Once upon a time навколо Казкаря в нічне небо злітали сяючі білі метелики. Комахи дугою облітали тіло хлопця, прямуючи до зірок – своїх далеких подоб.
Навіть сам Казкар, здавалося, не був здатен описати красу видовища. Таку картину, на його суто особисту думку, повинні зображати художники. Однак під рукою не знайшлося ні його земної подружки, ні чарівника з Льодяного уламка Розколотого світу – улюбленця Зими. Казкар був один.
Тому доводилося справлятися самотужки.
Тож.
....
Все почалося з квітів.
Казкар впав долілиць у величезну купу різнокольорових ароматних бутонів, нагрітих під спекотним сонцем. Досі незрозуміло, хто їх зірвав та склав. Факт, що наш любий Кавовий бог йшов набережною, дивлячись на хвилі – а наступної миті упав у запашну купу.
Перевернувшись, Казкар зіслизнув по копиці квітів на дупі. У волоссі хлопця лишилися стирчали пелюстки й пара синіх квіточок.
Перед очима відкрилося нескінченне поле акуратно підстрижених зелених стебел, кожне з яких мало один молодий листочок.
Казкар пригадав, як його подруга-художниця, зі сміхом пояснювала:
“дефоліація, друже мій, це видалення листочків у рослин. Від de, що значить відсік та folium, ака листя”.
Люди мають дивовижну здатність вигадувати хитромудру назву буквально для кожної своєї дії. Що змушує його подружку дико сміятися.
Поле виявилося дуже охайним, без єдиного бур'янчика.
Хлопець присів, торкнувся пальцями ґрунту – той був мокрий, наче його щойно поливали. Чисте безхмарне небо відкинуло вірогідність тільки минулого дощу.
Все вказувало, що хтось старанно доглядає поле. І цей хтось, неважко здогадатися, лясне по шиї будь-кого, хто вирішить потоптати посіви.
Але робити нічого, треба йти. Тож Казкар пішов.
Хороша прогулянка, друзі, передбачає пару життєво важливих елементів.
По-перше, воду. Яким би чудесатим створінням ти не був, а пити завше захочеться.
По-друге, хорошу компанію – мабуть, цей пункт необхідний всюди й в усьому, але під час прогулянок майже як вода.
По-третє, і нарешті, потрібна кінцева точка. Пункт Б. Ну, най хоча б В. Йой, чого розсипатися, навіть пункт Ж не такий вже й поганий, якщо він такі позначений на кінці шляху.
Нашому ж Казкарю пощастило лише з першим пунктом. Бо у кишенях його короткої зараз, підбитої тонким білим хутром куртки, розмальованої космічними фарбами, можна знайти все що завгодно.
Як жартує Літо, десь там знайшов собі притулка навіть сам всесвіт. Втім, коли так жартує дівчина-сезон, в очах якої кружляють справжні крупинки часу, то жарт не виглядає вже таким смішним.
Так от, в одній з кишень дивовижної куртки знайшлася вода. Але ні компанії, ні тим більше карти навіть й близько не завалялося.
Казкар годинами йшов, пив воду та намагався не наступати на підстрижені рослини. Час від часу натрапляв на такі ж купи зрізаних квітів, в яку сам нещодавно звалився.
Сонце неквапливо повзло по небу, наче й само не мало кінцевої точки – з поваги назвемо її не Ж, а, наприклад, З. Від слова захід.
Іноді хлопець переступав струмки, які раптово вистрибували з-під землі й так само загадково у неї пірнали. Проте відкрилася таємниця вологого ґрунту. Цей світ або принаймні один визначений клаптик суші був багатий підземними водами.
А Казкар все йшов.
Врешті-решт навіть сонцю набридло блукати небом, маючи в якості розваги лише безтурботного Кавового бога, котрий зацікавлено озирався, помахуючи туркой, сподіваючись знайти невеличку відкриту ділянку землі для маленького багаття.
Час набіг заходу сонця. А там й ніч бахнулася на землю, наче звалилася після вагомого стусана.
І тоді найближча купа квітів, прогріта за день під сонцем, почала шелестіти та виблискувати іскрами.
Чи міцні ваші нерви, друзі?
Казкар вважав, що його – так дуже. Проте з переляку спіткнувся й ледь знову не полетів, цього разу обличчям у землю. Однак швидко взяв себе у руки й підійшов поближче до раптово ожившої копиці. Легенько тицьнув її туркою...
....і саме тоді в нічне небо навколо Казкаря полетіли сяючі білі метелики. Комахи дугою облітали тіло хлопця, прямуючи до зірок – своїх далеких подоб. Або летіли у сторони, розсипаючи з напівпрозорих крил сяючий пилок. Врізалися в ноги Казкаря, роздратовано помахуючи крильцями.
Маючи надзвичайно багатий досвід спілкування з феями й всякими іншими милими та тендітними створіннями, хлопець міг впевнено сказати, що метелики зараз відчайдушно лаються. Шкода, що такому величезному хлопу не чути, як.
...
– Йой, ось ти де!
На межі видимості замаячив сірий силует. Звичайно, він був сірим тільки через білосніжне сяяння метеликів, що поділило світ на чорні та білі відтінки, а також їх похідні.
Але чим ближче підходив, тим більше кольорів проявлялося.
Цього разу волосся Весни було щедро розцвічене найяскравішими фарбами. Так само як руки її улюбленця, Райдужного дракона. Довгі локони розліталися на всі сторони, граючи у світлі метеликів.
А от одяг вразив Казкаря скромністю. М'який вільний спортивний костюм, хлопцеві навіть здалося, що той на пару розмірів завеликий. Правда кислотно-зеленого кольору, що, безсумнівно, міняло справу. І потворні кросівки, які виглядали так, наче зроблені з металевого дроту.
– Ну шо, налюбувався мною? Наш дракончик тебе шукає, казав, лисиці знову нападають, без твого довгого язика ніяк не обійтися.
Казкар глибоко вдихнув та закотив очі.
– У нього під боком ціла музична площа, виткана зі шматочків різних світів та й ще чокнуті дівчата-сезони попід ногами вештаються. Проте йому обов’язково кортить мого язика, ну!
– Оу, дорогенький, може це тому, що саме твій язик здатен пролазити у найнедоступніші місця?
– Навіть не знаю, сприймати це як комплімент чи як образу.
Весна нічого не відповіла, лише уїдливо посміхнулася.
Казкар сумно подивився на метеликів, які все одно вже злетіли у небо. І кинувся за дівчиною-сезоном, втішаючи себе думкою, що його чекає улюблений друг та багато свіжої кави.