Once upon a time всесвітом пролунав дитячий вигук.

Всесвіт дуже здивувався. Адже раніше його спокій нічого не порушувало. Всесвіт був умиротворенням, тишою та оксамитовою темрявою.

Тож всесвіт почув вигук та попрямував до джерела звуку.

Десь посеред центру він побачив маленьку істоту, ще не сформовану але вже метушну. Чим довше всесвіт спостерігав за нею, тим більше істота починала походити на дитину.

Звісно, всесвіт ще не знав такого твердження. Просто вигадав по ходу справи.

– Хлопчик, казковий хлопчик, – мовив всесвіт.

Такого слова він також раніше не знав, адже у всесвіті ще не було нічого, що можна було б ідентифікувати по статі. Слова з’явились самі по собі у вигляді яскравих, сяючих крих та обліпили істоту.

Таким чином воно стало матеріальним.

Яскраві крихти лоскотали хлопчика, тож він розсміявся. Всесвіту це дуже сподобалось, тому він протягнув руку та скуйовдив йому волосся на голові.

Навіть не стільки волосся, скільки тендітний пушок рудувато-каштанового кольору. З тих пір у казкового хлопчика волосся завжди ворушилось, наче жило своїм життям.

Хлопчик ріс. Почав відкривати очі. Завжди посміхався турботливому всесвіту. Тільки іноді посмішка ставала сумною.

Звісно, всесвіт не мав гадки, що таке журба. Але відчував, що його казковому хлопчику чогось не вистачає.

Аби розважити малого, всесвіт створив йому першу іграшку.

Це був невеличкий світ. Хлопчик зрадів та відправився гратися.

Небо першого світу було прозорим. Крізь купол хлопчик бачив усміхнені очі всесвіта. Із землі витікали водяні потоки, билися об купол, стікали у злив внизу та знову поверталися до витоку.

Це було гарно.

Хлопчик вирішив доповнити світ, тож поклав руку на землю й міцно задумався.

Із землі почали ростки паростки. Спершу прозорі, але чим вище ставали, тим більше набували кольору. Нарешті о прозорий купол оперлися дивні стрижені темно-коричневого кольору.

Хлопчик ще сильніше задумався.

Стрижені почали пускати відростки у землю, розгалужуватися та охоплювати навколишній простір. А верхівки почали перетворюватися у кучеряві кулі.

Але чогось не вистачало.

Хлопчик подивився на свої долоні. Й на кінчиках кучерів куль з’явились такі самі долоньки, тільки зеленуваті.

Хлопчик зрадів. Вирішив наректи стрижені деревами, зелені долоні – листям. А відростки у землі корінням. Це було чудово.

Всесвіт дуже зрадів, що його улюбленець знайшов собі заняття. Тож дозволив малому формувати далі.

Так з’явились зелені узбережжя коло сірого моря.

Хлопчик дуже полюбляв сидіти на зеленуватому пісочку, дивлячись вдалину на сіре полотно. Але зрозумів, що нерухомість нудотна. Тож вигадав вітер, котрий буде ворушити хвилі та підіймати пісок в повітря. Це було захоплююче.

Тому хлопчик приніс трохи вітру за пазухою у свій перший світ. Від тих пір дерева з листям-долоньками завжди співають пісню первинних.

Хлопчик створював різні дивовижні світи. Але як би вони не були чарівні, завжди лишалися порожніми.

Одного разу хлопчик сидів посеред чергового світу. Він увесь був вкритий синім піском, який приємно біг крізь пальці.

Хлопчик зібрав у жменю пісок й раптово помітив в руці величенький синій камінець, сяючий зсередини. Хлопчик подув на нього й камінь розсипався сотнею яскравих крихт, з яких вийшли перші люди.

Хлопчик так здивувався, що втік з того світу.

Але цей хлопчик не був боягузом й розумів, що несе відповідальність за створене. Тож повернувся.

У тому світі час плинув інакше. Там вже встигло змінитися декілька сотень поколінь.

Жителі виявилися файним людом, дуже схожим на хлопчика. Тільки з блакитною шкірою та синім волоссям. А очі відтінялись перламутром.

Сапфіровий люд мешкав у синьому світі. Всі ходили босоніж по кам’яному ґрунту. Якщо придивитися, то вся земля на багато метрів вглиб була прошарована необробленими сапфірами.

Каміння кололо гострими гранями стопи сапфірців, але поки ті були молоді. З віком мешканці встигали навчитися правильно ходити по камінню, не наколюючи стоп.

А старі розсипалися сапфірами, вкриваючи землю. Й кололи п’яти молоді, аби ті навчилися дбайливо та с повагою ходити по праху пращурів.

Хлопчику це дуже сподобалось, він навіть захотів позвати всесвіт, щоб той сам глянув на цей світ.

Однак всесвіт зависнув десь настільки далеко, що його довелось довго шукати.

Всесвіт був коло сяючого утворення. Схоже, що воно з’явилось само по собі з шалених вітрів, загубившихся бризів та безкорисливої доброї справи.

Це було дуже гарно. Настільки, що хлопчик та всесвіт застигли над цим новоутворенням.

Раптом вони почули ритмічне серцебиття.

А потім вся ця сяюча маса перетворилася на маленьку істоту. Хлопчик одразу вирішив, що перед ними дівчинка. Просто так, тому що це було гарно. Всесвіт не заперечував.

Дівчинка позіхнула, потягнулася, наче зібралася прокинутись.

– Як чудово вийшло, – мовив всесвіт, скуйовдивши улюбленцю волосся, – дуже гарно. Най це буде зірочка, мій казковий хлопчику.

– Що за казопчик? – відкрила очі дівчинка. Вочевидь почула лише останній вислів, – яке дурнувате слово, я так не хочу. Може краще кахопчик? Ні, кахальчик. Теж не те. Казарчик, може? Чи ні, казкарчик.

– Може тоді вже Казкар, – запропонував хлопчик.

Всесвіт покивав головою.

Юна, ясноока зірка засяяла від захвату й розсміялася дзвінким, сріблястим сміхом.

Від цього сміху повсюди у всесвіті почали утворюватися інші вихорці, в яких народжувались нові зорі.

Адже ніхто не може встояти, коли так заразливо сміються.

Сапфірці цієї ночі побачили диво. Чорне небо раптом засяяло яскравими крапками й так продовжувалось деякий час. А потім, прямо на небокраї, з’явилось яскраве світило, від якого стало боляче очам, але дуже тепло тілу.

Й засяяли сапфіри пращурів.

Й це було приголомшливо.