Once upon a time в одному далекому світі жили втілення стихій. Їх інколи називають богами, хоча ці істоти ніколи не вважали себе такими.

Скажу більше, дорогі мої кавомани – вони досі називають себе просто стихіями.

І не треба так усміхатися.

Остерігайтеся необачних слів при зустрічі із живою стихією. Вони спочатку роблять, потім думають.

Можливо.

Але я відволікся. То був неймовірно древній час.

Покриті густим хутром довгохвості люди тільки починали ходити прямо. Вони не знали одягу, гарячої їжі або, страшно уявити, кави.

Довгохвості люди боялися всього на світі. Дощу, грому. Сильного вітру. Хижаків.

Але особливо вогню. Він опалював їх, оскільки стародавні люди не знали, як його приручити. Вогонь здіймався у сухі дні або від удару блискавки, й ніщо не могло зупинити пожежу.

Одного разу стародавні люди помітили безхвосту фігуру недалеко від чергового палища. Можливо, її хотіли зловити, але вогонь опікав дуже болісно. А коли згасав, фігура теж зникала.

Серед стародавніх довгохвостих людей знайшлась кмітлива жінка. Вона зібрала гарні червоні квіти в полі та алі мушлі на березі річки. Дочекалася чергової пожежі. Та поклала свої подаруночки на камінь неподалік. Фігура це помітила, підійшла ближче й виявилася безхвостою рудою дівчиною.

Так почалася дружба між довгохвостими людьми та богами.

Я знайшов той світ добре розвиненим.

Люди втратили своє хутро, хоча залишилися з довгими й короткими хвостами.

Навчилися писати, літати, перетинати океани. Шити одяг, створювати красу.

А яку розкішну каву вони роблять.

Збивають з вершками аби їсти ложкою.

Кладуть в чашку шматочок сиру, политий шоколадом.

Прикрашають подушкою з жовтка та гарбуза.

Посипають скибочки солодкого апельсина сіллю, дають настоятися, а потім кидають у каву.

Змішують яблучне пюре з вершковим маслом та викладають в чашку.

Йой, дорогі кавомани, не вистачить і дня, щоб розповісти вам про кожен рецепт.

Я спробував всю каву в тому світі. Тому що зустрів симпатичного й абсолютно божевільного історика.

Саме він розповів мені про знайомство людини з богинею вогню.

Та інші місцеві міфи.

Джерело прісних вод або бог річок, його називають по-різному, дуже образився на Вогонь. Він бачив, що стародавня жінка взяла коло його вод мушлі та віддала іншій стихії. Мабуть, йому стало шкода тих мушель, або позаздрив, що жінка не приділила йому самому уваги – він затаїв образу.

Сама Вогонь нічого подібного не підозрювала.

Вона дружила з Вітром.

Жартувала над Грозою і Дощем, нерозлучною парою.

Бобре ставилася до Життя, погано ладнала зі Смертю й Голодом – в тому далекому світі впевнені, що це теж боги-стихії.

З Ніччю у них були майже романтичні стосунки.

В цілому, Вогонь – достатньо дружелюбна стихія. Запальна, вибачте за каламбур. Але тепла та світла. Ще раз прошу вибачення.

Джерело прісних вод довго ображався. Ходив скаржитися до Солоного океану, Гірських вершин, Полів та Лісів.

Його ніхто не слухав. Адже безглуздо ображатися за пару мушель, які комусь подарувала людина.

Поки Вогонь у відповідь не подарувала людям здатність поводитися зі своєю стихією. Розпалювати багаття, зігрівати їжу, обігрівати оселю.

Боги-стихії зібралися разом, щоб судити дію Вогню.

Ніч, Гроза, Дощ – багато хто прийняв її бік. Їм було шкода людей, які помирали без їжі й тепла в холодну пору року.

Голод, як і Смерть з Життям, залишалися нейтральними. Вони знали, що завжди залишаться при справі.

А от Джерело прісних вод розійшовся. Він звинувачував Вогонь в спробі знищити стихії, залишитися єдиною за підтримки людей та ще у десятку вигаданих проступків. Брехуна несподівано підтримала Блискавка.

Ця парочка вже вирішила піти до людей, щоб забрати вогонь. Ніхто не міг їх заспокоїти. Вони так розлютили Вогонь, що та запечатала Джерело в розпеченому камені, влаштувавши на місці судилища справжній склеп. За легендою, це місце, з якого витікають всі прісні води світу. А Блискавку Вогонь вкарбувала в стіну склепу так, що вона блукає всередині каменю та охороняє джерело.

Шановні кавомани, не позіхайте. На цьому легенда не закінчується.

Он на жаровні підійшла ще кава, наливайте й розповім, що було далі.

Солоний океан не втручався. Все-таки він краще за інших розумів мотиви свого молодшого брата. І знав, що стихіям не варто бути заздрісними.

Однак вважав, що дуже жорстоко давати людям свободу вибору.

Вогонь побилася об заклад з Океаном, що люди зможуть правильно розпорядитися силою. Заради творення, а не руйнування.

Ставкою зробила власні сили.

Розумієте, саме сила Вогню запечатала Джерело. Солоний океан зможе звільнити свого молодшого брата тільки в тому випадку, якщо забере у неї сили.

Боги дали хвостатому людству 7 тисяч років та розійшлися світом.

З часом про них забули всі, крім істориків й любителів стародавніх міфів.

…

– Я всього лише запитав, звідки у тебе незгасимі вугіллячка. А ти розповідаєш казки про древніх богів.

На самому краю всесвіту й навіть трохи за його межами було особливо багатолюдно.

Кавомани всіх видів лежали, сиділи, стояли і літали. Одні хрумтіли печивом, інші потягували каву.

Жіночка з сивими кучерями, закутана в ковдру, звично ходила колами та бурмотіла собі під ніс, чиркаючи олівцем в блокноті.

Дівчинка-підліток з ластовинням сиділа прямо в повітрі, звісивши ноги і щось замальовувала.

Білявий хлопець плів з повітря маленькі примарні фігурки, по-своєму ілюструючи історію Казкаря.

Нахабно усміхнена рудоволоса дівчина пила чорну каву, сидячи на червоній ковдрі трохи в стороні.

Казкар топтався коло жаровні, повної незгасимого вугілля. Хлопець цілий вечір готував каву для своїх гостей-кавоманів. Та настільки втомився, що навіть волосся перестало ворушитися само по собі.

У його кріслі сидів маленький кудлатий хлопчик з величезною чашкою гарячого молока, незадоволений історією.

– В тому й суть. Їх мені подарувала Вогонь. Виявилося, що саме вона розповіла моєму божевільному історику про те, що відбувалося в стародавні часи.

– То вона знайшлася?

– Вона й не губилася. Вогонь спостерігала за тим, як розвиваються люди, що роблять. Дивилася, як вони раз за разом починають війни. Як створюють все більш небезпечну й смертоносну зброю.

– Тобто вона програла той заклад?

– Ні. Зовсім ні. Знаєш, у медалі дві сторони. Люди руйнують і створюють. Знищують й відбудовують. Розвиваються та деградують. Все одночасно. Тож побиття об заклад не враховується з технічних причин. Виходить, що обидва і виграли, і програли.

– А чому вона дала вугілля тобі?

– Божевільний історик був дуже засмучений тим, що не може допомогти Вогню вирішити ту суперечку. І познайомив зі мною, сподіваючись, що я заберу її в інший світ. Але йти, щоб ти знав, не обов’язково. Навіть шкідливо. Потрібно повернутися обличчям до проблеми і уважно її роздивитися. Ось за це Вогонь подарувала мені одне вугіллячко. А вже тут воно почало самостійно множитися поки не заполонило усю жаровню.

Хлопчик майже заснув. Порожня чашка мало не випала з його рук, але Казкар вчасно її підхопив. Хлопчик тут же зник, відправився десь далеко, у свою спальню.

Власне, гостей майже не залишилося.

Тільки рудоволоса дівчина помахувала чашкою, показуючи, що у неї закінчилася її улюблена міцна чорна кава.