Once upon a time Казкар та Райдужний дракон потрапили у світ титанів.

Точніше, вони б так сказали, якби їм довелось пояснювати нам з вами, які жителі мешкали у новому світі.

Втім, як то сказати, мешкали.

...

У глибокому озері занурені до пояса стояли два велети.

Один був німий, але з настілько виразним обличчям, що можна було прочитати всі емоції та зміни настрою.

Інший – сліпий, що володів чудовим даром красномовства.

Хто вони? Друзі, коханці, вороги? Вони не могли знайти спосіб поспілкуватися. У них була тільки можливість торкатися один до одного.

Високу гору вінчав величезний сяючий камінь. Навряд чи у всьому всесвіті була б якась користь цьому каменю.

Проте схилом вперто, впиваючись довгими пазурами у землю, повзла гігантка. Чому і навіщо?

Земля схилу кришилася, вона сповзала, але не зупинялась, продовжуючи вперто повзти.

Безкрайній ліс складався з різних дерев. Фруктових, у тому числі. Були також галявини з суницею, зарості кущів з ягодами. А також злакові поля, що межували з лісами.

А ось виснаженому, майже скелетному велету воліло гризти тільки верхівки дерев. Пережувавши одну й не знайшовши нічого поживного, він переходив до іншої. Але так й не звертав уваги на те, що розташовано внизу.

Солоне море билося прибоєм, вдаряючись об берег не тільки хвилями, а й мідіями та устрицями. Іноді мені траплялася рапана, зазвичай досить розумна, щоб засісти глибше в очікуванні бурі. А що ви думали? Мідії, устриці й рапана зустрічаються у всіх світах. Особливо рапана, живуча як тихоходка.

Але розлогий товстий велетень не звертав уваги на все це багатство. Він їв пісок. Пісок не ситив товстуна. Він схлипував, лаяв пісок, але продовжував їсти. А мідії, устриці, рапану ігнорував.

Пекуча пустеля була вкрита гострим камінням і склом, наскільки око сягне. Можливо, колись це було звалище будівельного сміття або щось подібне. Як інакше пояснити стільки гострого каменю й скла.

А також акуратну дорогу, яка перетинала пустелю рівно посередині.

Але брудна, рвана та закривавлена велецька крок за кроком ходила по склу й каменю. Вона зовсім не бачила дороги, болісно взираючи собі під ноги.

Дракон та Казкар дуже довго кочували світом. Намагалися вислизнути в інший або дивовижну кав'ярню, але не могли.

Іноді таке трапляється.

Всесвіт, батько Казкаря, іноді згадує про свої батьківські обов'язки. Не часто, але як згадає, то ховайся. От й зараз пригадав й вирішив дати урок своїй дитині.

Але який?

...

Дорога посеред кам'яно-скляної пустелі не була порожньою. Посередині стояла постать у білих обладунках й пошарпаному сірому плащі з довгим тонким списом. Втім, ні, в сірих обладунках. Чи блакитних.

Дракон та Казкар рушили по дорозі в її бік. Хлопці мружилися від яскравого сонця, намагаючись вгадати колір обладунків. Дракон висунув теорію:

- Може це обладунки, котрі змінюють колір залежно від настрою воїна? Ну, мовляв, попередити ворога, що зараз як почну тикати тебе залізом, чимчикуй-но геть по-доброму, поки ти здоровий.

- Звісно. Ти не бач, вони змінюють колір плямами. Аля, в районі пахв я ще злий та страшний воїн, але моя дупа за спокій й проситься спатки?

Дракон пирхнув.

- Послухай, а раптом це серйозний полководець який? Й передом він ворогам показує настрій, а дупцею своїм?

Казкар ковирнув у вусі, вважаючи, що очувся.

- Й се мені кажеш ти? Найсерйозніший хлоп у всіх куточках всесвіту? Ось він, згубний вплив бродячих музикантів, які крадуть одяг. Вони твій мозок часом не поцупили? Хоча я бачив щось подібне. Але там очі змінювалися. Хах. Якби я розповів тій літній жіночці з довгою косою й кавою про це місце, вона б вигнала мене зі своєї хати старим віником. Хоча ні, де вона візьме віник, вона така ж господиня, як я... Навіть не знаю, хтось дуже серйозний й відповідальний.

Хлопці не помітили, як підійшли до воїна, який застиг посеред дороги. Правда, це виявилася воїтелька середніх років з серйозним, обвітреним обличчям й коротким волоссям. Вона уважно дивилася на хлопців чорними очима.

- Ким би ви були? Злі духи чи загублені душі? Ich bin ein Teil von jener Kraft, Die stets das Böse will und stets das Gute schafft?

Хлопці разом подивилися один на одного. Казкар не зміг стримати свого здивування.

- Чого-чого?

Райдужний же дракон, як істота з майже ідеальною пам'яттю, пригадав.

- Йоганн Вольфганг фон Гете. Цікаво. Звідки такі пізнання класиків далекого відси світу?

- У дитинстві у мене було дві книжки на вибір – “Фауст” Гете й збірник Шиллера. Вгадай, що я обирала?

- Обмальки. А як щодо казок чи романів?

- Батько вважав, що порядній дамі та майбутній дружині не потрібні зайві знання. А також мечі, обладунки, можливість їздити верхи на коні або вміння орієнтуватися в лісі. Тому мені довелось тишком стягнути першу-ліпшу пару книг. А коли я побачила свого майбутнього чоловіка, за яким мій прадід міг би збирати пісок, то просто втекла, взявши того ж Гете, шматок хліба та меч. Тож казки й романи пройшли повз мене.

Дракон ошалівши викотив очі та втратив дар мови. Зате Казкар пригадав, що він є найбільшим балакуном всесвіту.

- Але як ти тут опинилася? Хто ти? Що тут робиш?

- Я до біса чортова фея, яка латає просрані людьми можливості. Чи нелюдами, не уявляю, хто ж ці велетні. Я намагаюся їм допомагати. Розумієте, коли я втекла, то швидко зрозуміла, що в моєму старому світі жінці неможливо вижити самотужки. Потрібно або знайти супутника, або прикинутися чоловіком. Я обрала друге й подалася до армії, переодягнена хлопцем. Мені щастило виживати та зберігати свою таємницю довгі роки, поки одного разу я не опинилася на краю могили - мене серйозно поранили й я лежала посеред поля. Здавалося, що мій час настав, але ні. Дивна дівчина явилася до мене в чоловічому одязі з кольоровими косами. Вона лаялася так, що я, котра звикла до життя серед військових, хотіла затулити вуха. Вона зрозуміла, що я жива, взяла мене за руку - а потім я прокинулася в цьому світі. Тут є їжа, вода та місця для ночівлі. А людей немає. За сотні років я не зустрічала нікого, крім цих безглуздих велетнів. Їх тут кілька сотень і всі вони приділяють увагу своїм стражданням, не звертаючи на мене уваги. Я намагаюся їм допомогти, відволікти, змусити озирнутися, але поки що марно. Це моя історія. А ваша?

Хлопці перезирнулися. Дракон знизав плечима.

- Ми, так би мовити, друзі тієї лайливої дівчини. То була Весна, до речі. Пізнаю її манеру кидати когось кудись й забувати про те. Якщо хочеш, ми можемо забрати тебе звідси в більш дружнє місце. З книжками, людьми та без дурних правил про шлюби чи так звані жіночі обов'язки.

Воїтелька на мить замислилася, але похитала головою.

- Книги – це дуже заманливо. Але як я залишу цих безглуздих велетів? Хто ж тоді спробує їм допомогти? Ґееей! Озирнись! Диви сюди, ось дорога, не треба ранитися й страждати! Нумо. Давай, я в тебе вірю!

Дракон подивився на велецьку, яка не звертала уваги на вигуки. На воїтельку.

- Ти справді віриш? Після століть поневірянь між ними?

- Неважливо, вірю я чи ні. Але кожному важливо почути, що в них хтось вірить.

...

Через певну кількість годин та чашок кави, випитих з воїтелькою, хлопці сиділи на терасі дивовижної кав'ярні, теревенячи про побачене. Казкар обурювався, розмахуючи карамельним печивом.

- Я так і не зрозумів, чому вона досі намагається допомогти тим бідолахам.

- Можливо, вона й сама колись була однією з тих, хто застрягла, сліпа до можливостей й гризла власну марну звичку. Але одного разу їй допомогли, тож вона зробила крок убік. Тепер вона думає, що навіть марна віра – це поштовх, який може змінити світ іншого.

- Ага, або всесвіт лапками Весни наказав їй бути голосом, який штовхає, але не примушує.

- Або вона втратила когось, хто потонув у безглуздих виборах й тепер намагається дати шанс іншим?

- Треба вирішити, які книги їй принести. Ти-то обіцяв, але не вдариш пазуром об пазур. Все сам, все сам, у кріслі на краю всесвіту й навіть трохи за його межами нема часу посидіти.

Дракон тільки посміхнувся на бурчання свого друга. Просто Казкар ще не знав, що музиканти потягли гори книг, щоб заповнити порожні полиці за прилавком з прозорого, сяючого внутрішнім світлом каменю.