Once upon a time Райдужний дракон замріявся, помішуючи міцну каву з яєчним жовтком, рисовим молоком, корицею та персиковою горілкою. Настільки, що невідомо як опинився на якійсь високій горі хтозна-де. Та ще й з чашкою.

Хлопець озирнувся. Казкаря, як не дивно, поруч не було. А зазвичай він розважається такими раптовими перенесеннями.

Натомість поруч, схрестивши ноги, сиділа антропоморфна луската панночка. Струнка та красива, наче декоративна змійка, чомусь набувша майже людської подоби. З лусочками кольору іржі й довгим рудим волоссям. Короткими червоними ріжками. У вільному білому вбранні, хитро перекинутому через плече та скріпленому на талії широким металевим поясом.

Панночка розплющила одне бурштинове око з вертикальною зіницею, глянула на дракона. Заплющила. Сильно видихнула й розплющила вже обидва ока.

– Цц, ти ззанадто голоссс-сно думаєшшь.

Панночка говорила повільно, розтягуючи слова. Крім того, шипіла й цокотіла, як справжня рептилія. Схожість на змійку, яка прикидається людиною, зросла.

Однак нашого дракона не так легко заплутати. Хлопець струснув чашку, ледь не проливши напій.

– Каву будеш? Хоча це скоріш не кава, а кавовий десерт, натхненний в'єтнамською кухнею. Однак це смачно. Жодна красуня ніколи ще не скаржилася на мою каву.

Панночка засміялася.

– Чому б ні. Я люблю сссолодощі. Тільки пересстань так голосссно думати, ц-це відволікає. Хочешшшш, я роззповім тобі про ццей ссс-світ. Такі діяльні мандрівники, як ти, полюбляють іссторії більшшш, ніжж натхнення.

На тому й порішили.

...

Численні релігії світу наповнені богами, напівбогами, нежитю, духами й іншими істотами твердої реальності та ефемерного міжсвіту.

Особою шаною користуються незліченні музи, які надихають на все – від військової науки до віршування. Їх кличуть, вмовляють, поклоняються. Будують вівтарі й святині.

Музу може бачити тільки той, до кого вона прийшла. Адже вони ефемерні істоти, хоча й схожі на звичайних лускатих мешканців світу.

Але є одна, що повсюдно не до вподоби. Муза дурного жарту.

Її бачать рідше за інших. Потрібно мати особливий склад розуму, характер та, правду кажучи, катастрофічно погані нахили.

Багато років тому в особливо спекотний день знатний хлопчик, єдиний чоловік й тому голова сім’ї, гуляв з мамою та свитою базаром. Раптом побачив дівчинку-ровесницю з такими ж рудими волоссям та лусочками, як у нього самого. Рідкісне забарвлення, проявляється ледь чи не у кожної тисячної дитини. Це свого роду поганий знак.

Дівчинку більше ніхто не бачив.

Відтоді вони стали нерозлучними друзями. Хлопчик дуже скоро зрозумів, що з дівчинкою краще спілкуватися тільки наодинці. Щоб не сприйняли за божевільного. Кепське дівчисько подекуди шепотіла йому на вухо безглузді жарти шиплячим цокаючим голосом, але хлопчик швидко навчився боротися зі сміхом перед сторонніми.

В 16 років юнак став архосом. Зійшов на престол у дуже молодому віці, навіть раніше, ніж почав цікавитися дівчатами. Тому що був не тільки єдиним чоловіком в сім'ї, а й останнім живим спадкоємцем трону.

Й вже через пару років набув неоднозначної репутації.

Прості містяни його полюбили. Він перебудував місто, зробивши його просторішим, світлішим та кам'яним. До цього був дерев'яним. Подейкували, що архос сам наказав його спалити. Хай там як, місто відбудовувалося, городянам давали нове житло, з'явилося більше роботи.

А от вельможі та правлячі екзархи архоса терпіти не могли. Спочатку здавалося, що він їм підкоряється. Згодом почав знижувати податки, які стікали в їхні кишені, а не міську скарбницю. Критикував та скасовував закони, які, на його думку, завдавали шкоди простим людям. А одного разу навіть сказав екзархам, що його улюблений пес краще б впорався з покладеними на них обов'язками.

Насправді не варто звинувачувати архоса. Цей та багато інших жартів шепотіла на вухо муза, видима тільки йому одному. Але це знаємо тільки ми з вами.

«Чого дивуватися його мідній бороді, якщо язик у нього залізний, а серце свинцеве»., – казали екзархи між собою. Звичайно ж, стежачи за тим, щоб сторонні їх не чули.

Архоса несло все далі в безодню скандалів.

Одного разу їм з музою так сподобалася екзотична рабиня з блакитною лускою, яку привезли васали, що їй дали волю та зробили фавориткою.

Дівчина не бачила музи. Але вміла по-ідіотськи жартувати й без сторонньої допомоги. Особливо над екзархами.

Іншого разу веселій трійці припала до душі знатна дівчина. Одружена з іншим.

Однак її чоловік прожив недовго. Отрута, чи знаєте, псує здоров'я.

Але нічого доброго з цього шлюбу не вийшло. Як і з наступного.

Дивна історія склалася й з матір'ю архоса.

Вона обожнювала свого сина, просто боготворила. А потім почала інтригувати, намагалися повалити чи навіть убити його. Дурна ідея.

Втім мати ж не знала, що син дружить з музою – значить, скоро дізнається про інтригу. Хоча відправити її у вигнання, а потім убити було занадто суворо.

Через кілька років архос справив весілля, через яке половина екзархів полягали з розривами сердець. Весілля з євнухом.

Це муза йому подала ідею, а вільновідпущениця з блакитною лускою запропонувала, щоб сам архос був у ролі нареченої.

Йой, то був відмінний перфоманс та розкішний скандал.

Трійця ніколи не розлучалась. Вільновідпущениця, звісно, не могла бачити музу. Але знала про неї та спілкувалася через архонта.

Вона ж очолювала кампанії на звільнення рабів й захист вільновідпущеників.

Через це архонт також отримував неймовірну кількість критики.

А ще більше через публічні виступи з віршами та музикою. Це вважалося заняттям для негідних.

Як і перегони на колісницях.

Але муза для того й існує, щоб надихати на творчість. Навіть якщо це муза дурного жарту.

Однак закінчив архонт недобре. Природні погані нахили та вплив музи зробили його ізгоєм й ренегатом. Екзархи з радістю цим скористалися.

Зрештою, з ним залишилися тільки муза та вільновідпущениця, якій потім довелося тікати, щоб знову не потрапити у рабство.

Але на цьому історія не закінчилася.

Чи знаєте, музи – дуже могутні істоти. За бажанням можуть навіть спуститися до Підземного світу й витягнути кого-небудь звідти. Наприклад, друга.

Й навіть вподобити його собі. Зробити ефемерним, могутнім та безсмертним.

...

– А де зараз твій друг?

– Дессссь на півночі. Мабуть. Ц-цц. Давно ми не баччилиссссь. Виявилоссс-сь, що його ж-жарти ще більшшш дурні, ніжж мої. Для нього навіть окреме сслово вигадали, тільки я його забула...

Хтось хихикнув позаду.

– Трикстер. Жителі півночі називають мене трикстером та сотнею інших прокльонів.

До них підійшов хлопець, як дві горошини в стручку схожий на музу дурного жарту. Навіть вогняне волосся таке ж довге. І ріжки такі ж червоні.

Єдина відмінність – довга вогняна борода, заплетена у косу. І плавна мова, без шипіння й цокання, котрі, схоже, саму музу страшенно бавили.

Рудий був одягнений у грубі штани та сорочку без коміра. Але цей простий одяг носив з королівською гідністю.

Дракон здивовано дивився на гостя. Муза закотила очі, навіть не глянувши на прибульця.

– Та-та, ми дужже схожжжі. Ззавдяки ц-цьому я ззмогла його витягти із потойбіччного сс-ссвіту. Перевіззник повірив, що він мій близ-знюк. А коли роззібравссс-ся, ми були вжже далеко.

Рудий уважно дивився на музу хитрими очима.

– Кохана, ти навіть не хочеш зі мною привітатися?

– Єдине, що я хочу від тебе, ццце ззасссунути у річчку мерц-ців й так ззалишшшшити.

– Я освідчився під священним ясенем цілком серйозно. Звідки мені було знати, що музи, промовивши клятви, втрачають сили? Тим більше, що раніше музи заручались зі смертними – безсмертні не одружувалися.

Дівчина пирхнула.

Дракон раптом відчув себе зайвим. Хлопець спробував підвестися, але муза стримала його.

Рудий зітхнув.

– Не хочеш так не хочеш, неволити не збираюсь. Ти познайомиш мене зі своїм другом? Хлопче, ти взагалі що таке є?

– Тепер просто людина. Майже. А раніше був Райдужним драконом.

Рудий так голосно зареготав, що сусідня гора затремтіла.

– Не буває такого, що був й раптом перестав.

Дракон знизав плечима та простягнув новоприбулому чашку із залишками кави. Рудий скуштував, задоволено кивнув й одним махом допив напій.

Дракон посміхнувся. Схоже, у його кав'ярні скоро з'являться нові гості.