Once upon a time Казкар з Райдужним драконом йшли між низькими деревами. Крони шелестіли листям майже над маківками хлопців. Серед дерев іноді зустрічалися кущі, щільно вкриті жовто-зеленими крапчастими ягодами.

Важке вологе повітря виснажувало. Здавалося, що вдихати його – це вже важка праця.

Хлопці неквапливо прогулювалися, попиваючи гарячу каву з вершками із високих стаканів. Час від часу вони обмінювалися короткими фразами, в основному про нескінченність лісу.

По дорозі не зустрілося жодного струмка. Ліс здавався мовчазним, німим, застиглим перед непроханими гостями.

Раптом, наче чорт з попільнички, попереду вискочила ідеально округла галявина, вкрита густою ліловою травою.

Хлопці зупинилися на краю, здивовано роздивляючись маленьку групу місцевих жителів.

Невеликі, не більше півметра, істоти збиралися кільцем голова до голови, щось обговорюючи. Хлопці бачили лише спини, увінчані прозорими крилами, та зелене й лілове коротке розпатлане волосся. І довгі туніки з прорізами для крил, сплетені із тієї ж трави, що вкривала галявину.

У кожної істоти біля ноги стояли маленькі ліхтарики, які ледь мерехтіли. А то й зовсім погасли.

– Диви-но, феї.

Поки Казкар дивився на малечу з відкритим ротом, дракон вже прийшов до тями й виніс вердикт.

– Гадаєш, феї? Чимало зустрічається маленьких, крилатих з ліхтариками.

Малеча почули голоси, обернулися й завмерли, з жахом у своїх розкосих золотих очах дивлячись на незнайомців.

Казкар та дракон оглянули один одного, нічого особливо страшного не знайшли. Тому теж витріщилися на малечу.

Однак Казкар ніколи не вмів грати у переглядки, тож підняв вільну від кави руку у миролюбивому жесті.

– Ми не завдамо вам шкоди. Ми з другом просто гуляли по вашому чудовому світу й випадково вийшли сюди. Підкажіть, будь ласка, де ми знаходимося і що це за місце?

Малеча ще трохи пороздивлялися хлопців й обернулися до дівчини з найскуйовдженішим ліловим волоссям.

Та зробила нервовий ковтаючий рух, але сміливо ступила вперед.

...

Цей світ розділений на дві рівні частини.

З одного боку небокраєм блукають три сонця.

Під ними розкинулася Порожня Піщана Земля. На ній нічого не росте. Немає ні води, ні трави, ні дерев.

Там мешкають Темні Сірі Монстри, які вичерпують світло, життя та вологу з усього, що трапляється. Вони подорожують на піщаних вихорах та можуть ковзати крізь тіні.

З іншого боку – наш ліс.

Всі рослини живляться ґрунтовими водами. Тому вони такі невеличкі, але з довгим корінням.

На узліссі, біля Порожньої Піщаної Землі, вода виходить на поверхню та безслідно зникає в піску. Дерева там надзвичайно високі. Вони захищають ліс від пісків Порожньої Землі. Але не можуть захистити від тіней.

З нашого боку на небокрай сходить одне сонце, затримується на деякий час та повертається за горизонт. Частину дня воно захищає нас від тіней, але решту часу нам доводиться шукати укриття.

Перед сходом сонця на листя падає Благословенна роса. Ми збираємо її та п'ємо. Так що нам не потрібно йти на узлісся, де нас можуть відчути Темні Сірі Монстри.

Від тіней в укритті нас захищають ліхтарі з насіння папороті.

Ми збираємо їх кожні кілька сотень днів. Цвіте папороть дуже рідко.

Насіння довго світиться й гасне, як тільки розпускаються нові.

Сьогодні наша віщунья дістала стародавній запис-пророцтво.

Там сказано, що одного разу сонце буде висіти на небокраї довго-довго. Замовкне весь ліс. Повітря стане важким. Потім сонце зайде.

А далі є два варіанти розвитку подій.

Перший запис говорить, що прийде пісок, і тінь, і спрага, і смерть. Нашого народу не стане, наче ніколи не існувало. І папороть більше не розквітне.

А трохи пізніше написано, що прийде буря з вихором і принесе свіжість. І папороть розквітне на світанку. І цвісти буде яскравіше, ніж раніше. Тоді відступлять пісок, і тінь, і спрага, і смерть. І ніколи не будуть турбувати народ. Але бурю з вихором потрібно зустріти з відкритим обличчям.

Дивно те, що запис та перший варіант подій написані давно, напіввицвілими чорнилами.

А другий свіжий і, здається, з'явився нещодавно.

...

– Ми не можемо зрозуміти, що це означає. Ми дуже довго готувалися до піску, і тіні, і спраги, і смерті. Але не очікували порятунку й не знаємо, що робити.

Дракон уважно прислухувався, не забуваючи діставати із нескінченної, хто зна звідки з’явившоїся, сумки цукрове печиво з солоною карамеллю і роздавати його малечі.

Феї, як їх продовжував про себе називати Казкар, прибували й прибували. Чи то їх приваблював аромат печива, чи то хрускіт, що стояв на весь ліс. А може, сонце, яке заклякло над головою і явно нікуди не збиралося.

– Дозвольте мені вгадати. Сьогодні сонце висить на небі довго-довго, довше, ніж зазвичай.

Малеча перезирнулися, забувши печиво до рота донести.

– Сонце висить на небі втричі довше, ніж зазвичай, й явно не хоче йти за горизонт. І майже всі наші ліхтарі згасли.

Дракон витягнув з тієї ж сумки величезну картату скатертину.

Казкареві дуже захотілося зазирнути в цю звичайну на вигляд сумку. Однак хлопець міркував, що впасти й загубитися там на кілька років було б не дуже пристойно для Кавового бога.

Дракон розігнав малечу з середини галявини та розстелив скатертину. І почав виставляти пиріжки, соки, каву, питну воду.

Торти, тарілки тістечок під скляними кришками, коробки з посипаними какао еклерами.

Каву, джезву, переносну жаровню, пакетик зі спеціями.

Пляшку міцного молочного лікеру.

Величезну стопку одноразових бамбукових тарілок. Виделки, ложки, ножі, стаканчики.

Очі Казкаря ставали все круглішими й круглішими.

А дракон продовжував вивантажувати припаси на скатертину, не звертаючи уваги на здивування друга.

Дівчина з найскуйовдженішим ліловим волоссям першою зорієнтувалася, почала розкладати тарілки й послала кількох помічників за подушками.

Дуже скоро галявина перетворилася на місце найбільшого пікніка серед усіх світів. А Казкар сидів і думав, що, можливо, було б цікаво заблукати в сумці дракона.

Поки розкладали припаси й несли подушки, сонце нарешті здвинулося із зеніту у сторону заходу. Малеча іноді тривожно дивилися на небо. Але дуже старалися хоробритися, аби не засмучувати своїх нових друзів.

Казкар відвів погляд від сумки та подивився на дракона. Той скріб підборіддя пазуристою рукою й насупившись, роздивлявся величезну скатертину. Напевно, задумався, чи вистачить їжі на всіх.

Правду кажучи, їжі вистачило б на тисячу голодних велетнів.

Тим часом на галявині зібралися сотні зо три фей. Дівчина з найскуйовдженішим ліловим волоссям вела підрахунок населення й була явно задоволеною.

– Всі зібралися, нікого не залишили? Чи трійнята на місці? Круто. Давайте старого сюди ближче, що ви його там затиснули. Гей, мила парочка, давайте все це пізніше, наодинці.

Дівчина з найскуйовдженішим ліловим волоссям підбадьорювалася й лаялася, щоб не показувати переляку. Але у великих золотих очах іноді страх плескав хвостом.

Чим нижче опускалося сонце, тим сильнішим ставав страх.

Казкар обернувся до дракона.

– Що ти надумав?

Дракон лукаво посміхнувся й відійшов до краю галявини. І там набув своєї справжньої форми.

Казкар в черговий раз був вражений тим, наскільки величезний його друг.

Маленькі феї здивовано підлетіли вгору, криками розтормошивши ліс. Втім скоріш захопленими, ніж наляканими.

Райдужний дракон сяяв переливами на всю галявину, і навіть дістав до єдиної хмарини, яка безглуздо заблукала в небі.

Поруч з Казкарем залишилася тільки дівчина з найскуйовдженішим ліловим волоссям. Вона захоплено подивилася на дракона, потім обернулася до Казкаря.

– Одного разу я здалеку бачила піщаний вихор. Він був такий же звивистий, тільки сердитий та похмурий. А твій друг – добрий, світлий вихор. Значить, ти – буря.

Казкар лише знизав плечима. Він звик, що його називають усілякими дивними іменами.

У цей час дракон почав лягати кільцем по краю галявини. Важке тіло гуркотіло об землю, приминало лілову траву. Він виявився настільки величезним, що вистачило на всю галявину. Дракон поклав на хвіст передні лапи з довгими чорними пазурами, а зверху вмостив широку рогату голову.

Казкар не помічав, що у його друга є білосніжна, сяюча грива. Вона спадала чубчиком над райдужними очима. Стирчала вихорцем між рогів – саме там, подумав Казкар, де й у його людської подоби. Грива розстелилася на землі, дітлахи відразу почали її розчісувати і плести косички.

Казкар зітхнув, узяв каву й поліз на загривок дракона. Зручно улігся на спину, дивлячись в небо, що швидко темніло, освітлене червонуватим заходом сонця.

Буря? Хай буде буря. Нехай буде веселкова, яскрава буря, яка кружляє навколо галявини.

Така буря, що не пропустить ні пісок, ні тінь, ні спрагу. Ні смерть.

Феї внизу розповідали дракону казки про городні овочі, які ожили.

Тільки дівчина з найскуйовдженішим ліловим волоссям сиділа біля ніг Казкаря на спині дракона і, не кліпаючи, дивилася на Темних Піщаних Монстрів, що бились за стіною білої бурі.

Маленька фея дуже хотіла допомогти, тому думала про світанок, і про життя, і про зелень, і про воду. І що монстри не пройдуть.

Горизонт за стіною бурі посірів. Дівчина з найскуйовдженішим ліловим волоссям намагалася не дихати, щоб не злякати сонце.

Тому не відразу помітила, як у лісі один за одним почали загорятися вогники.

Такі знайомі їй від сяючого насіння квітучої папороті.