародія про те, що війна, мабуть, все ще йде таємно.
Думав, а кого ж знайшла темношкіра чародійка, коли вони шукали перших прядильників.
Та яких ентузіастів відкрила Осінь на Водяному.