Once upon a time симпатична, вогненно-рудоволоса дівчина в червоному одязі йшла по найулюбленішому світу Казкаря. Роздивлялася перехожих яскраво-червоними очима. Насолоджувався мирним шумом міста.

Чоловіки та жінки задивлялися на дівчину, не знаючи, що бачать перед собою Війну. Нікому б таке й на думку не спало. Хоча ніхто не дивився їй в очі.

Іноді люди здатні відчувати небезпеку.

Війна дуже хотіла познайомитися з Казкарем. Дівчина знала, що цей містичний хлопець обожнює місто, що омивається морем. Тому ходила вулицями в божевільній надії зіткнутися з ним.

Війна хотіла, щоб Казкар показав їй інші світи. У неї вже не стало сил жити в цьому.

Але Казкар та Війна живуть у різних площинах.

Кавовий бог є втіленням життя.

Червона діва – ходяча смерть. Не добра чи погана, просто така, як є.

Правду кажучи, вона не хотіла б бути собою й займатися тим, чим займалася. Але зі століття в століття, з року в рік всілякі божевільні обов'язково змушували її.

Що насправді хочеться робити, Війна не мала гадки.

Жодного дня людство не давало їй можливості навіть відпочити. А тим більше пізнати себе ближче.

Одного разу вона навчила кудлате, напівзігнуте створіння прив'язувати камінь до палиці, і з тої пори ніколи не знала спокою.

Чи шкодувала вона про це?

Дівчина не знала. Стільки тисяч років пройшло, хто пам'ятає.

Казкар знав, що його шукає Війна. Але не хотів з нею знайомитися, не кажучи вже про те, щоб показувати їй інші світи.

Війна несе смерть, і руїну, і горе. Хлопець не хотів, щоб чарівні та дивовижні світи стали осередком нещастя. Якщо буде Війна, знайдуться ті, хто змусить її служити собі.

Тим більше, що деякі світи здатні впоратися й без сторонньої допомоги.

Казкар вештався по набережній та міркував. Він знав, що невгамовна червона діва знову шукає його. Давним-давно, цілий рік, але дуже наполегливо.

Знав, що вона наближається.

Будемо відвертими, Казкар уникав Війни. Можна навіть сказати, що боявся її.

Але замість того, щоб знову тікати, хлопець обернувся та подивився своєму страху прямо в очі. Ті виявилися не червоними, а карміновими з золотистими іскорками. Як вогник над згасаючою свічкою, яка іноді вистрілює язиками полум'я.

Очі Війни були сумні, втомлені та обрамлені приголомшливо довгими віями.

– Навіщо тобі в інші світи?

Війна теж не привіталася. Стояла мовчки, уважно розглядаючи об'єкт своїх довгих пошуків.

Об'єкт виявився кудлатим, одягненим у кольорову куртку з хутряною підкладкою, розписані чоботи. Придивившись ближче, дівчина впізнала ненависного Босха.

Знову глянула в очі Казкареві, шукаючи слова.

– Я більше не можу тут жити. Жителі цього світу без кінця воюють. У їхній історії немає жодного дня, коли б увесь світ був спокійним. Я стомилася.

Казкар простягнув дівчині другий стаканчик кави, яку приготував мудрий та хитрий дракон. Міцну, з вершками, запашним перцем. Зварену на кокосовій воді й посипану подрібненими горіхами.

Дракон завжди готував таку для підняття настрою.

Війна взяла стаканчик і вдихнула аромат кави. Намагалася згадати, чи стояла коли-небудь просто так на набережній, пила каву й розмовляла. Хто пам'ятає.

– Я не тільки напад, а й захист. А також стратегія, тактика, розрахунок. Я – руйнування, але я також і єдність перед обличчям небезпеки. Я гідність та честь, якщо вони є в людях. І підлість з брехнею, тому що цього завжди більше. Я корупція й крадійство. Але я також волонтерство з безкорисливою самовіддачею. Я – страх і безстрашність, я – жертва і самопожертвування. Я – опір та стійкість. Я – Війна.

Дівчина зробила невеликий ковток, відчула, як тепло розливається всередині.

– З мене досить. Я хочу побачити інші світи. Адже десь є такі, де живуть своїм життям, без злоби, заздрощів, пошуку відмінностей. Де життя люблять, розуміють і цінують. Де будують майбутнє, а не нескінченно озираються в минуле. Я б оселилась в одному і... Я навіть не знаю, що б я зробила. Головне, щоб я там була не потрібна.

Казкар слухав та думав, що втекти можна тільки від інших. А від себе як?

Але не сказав цю банальність вголос.

– Я не візьму тебе в інші світи, вибач. Але можу розповісти про них й напоїти кавою з кожного. Так буде навіть за краще.

Позаду нього мирно гуркотіло місто. Попереду темне, похмуре море пінилося хвилями. Готувалося до шторму, після якого завжди наступає затишшя.

Війна слухала Казкаря з відкритим ротом. Стільки надзвичайного вона ніколи собі навіть не уявляла. Її очі блищали, як незгасиме вугілля, яке подарувала Казкареві сама Вогонь з зовсім іншого, але дуже схожого на цей, світу. Вона, до речі, теж рудоволоса й червоноока – що поробиш, нашому Кавовому богу щастить на таких.

А поки дівчина слухала про інші світи, цей трохи заспокоївся. Тирани закликали до Війни, але їй було байдуже. Адже накази злочинців завжди можна ігнорувати і вони з цим нічого здатні зробити.