Once upon a time Казкар та Райдужний дракон прогулювалися симпатичною алеєю якогось стародавнього міста. Воно розкинулося на березі моря, обліпивши кожен вигин узбережжя добре обладнаними чи дикими пляжами. Старовинна архітектура з ліпниною, колонами й балконами цікаво контрастувала зі скляними хмарочосами. Місто прикрашали газони, розлогі тінисті дерева, квіткові галявини та об'ємні фонтани з дивовижними витонченими конструкціями посередині.

Хлопці з цікавістю відзначили, що навколо багато доглянутих собак і кішок. Людей на вулицях було значно менше. На диво, деякі з них носили широкі стилізовані маски, що закривали нижню половину обличчя.

Казкар іноді занепокоєно подивлявся на дракона.

– Ти точно гаразд?

– Навіть більше. Сонце таке тепле, вітер свіжий, повітря пахне сіллю і йодом. Раніше я не помічав таких дрібниць.

– Хіба ти не відчував сонця й вітру?

– Відчував, звичайно, не кажи дурниць. Просто, як би це сказати, не так гостро.

– Таємничою ящіркою ти був – нею й залишився, друже мій.

Друзі прогулювалися, розглядаючи вуличні кафе на предмет побалуватися кавою. Всі заклади здавалися настільки привабливими, що хлопці вже пару годин не могли вирішити, де зупинитися.

Тому просто гуляли, ліниво поглядаючи на таких же неквапливих, вальяжно крокуючих усміхнених перехожих.

– Молоді люди, ім'ям закону вимагаю зупинитися.

До наших друзів підійшли правоохоронці в формі та однакових масках з металевим оздобленням. Казкар глянув на людей, що снували повз – ніхто з них не мав такої.

Правоохоронець, який гукнув хлопців, міг брати участь у будь-якому конкурсі бровоносців. Широкі, виступаючі чорні брови надавали йому дуже суворого вигляду.

– Чому ви не носите масок?

Казкар здивовано подивився на дракона та обернувся до правоохоронців.

– А повинні?

– Ви в людській подобі, на вас немає значків, тож ви повинні носити маски.

– Вибачте, не знали. Ми прибули здалеку.

Встряг другий охоронець з гарними, усміхненими очима.

– Ви, що, з півдня?

– Здурів? Ті темношкірі, чорноволосі з коричневими підпалинами. Може, ви з того далекого маленького континенту?

– Точно, може ви незвичники? Ніколи не бачив таких.

– Якщо ви здалеку, то на пропускному пункті вам мали видати спеціальні значки, за якими вас впізнають. Тоді правоохоронці не потурбують. Якщо вам такого не дали, слід відправитися в найближчий емігрантський пункт та зареєструватися.

Казкар не знав, сміятися чи дивуватися. Дракон же просто відсторонився від розмови, дозволивши своєму другові викручуватися.

– Знаєте, так склалося, що ми не незвичники.

Бровастий правоохоронець насупився, що зробило видиму з-під маски частину обличчя ще суворішою.

– Звичайники, чи що?

Правоохоронець з усміхненими очима смикнув його.

– Агов, нам заборонено використовувати це слово. Ті, хто не вміє перекидатися, ображаються.

– Доконали. Звичайники ображаються на «звичайників». Кошатники на "кошатників". А хто ж вони всі такі. Ми ж не ображаємося на «собачників», навіть носимо ці маски-намордники й нічого.

– Тому що в нашій історії дуже багато агресії та злості. Згадай вибух гідростанції, який здійснили наші предки. Цим вони затопили кілька міст із перевертнями та звичайниками, найбільший заповідник зі звичайними тваринами та завдали шкоди навколишньому середовищу, яку досі не компенсували. Не кажучи вже про жертви, які неможливо повернути. Що поробиш, ми платимо за гріхи наших батьків. Гуляй все життя в собачій шкурі й будь безпечним для суспільства або носи намордник.

– Ми вже давно перемогли агресію. Тим більше, що кошатники зі звичайниками не менш агресивні подекуди.

– Закон є закон. Dura lex sed lex, як то кажуть. І ми, як представники закону, повинні його дотримуватися, а не уявляти себе вищими.

– Розкажи про це у найближчій депутатській палаті.

Правоохоронець з усміхненими очима звернувся до хлопців, які із задоволенням слухали чужу розмову.

– Вибачте, це наша давнішня суперечка. Ким би ви не були, йдіть до найближчого пункту реєстрації, щоб не виникало питань з представниками закону. Гарного дня.

Казкар довго дивився вслід правоохоронцям, потім обернувся до свого друга.

– Ти хоч щось допетрав?

Дракон мовчки кивнув у бік найближчої кав'ярні. Перед напіввідчиненими дверима сіруватий чоловік колупався із застібкою для червоної маски-намордника. Застебнувши, зайшов усередину.

Через пару хвилин вийшов і зняв маску. Перекинувся на потужного пса з присадкуватими лапами та блідо-сірою короткою шерстю. Узяв зубами сумку з покупками й повільно попрямував до моря.

Казкар здивовано відкрив рота.

Знову уважно озирнувся.

Навколо була надзвичайно багато собак.

Але чи собак.

Дехто лежав на лавках, почитуючи газету. Інші несли в зубах сумки їжі або пили каву зі стаканчиків з соломинкою, покладених прямо на землю.

Люди навколо мали значки на правій стороні грудей. На одних був зображений згорнутий калачиком кіт. Інші з червоною або білою смугою. Повз пробігла дівчинка з чорною розмитою тінню на значку.

– Дивовижні твори твої, всесвіте!

Поки Казкар роздивлявся навколо, дракон встиг надіти їм обом значки кота та рушив до кав'ярні.