Once upon a time від обрію й далі, пірнаючи за видимий небокрай, простягалися суцільні ліси. Нескінченна маса дерев. Високі та низькі. Хвойні дерева, що тягнуться стрілками вгору. Листяні, розгалужені в боки, наче лопнувший кавун.

Темно-зелений, майже чорний колір нижніх гілок чим вище світлішав, поки не перетворювався на ніжну зелену крону. Інші жовтіли, червоніли або, як дивно, біліли.

Казкар довго торощився, навіть хотів залізти повище на гілку, щоб переконатися, що то не здається. Але залінився.

Дерева шелестіли листям та трясли кронами, іноді забуваючи, що це треба робити в такт вітру. Ну що взяти з Чарлісу, який захопив Лісовий уламок Розколотого світу.

Втім, згодом Казкар дізнався, що болота, луки та поля конкурують з лісом за вільну територію. Іноді успішно.

Найбільш негідними методами, звичайно ж, користуються болота. Непомітно затоплюють молодий підлісок. Наносять бруд, торф й перезволожують ґрунт. Луки не особливо на таке зважають. А от поля швидко здаються, покриваються ряскою, брудом та мохом.

Бореться тільки ліс. Інакше болота поглинули б увесь уламок, потопивши дерева, людей й маленькі бухти по боках суші — залишки океанів колись єдиного світу, що тепер солоними краплями спадають у нескінченність.

Міст на Лісовому немає. Лише невеликі поселення та самотні хатинки єгерів у гущавині, які ще спробуй знайти.

Відносний натяк на цивілізацію присутній в одному з місць кріплення нитки. Велика школа прядильників, торговий та караванний пост, кілька цехів з упаковки й розпакування товарів.

І величезний базар. Це єдине місце, де повністю зникає ілюзія малонаселеності Лісового. Таких натовпів не зустрінеш навіть на Міському.

Місцеві жителі допомагають лісу в боротьбі з болотом. Адже гущавина годує, захищає, дає сил. А заодно і цінні товари, які місцеві жителі можуть обміняти на вироби з інших уламків.

Особливу цінність представляють лісові ягоди, дичина та деревне вугілля.

Вуглежоги, які вміють домовлятися з лісом, та єгері, що постійно полюють кабанів-розорювачів, шануються на Лісовому не менше, ніж прядильники.

Мабуть, у єгерів найскладніші завдання – оберігати ліс, доглядати за тваринами, сушити болота. Знаходити місця для нових вугільних ям вуглежогам. Відшукувати мандрівників, які випадково заблукали.

…

Про все це Казкар дізнався від дівчини-єгеря.

Хлопець нарешті вирішив відвідати Лісовий уламок, найзагадковіший з усіх. Але ніколи не думав, що буде так складно знайти людину, яка говорить буквами, а не тремтячими листочками.

Добре, що хтось сам знайшов його. А точніше, сама.

Казкар стояв біля особливо розлогого дерева й думав, куди йти. Раптом хтось у маскувальному під ліс комбінезоні та із розмальованим обличчям звісився головою вниз з гілки. Навіть не одразу було зрозуміло, що це дівчина.

– Загубився?

Темно-руса коса єгеря була настільки довгою, що вона заправила її за широкий пояс, набитий всілякими потрібними в гущавині предметами. Ножі, топірець, мотузка. Різноманітні флакони, ймовірно, заповнені ліками. Казкар поняття не мав, для чого потрібні інші предмети.

– Вражає. Ти непомітно залізла на дерево тільки для того, щоб звіситися та налякати мене?

– Ще чого? Або ти не знаєш, що єгері пересуваються по гілках, якщо потрібно? Ліс казав, що хтось потрапив у біду, тому я не стала витрачати час на пересування по землі, а попросила гілки мене перенести.

– Я не в біді. Просто не знаю, де тут у вас живуть люди. Чи бачиш, я не з цього світу.

– Це я бачу. У нас ніхто не носить яскравий одяг та не підходить близько до боліт – якщо ти, звичайно, не єгер. До них рукою сягнути, он вони починаються з мертвих дерев. Потонувших.

Єгер качнулася, вигнулася та спритно, зовсім безшумно, зістрибнула на землю.

Дівчина виявилася такого ж зросту, як і Казкар, що дуже здивувало. Хлопець звик, що навіть Зима на підборах ледве дотягується макітрою до його плеча. А решта губляться десь в районі ліктя.

Казкар також помітив лук, що стирчав над плечем. Темний, старий, потертий частими дотиками. З тятивою із блискучого пилку – чар, які зігнули міцну деревину. Стріли визирали через інше плече. Одну з них єгер крутила у руках, тож хлопець міг бачити сяючий чарнакінечник. Дівчина поправила зігнуте оперення та кинула стрілу на місце.

– Підемо посушимо це болото, потім до поселення. Я відправлю солов'я до сестри, щоб вона приготувала нам каву.

Казкар підбадьорився.

– Витриману в подрібнених горіхах та меді?

Єгер, яка інструктувала маленького солов'я, теж сплетеного з пилку, здивовано підвела очі.

– Можна й таку. Хоча у нас є сушена під луговими травами та перемелена із в'яленою горобиною і малиною. Або смажена з нектаром солодких квітів. А також витримана по черзі в солі, ромі й подрібненій карамелі.

– Доста знущатися. Давай, висушуй те болото й підемо пити всю каву, якою ти з сестрою зволите пригостити.

…

Болото виявилося по-справжньому відразливим.

Сире, поросле бородатим мохом... все. Важке повітря, що тисне до землі. Затхлість.

Найстрашнішою виявилася розправа над деревами. Покриті темним мохом, кора відвалюється – вони гнили прямо на коренях. Потемніле листя нерухомо завмерло, крони сумно звисали. Дерева справді були мертві.

Єгер обережно обійшла видиму їй трясовину та торкнулася рукою дуже старого дерева, назви якого Казкар не знав. Воно виглядало краще за інші, з іще зеленим листям й майже цілою корою. Дівчина задоволено кивнула, обійняла стовбур.

Якийсь час нічого не відбувалося.

Казкар подумав, що єгер заснула. А потім від усього її тіла почав летіти пилок. Золотисті іскорки з'являлися самі собою, огортали стовбур і прямували до нижніх гілок та листя. Проходили наскрізь, летіли вище, в крону.

Дерево вдячно потрясло гілкою.

Тоді єгер узялася за висушування болота.

Правду кажучи, вона просто стояла й дивилася, не кліпаючи. Виглядало так, ніби дівчина хотіла присоромити негідника, аби він почав добре себе поводити.

Тим не менш повітря однозначно ставало сухішим. Навіть мох почав відповзати, але, можливо, Казкарю тільки примарилося.

Придивившись ближче, хлопець зрозумів, що болото справді почало відступати, тягнучи за собою мох, ряску та кілька мертвих дерев. Одне безшумно впало, зачепившись за гілки іншого, сильнішого, але все одно почало занурюватися в глибину. Єгер сплела з пилку ласо, накинула на гілки потопаючого дерева. Інший кінець перекинула за стовбур вцілілого. Казкар кинувся на допомогу. Їм двом якось вдалося утримати потопаюче дерево на поверхні, поки болото нарешті не відступило остаточно.

Повітря стало сухішим, дихалось легше. Але картина пригнічувала. Мовчазний, мертвий ліс виявився сумною картиною.

– Дерева не дістануться болоту навіть після смерті. Тут з'являться нові вугільні ями.

Єгер діловито озирнулася.

– А тепер позначимо мертвих та підемо, добре?

Дівчина дістала із кишені пояса пляшечку з фарбою і почала обходити дерева. Біля деяких зупинялася на хвилину, щоб поставити значок. Поруч з іншими затримувалася довше, хитаючи головою та шепочучи щось собі під ніс.

Казкар тим часом притулився до вцілілого дерева. Відчув легке тремтіння під корою. Здавалося, що дерево тремтить від лихоманки. Нічому не дивуючись, хлопець обійняв стовбур, як це робила єгер. Тремтіння вщухло, дерево знову потрясло гілкою, а потім затріпотіло листям.

…

Казкар та єгер сиділи за дерев'яним столом на Лісовому базарі.

Її сестра, висока, граціозна блондинка, щойно принесла свіжу каву, від якої пахло вогнем, хлібом, морсом, меленими зернами та ще чимось незрозумілим.

Казкар мовчки насолоджувався напоєм, а єгер відповідав на запитання про будову Лісу.

– Твій світ дивний. Чарівний, але дивний. Важко повірити, що колись він був єдиний, адже уламки так відрізняються один від одного.

– А ти на всіх вже побував? Я також хотіла би побачити, як це, коли немає землі, а замість неї пісок. Або вода без суші. Чи взагалі все замерзле, вкрите снігом та льодом – у нас ніколи не було нічого подібного. Але найцікавіше – подивитися, як люди можуть жити всі в одному місці, чим вони займаються і які бувають механічні засоби пересування. Колись я подивлюся. Коли знайдуть мостобудівника.

– Звідки ти знаєш про нього?

– Дерева розповіли.

– Але ж це казка, яку вигадав для дітей художник з Льодяного.

– О, це я теж знаю. Розумієш, у художників завжди така проблема – вони щось вигадують, а виявляється, вгадують справжнє. Вони розмовляють зі світом, і світ відповідає. Головне зрозуміти те, що сказали.

Єгер та Казкар сиділи мовчки, насолоджуючись кавою і милуючись натовпом, що снував туди-сюди.

Мешканці Лісового всі, як один, виявилися високими, стрункими та сильними. Частіше темноволосими. І чоловіки, і жінки заплітали волосся в коси, заправляючи їх за пояс. Чоловіки коротко підстригали бороди.

Повз пробігло кілька дітей, кожен з яких тримав пучок зелені, оповитий пилком – чарами, що підтримували рослини до тих пір, поки їх не посадять в землю.

Казкар ловив на собі здивовані погляди місцевих жителів. Хлопець вважав, що це через одяг, який так відрізняється від темних комбінезонів місцевих жителів.

Він просто не знав, що в його вічно рухливому волоссі застряг подарунок від уцілілого дерева – молодий зелений листочок.