Once upon a time у дивовижній кав’ярні було тихо.

Райдужний дракон, що прикидається людиною, турботливо клопоче над черговим витвором кондитерського мистецтва.

На стійці з грубо висіченого, сяючого внутрішнім світлом каменю вгніздилася величенька руда кицька. Глузливо жмуриться, сіпає вушком.

Зал кав’ярні переконливо імітує дикий пляж, на якому розкидані столики та стільці з того ж самого сяючого каменю. Тільки от оливкове крісло вибивається із загальної композиції. А ще картини на стінах. Світи та розповіді одночасно. Та приємна, оксамитова тиша.

Чхі.

Руда кицька підстрибнула з переляку. Не втримавши рівноваги, звалилася із барної стійки.

Чхі.

Дракон сіпнув рукою та спаплюжив чарівну медову троянду, якою збирався прикрасити сливове тістечко.

Чхі.

Вхідні двері кав’ярні з ліловими вікнами обурено грюкнули. А через мить скрипнули.

Ви ж пам’ятаєте, навіть у найдивовижніших кав’ярень, що самі по собі світ, риплять вхідні двері.

На порозі застигла Весна.

– І шо я маю тобі сказати! Ненавиджу слякоту. Я такі завжди від того хворію. Задовбало мене вже танути снігом, проливатися дощами та розтікатися туманами. Азохен вей, я вже забула, як нормально дихати.

– Зате не забула створити зі своєю зачіскою черговий жах.

Дракон, як завжди, небагатослівний. Зате активний, тому зайнявся приготуванням гарячого чаю.

Весна любовно пригладила кольорові пасми різної довжини та ступеню стирчання.

Дракон завжди виговорював їй через зовнішність. Яскраві татуювання. Багаточисельний пірсинг. Кольорові зачіски. Лінзи незвичних кольорів.

А особливо через одяг. Як він сам каже, таке рване лахміття навіть собака драти посоромиться.

Тільки Осені завжди до вподоби зовнішність Весни. У якомусь сенсі вони навіть схожі. Й розділяють любов до шкіряних курток та важких чобіт.

От і зараз Весна голосно тупотіла на порозі, сбиваючи неіснуючий бруд з височенних чобіт на обурливо товстій підошві. У цьому взутті мініатюрна дівчинка зрівнялася зростом з драконом. А це, чи повірите, дуже не просто.

Закінчивши вбивати у підлогу бідолашний вхідний килимок, Весна з розгону плюхнулася на стійку. Кицька, яка щойно туди залізла, знову звалилася.

– Ойц, дракоша, зоря очей моїх, залиш по собі той чай. Дай міне шось покріпше. А то вже голова вагітна. Ти не уявляєш, шо за гембель вони мені влаштували.

Дракон лише одну брову підійняв у відповідь. У Весни завжди купа проблем й усі, як одна, нерозв’язні.

– Шо ти брови на лоб кидаєш? Шо думаєш? Я такі знову наплутала, коли має бути тепло. Увесь сніг потанув, а Зима відмовляється дати трохи. Але це навіть не халепа. Ти не уявляєш, шо ті фуцини витворили у моєму улюбленому світі. У моєму самому улюбленому! Шо ти на мене зиркаєш загадково, як на закриту мідію? Я тобі такі розповідала.

...

Зранку повітря пронизане морозцем. Щипає носа, змушує здригатися та кутатися у теплу куртку.

Сонце підіймається повільно, ще розмірковуючи, та чи воно йому треба. Але вже пригріває. Нечасті заледенілі калюжі тануть. Трошки хлюпають під ногами необачного перехожого.

Відусюди пахне сніданками, кавою та сирою землею. Рідкі машини вже починають псувати повітря вихлопними газами, але вітер встигає все розігнати.

Повз проходить діловий та серйозний чолов’яга. Від нього пахне лосьйоном для гоління чи щось на кшталт того. А назустріч дівчина. За нею шлейф парфуму та тепла.

Знову вітерець смикнув куртку та волосся, але вже не заморозив. Тільки розвеселив.

Стає дедалі тепліше. Газони лисі. Дерева голі – жодного листочка. Ні клаптика зелені. Але сумувати з цього приводу немає бажання. Адже точно знаєш, що скоро, ось-ось. Все зазеленіє.

А пташечки як горлають. Цвірінькають, співають сонечку свої простенькі пісеньки.

Піднімаєш голову догори, аби пошукати тих пташечок.

Й ось тут, невідомо звідки – як діарея на футбольному стадіоні – по цьому самому обличчю прилітає вологим ляпасом. Боляче та прохолодно. Чимсь мокрим, свіжим. Ароматним.

Гля, а то квітуча гілочка вишні. Ось тобі на. Звідки взялась? Як можна було не помітити.

А взялась й не помітили. Раптово. Кожен раз, із року в рік. Й завжди то є дивовижно та приємно.

Посміхнешся гілці та усьому дереву. Собі, сонечку й тому, що все чудово.

Життя.

...

Дракон поскріб пазурем потилицю.

– Пригадую, одного разу ти захоплено несла щось про вишні. Якщо ти це маєш на увазі, то знай, що я тоді ні бельмеса не зрозумів. Світи зазвичай по іншому описують.

– Ойц, мала я задумуватись, хто там що описує. Най хоч уписується, мені то що. Міне подобається так й годі.

Весна навіть трошки образилась.

Й тут сталося таке, чого ніхто не очікував. Дракон розсміявся.

Чесне слово.

Весна викотила очі. Кицька звалилася у третій раз, розсердилась та пішла спати у крісло.

Й то було чого дивуватися. Зазвичай хлопця навіть Літо не могла насмішити.

Посміявшись, дракон протягнув Весні чашку чаю з ромом. Втім, будемо чесні. Чашку рому з декількома краплями чаю.

Весна відсьорбнула й закотила очі.

– Ой вей, любий. Ти такі знаєш, чим порадувати стару хвору жінку.

– Якщо ти така стара, то й виглядай відповідно. Двадцятилітнє дівчисько з дикарською зачіскою, в жахливому лахмітті та з говірком старої базарної торговки. Так жінки не виглядають.

– Про між іншим, маю попрохати не ображати мій говірок. Він чаруючий. Я ледь навчилася так говорити.

Дракон безнадійно махнув пазуристою рукою.

– То що в тебе там сталося?

Весна подивилася тяжко, зітхнула та зробила великий ковток.

Подумала. Зробила ще зо два.

...

Весна неспішно йшла набережною.

Через кілька днів прийде її час, але вона вже на місці. Адже Зима терпіти не може запізнень. Легше прийти вчасно, ніж вислуховувати нескінченні прохолодні лекції льодяної красуні.

От тільки Зими ніде не було.

Передсвітанкові набережні взимку особливо захоплюючі. Як то виходить?

Море відтінку чорненої сталі помітно хвилюється. Грає, наче боєць м’язами. Попереджує.

Віє льодяний вітер, але відчувається це задовго до того, як налетить. Наче прохолоду штовхає перед собою. А коли налетів, проходить. Тільки міць лишається. Здається, що зараз шкіру з обличчя зніме та забере із собою. А от ні, вже полетів геть. Й шкіра йому ні до чого.

Пахне надзвичайно. Сіллю та йодом. Свіжістю. Ніяких водоростів, їжі з лосьйонами пляжників та інших літніх принад.

Все ж таки Зима – дивовижна чарівниця.

Дошки настилу легенько погойдуються. А й справді, їх же нещодавно зірвало. Але вже все на місці. Дерево вкладається, звикає лежати. Скоро по ньому будуть ходити та бігати. Малесенькі ніжки, вкриті піском. Великі мокрі ноги. Витончені стопи у туфельках чи без. Дерево нагріється, почне пахнути смолою.

Але поки – тільки свіжість.

Майже світанок, скоро сонце визирне через небокрай. А Зими все немає.

Раптово повітря розірвало виття. Огидне, продираюче. Весна заклякла від подиву. Такого вона раніше у своєму улюбленому місті не чула.

Виття кликало, вихоплюючи заспаних людей з нагрітих ліжок. Здирало солодкий, найміцніший сон. Висмикувало зі сновидінь.

Пощастило тим, хто ще не спить. Нічним упирям не потрібно струшувати з себе сонний подив – пальне для жаху.

Слідом за виттям пролунало кілька приголомшливих вибухів.

Від цих звуків волосся на потилиці стало дибки. Такий звук ні з чим не сплутати. Він до болю знайомий.

Весна має легковажний вигляд, але насправді дуже стародавня.

Коли вона вперше відкрила очі, то побачила хлопчика з кудлатою головою. Він вигадував дерева, котрі опираються о небесний купол. Та листя, схоже на долоньки.

З тих пір пройдено багато світів. Побачено мільйони різних місць.

Весна ніколи не задумувалась, скільки всіляких форм життя вона бачила. Адже всі вони діяли однаково.

Зиму вона зустріла далеко на півночі.

“Потрібен холод”, тільки й мовила. Розпатлана, без шубки та с відламаним каблуком. Але не менш гарна, ніж зазвичай.

Мигцем бачила Весна й Казкаря. Навіть обутого у кросівки, а не кумедні капці.

Йшов зі своєю улюбленою пришибленою художницею, нав’ючений під зав’язку кормами для тварин й навіть майже посміхався.

...

– Ти слухай міне у обидва вуха. Не либу тягнув, шо кіт у рибному корпусі, як то у нього водиться. А ледь посміхався. Й дівка та теж, хоча зазвичай висвічує своїми зубами, наче Чумацький шлях хоче переплюнути. Ні, зі стурбованим обличчям шось йому розповідала.

Дракон протягнув Весні другу чашку рому. Навіть не намагаючись зробити вигляд, що наливав туди чай.

Трохи поміркував. Налив собі міцної кави з гірської робусти. Влив добряче коньяку та з подихом відсьорбнув.

– Дракончику, сонце моє. Ти б Зиму не впізнав. Вона ж, ластівка, як побачила, що ворог напав на ту країну, то одразу прохолоду почала наганяти. Шоб мороз окупантів накрив, море штормило. Ой вей, а вийшло лихо. Розумієш, розбомбили де-не-де опалення в кількох містах. Й ті бідолашні люди, шо втекти не змогли, з діточками по підвалам мерзли. Слухай-но, вони на вулицю виходили сніг розтоплювати, аби макаронів зварити. Ти собі уявляєш? Зима, шоб ти знав, місця від горя не знаходить собі. Дай-но мені пляшечку Амаретто, вона ж його полюбляє. Піду її тішити.

Весна одним ковтком допила те, що було в чашці та зіскочила на підлогу. Кицька у кріслі недоброзичливо забурчала.

Дракон протягнув Весні згорток. Тістечка, термос з кавою, лікер. Усе, що знайшлося під рукою з готового.

– Ти мені тіко не сумуй, любий дракончику. Годі обличчям сирість наводити. Я ж такі йду. Весну сварять, звісно. Не маю й гадки, за шо. Міне від тої заварушки ніякого цимесу. Але я все одно йду. Вишні, зелень. Наведу хіпіш, най знають, що світ ще має красу. Може оговтаються.

Дракон почекав, поки за Весною зачиняться двері. Вийшов слідом.

Спляча у кріслі кицька не побачила, що її товариш перетворився на велетенського Райдужного дракона й направився туди, де зможе хоч комусь допомогти.