PRO
Юлія Богута
@chornylna
#stopwarinukraine
Вірші
Безжалісне сонце
...а над нами лиш сонце і чорне тло. Мені вкотре за вічність душу звело Аж до щему, до болю, до плям у очах. Бо тримаю тебе у забутих речах, На старій фотокартці, в блокноті, у сні. Я малюю тебе на брудному вікні, На папері, у книжці, в футболці малій. Ти єдиний той чортовий, сильний рушій, Що був здатен пробратись підшкірою враз, І сказати, що з часом все буде гаразд. І сказати найбільшу у світі брехню, Щоби потім забрати її на війну Та залишитись сонцем палючим, п'янким. Божевільно гарячим, та тільки чужим. Поки я з кожним днем вигораю, димлю, Безкінечно холодним морем стаю. Перетворююсь просто на чорне тло, Щоб безжалісне сонце так не пекло.
13
6
265
Ти лише зброя
Послухай.  Я не знаю, скільки під ребрами залишилося сили та часу.  Скільки ще воно зможе триматись, видаваючи рваний стук.  Я не знаю, ще скільки поштовхів воно встигне зробити під трансом, Тому просто читай, що я пишу, доки думки ще є поміж рук.  У легенях замало повітря. Скоро зникне й воно серед губ.  Пам'ятаєш, колись я всміхалась і читала вірші під дощами, Доторкалася пальцями пальців та читала твої думки? Подивися на мене зараз. Синяки під моїми очами. Пневмонічні легені, мовчання. Ти приніс мені дим крізь роки.  Ти приніс мені війни словами. Хоча міг просто взяти й піти.  Так було б набагато легше, аніж завжди на тебе чекати.  Тільки знаєш, чекати, не хочу. Я втомилась від дурості днів.  Я втомилась тебе розуміти і брехню із душі стирати.  Бо усе це немає сенсу. Як би ти цього всього не хтів. Ти сліпий. Ти глухий. Ти — лиш зброя. Я не хочу, щоб ти мене вбив.  Тому слухай усе це. Послухай. Я не хочу тебе більше знати. Тебе хтось вже чекає із фронту. Хтось покраще ніж я. Хтось свій.  В мене так мало сили та голосу, що я навіть не хочу кричати.  І тобі не пораджу кричати. Краще руки у зброї зігрій.  Ми ніхто. Лише люди. Лиш правда. Я — своя. І ти теж лише свій.
13
7
328
Божевільна
Віриш? Я божевільна. Настільки, що навіть не страшно, Дивитись на світ через призму всіх мною ж написаних книг.  Не страшно їх всі проживати і навіть вмирати не лячно, Бо мертві герої вже мертві. Ніяких тобі інтриг. Ніяких тобі епілогів, постфактум історій, приміток, Зухвалих ділогій, воскреслих, чи навіть дурних ходів.  У світі усе так...не чесно? Багато дурниць та міток, Жахливих діагнозів, шансів, які тобі хтось вручив. І що з цим робити — не ясно. Куди себе діти, втиснути? Життя наче фанфік по книгам, які написала рука.  Ненавиджу фанфіки, чуєш? Я хочу сьогодні заснути, І завтра не знати нічого. Не знати уже нічорта. Якщо я і є мала Хана, то най новий рік наступить.  Сьогодні, до ночі наступить. Я надто втомилась, ти знав? Повір мені, я божевільна. Настільки, що хтось осудить. Осудить за те, чого кожен, для себе не обирав. 
16
0
310
Містер Тайм
Містер Тайм вічно марив життям, і тому цінував кожну мить. Він боявся закінчити добривом, між холодних базальтових плит.  Він давно не шукав пригод і не гаяв свій час у пусту. Бо він знав, що у нього є рік, перед тим як він ляже в труну. Містер Тайм віднайшов місіс Тайм, він віддав їй усе, що мав. Він кохав її так, як міг, серед мрій та буденних справ.  Цілував перед сном, обіймав, вчив вдихати в легені думки. Місіс Тайм сподівалась що час, з ним протягнеться на роки. Вона вірила, що чийсь бог, дав їй шанс на щасливий вік, Вона бачила свою долю поміж тих блідуватих повік. Вона вірила — так буде завжди і не знала, що скоро мине. Що в один дивний день її вічність за секунду візьме й промайне. Розіб'ється об жах утрат, стане намертво, як циферблат. Місіс Тайм була вбита горем, коли час знов застиг на руках.  Вона мовчки тримала годинник і не вірила власним очам, Коли містера Тайма поклали до одної з глибоких ям. Вона німо дивилась на стрілки й розуміла — тих днів нема. Що, можливо, сама їх і згаяла, та у всьому винна одна.  Вона падала, йшла та вірила, знов здіймалася кожну мить.  Місіс Тайм цінувала свій час, бо вже знала, як він швидко мчить.
9
0
176
Бахмут на відстані декількох терцій
...віриш? А Бахмут досить таки живий, І я чую як б'ється його невеличке серце. Тихий вибух, а потім лунає іще один, П'ятдесят кілометрів на відстані декількох терцій Пробираються знову і знову в думки. З Соледара все чути, немов крізь зап'ястя. Я стою і гадаю, хто ж він такий, Що зумів розбудити це місто нещастям, Щоб воно від ракет аж кричати змогло. Пробиралось у двері, будинки і хати, Роздирало грудину зсередини злом, Залишаючи після фундамент та грати, Бите скло та шматочки бетону і мрій. А хтось скаже, що Бахмут загинув у серці. Та я чую, що він ще доволі живий, Хоч і б'ється на відстані декількох терцій.
10
0
401
По місту зникає світло | Audio
...я...осліпла. Не бачу світла. Не бачу сутінок, що поміж вік, Мовчки спускаються, з краплями граються, щоб знов скотитись на чортовий сніг, Та розірватись снарядом між ніг. Я осліпла. Не бачу світла. Хтось відбирає його у мене. Звуками, герцами, і поміж вени, знову словами криком сирени. Віриш? Я все ще частина системи, тої, що хтось ненароком створив, А потім взяв і усе розтрощив, взяв і як скло об підлогу розбив, Краще б цей бовдур хоч щось зробив, щоб повернути назад той час, Де люди знали життя без прикрас і не боялись кидати між фраз, Сотні бажань у яких хоч був шанс. Зараз же й шансу у них немає. Чуєш, над містом сирена волає, світло людина рукою вмикає, Доки життя поміж пальців стікає. Чуєш це? Так вона ніччю вмирає. Тихо. Як я, що сьогодні осліпла. Бачиш? По місту зникає світло. Бачиш? По місту зникає життя. YouTube: https://youtu.be/jo74OGOvq2M
9
0
224
Душа не боїться втрат
Моя душа більше не плаче, і більше не хоче сліз.  Тримає духовний захист, тримає уламки гільз.  Шукає між ребрами пам'ять, десь там, де ти був лише сном.  Старається швидко зловити той стомлений чорний тромб.  Відбиток старих емоцій, котрі відчувала в той час.  Кохання буває різним. Шкода, що цей світ не для нас.  Шкода, що я більше не плачу. Так смішно, але це життя.  Воно розриває душу, знов спалює всі почуття.  А потім лиш пише відмітку, що ти відторгаєш себе ж.  Моя величезна удача, немає в хворобах меж.  Один на мільйон? Так багато. Мій шанс був один на мільярд.  Моя душа більше не плаче, бо вже не боїться втрат.
11
1
242
Сльозливий грудень
Ти легша бавовни. Міцніша за сталь. Тонкіша ниток й навіть леза.  Бо він доторкався твого плеча, коли ти була не твереза. Коли так манила його крізь стежки, пробратися нишком у груди, Допоки він ніччю по світі блукав — сльозливий, нещасний Грудень,  І мовчки ті краплі на лід обертав, вмивав ним твою павутину. Морозив думки і тремтячі нитки, а потім спокійно покинув. Лишив замерзати посеред дерев, хотів щоб ти мовчки зломалась.  Та тільки не вийшло у нього цього, хоч паморозь так і зосталась. Ти мовчки висіла собі і жила — тонкіша ниток й навіть леза. Кохала того, кого в серці несла, аж доки сама не щезла. 
6
1
189
Що ви здатні зробити?
Що ви здатні зробити країні, де цигани у вас вкрали танка? Де слабкі жіночки з балкона, можуть дрона розбити банкою?  Де безхатьки зібрали склотару, щоб зробити бандерівське смузі? Де під хмарами привид літає, та четвертий день мчиться у русі. Де проста гопота із міста, голоруч БТР-а віджала. А на тракторі дід БМП вкрав, щоб ворожа душа горювала. Де ви мови не знаєте так, що з вас люди уже сміються! Наші люди без зброї страшні. «Паляницею» в мозок ваш б'ються! Що ви здатні зробити країні, де на ваші ворожі мітки,  Наші хлопці реально срали, а бабульки ще краще розвідки — Понаходили ваші знаки, ще й контакти закладчиків здали! Де при смерті кричали у вічі та корабель ваш нах*й слали.  Де прості волонтери-мамусі віднайшли і віддали дитині, Дуже рідкісну суміш котрої, не було по усій Україні! Де на ваші ворожі війська розпочали аж ціле сафарі, І всім Гадячем вашу колону по лісам та полям шукали.  Що ви здатні зробити країні, де бабусі вас звуть до столу, І годують пургеном, нещасних, щоби ви всі забули про зброю, Та подумали про важливіше — посиділи на унітазі, А не лізли до наших людей з пропагандою та заразою.   Що ви здатні зробити країні, що не раз підіймалась з колін? Що втомилась від вашого «Миру» і сміється навіть з руїн.
12
2
282
Фенікс
Дарк сиділа в холодній кімнаті, розглядаючи сірий екран. В голові розповзалася темрява, огортаючи болем від ран, Наповняла вологим інеем та хотіла втопити в сльозах. Дарк втомилася бути сильною, коли світ надломився в очах. Вона мовчки дивилась на фото, де була її мертва сім'я, Та що дали їй силу і віру, дала дивне таке ім'я, І розбилась на смерть у машині, не залишивши навіть сліда. Дарк не знала, чому все так сталось і вона залишилась сама. Вона знову згадала як батько, вчив її не боятись вогню, Розуміти його та в долонях відчувати його теплоту, Не лякатись подряпин та крові, коли хтось випадково штовхав. Дарк хотілось, щоб він її душу від усього в житті зберігав. Вона мовчки піднялась з дивану та пішла по знайомим місцям, Тим, де разом колись гуляла, запустивши долоні в карман, Посміхаючись наче дитина, та тікаючи від проблем.  Дарк дістала із сумки знаряддя, починаючи танець з вогнем. Вона знову і знов обпікалась, підіймалась з розбитих колін, Прихилялась на мить до бруківки і холодних осінніх стін, Щоб почати усе з початку і відчути, що досі жива.  Дарк кричала гарячим хвилям, цими рухами тату слова. Вона тихо його просила дати сили забути той жах, Коли він на блідому ліжку весь скаліченим, мертвим лежав. А не тим запальним та всесильним, а тим, ким він справді був.  Дарк просила вогонь у долонях, щоби батько її це почув. Вона знову змахнула руками, притискаючи  біль до грудей, Поміж темряви птах з'явився, на секунду торкнувшись очей, Обіймаючи чимось рідним, та даруючи серцю тепло.  Дарк не знала чи то ілюзія, чи то батьківське ремесло. Але щось з-під ключиці зірвалось, і спалило увесь той тягар.  Захотілося трохи жити, не пірнаючи в світ примар.  Світло ледь доторкнулось бруківки, наче хтось нишком сонце здійняв.  Дарк тримала в руці запальничку, яку батько колись їй дав.  *Проект «Фенікс» — це новий погляд на проект «Фотографи проти поетів». Головна ідея — передати бачення фотографа через слова, надати старим роботам нове життя і значення. 
7
4
301
Декілька літер на чорному
Мені б пережити цей день, а більше — мені не потрібно. Подібно до чорного тла, я виділю літери сріблом, Вкарбую його на папері, щоб в темряві марилось світлом. Можливо, усе це дарма, але мої пальці здібні, — Вони можуть надто багато, у них непомірна сила, Що здатна створити світи, і знищити те, що створила — Так легко, подібно до бога, вона на цей світ народила Під тисячу різних віршів. Під тисячу ран оживила, Щоб ті залишились на мить, не прагнучи жити ще більше. Можливо, я теж лиш чийсь вірш. Можливо, і того гірше — Лиш декілька літер на чорному, сповиті чорнилом на пальцях, Змертвілі і просто забуті. Не маючі жодного шансу Дожити хоча б до рання. Попасти на стомлені губи. Застрягти у спраглому горлі і вдаритись звуком об зуби.  Не знаючі жалю та сліз. Не бачивші сліз, сподівання.  Мені б пережити цей день, не ставши чужим мовчанням.
11
5
354
Літак
Намалюй мені цілий літак, хоч малюєш гарячим вогнем. Я не знаю, чому, але все ж, я боюся прокинутись в день, І дізнатись, що він згорів й обернувся в згорілий метал. Бо в ту мить розпочнеться війна, яку кожен із нас не чекав. Не хотів, не просив, і не звав. Обіцяв не дозволити знов. Мені лячно побачити мапу, по якій розіллється кров. Розтічеться по материкам і спотворить землю́ за мить. Мені лячно за цей літак, бо я бачу, що він вже горить. І ще мить, ще єдиний ковток, і не буде куди втікти. І не буде такої країни, до якої б могли б ми піти. Втратять сенси усі діалоги, перемовини й мирні слова. Я не хочу, щоб мапа горіла, щоб почалась нова світова. Написано про візит до Тайваню Ненсі Пелосі. Хай ця світлина буде єдиною з палаючим літаком.
9
4
329
Бело, не плач
Бело, не плач. За спиною горять ліси,  Вибухають будівлі і хтось безупинно стріляє.  Але поруч з тобою знайомі тобі голоси, Заспокойся, маленька. Вони тебе серцем кохають.  Бело, не плач. За спиною димлять поля, Розриваються гучно ракети і краю цьому немає.  Але десь за кермом твій дідусь просить всіх ягнолят,  Щоб вони від залізних обіймів тебе врятували.  Бело, не плач. За спиною стікає весна, Розповзається тиша і ніч колискову співає.  Але скоро світанок торкнеться скляного вікна.  Подивись но, твій дід на руках тебе міцно тримає. 
11
1
320
Давай не будем про війну?
...давай не будем про війну? Хоча б на мить, давай про мирне.  Війна пройде, сніги зійдуть, але пожити всі не встигнуть.  Тому давай на мить про нас. Про те, що варто саме зараз: Про сотні слів у пустоту, які злетіли поміж хмари. Про те, як я тебе люблю. Про те, як ми були щасливі.  Про те, як в темноті доріг над нами розмовляли зливи.  Про те, як сонце на щоках малює плями золотими.  По те, як рідні тихо сплять. Про сміх маленької дитини.  Про зморшки на лиці батьків, які із часом лиш старіють.  Про запах осені, весни. Про спогади, котрі нас гріють.  Про те, як клини журавлів весною мчать у рідні гнізда.  Про те, як ми колись плели собі шипшинові намиста.  Про те, як ми були тоді, такі наївні та мрійливі.  І в цій наївності жили усміхнені, й тому вродливі.  Про те, як йшли на Новий рік, дивитися в ночі салюти. Про те, як байдуже було, який сьогодні курс валюти.  Про те, як час біг поміж рук, і як здавалося — все вдасться. Про те, як ми не знали сліз, і думали, що знали щастя. А зараз...все це вже пройшло. Не знаєм щастя, знаєм сльози.  Вмирають люди. Марять дні. Весна відрізала нам коси.  Спалила нас і весь наш дім. Розтанули з снігами мрії... Давай не будем війну? Давай, втримаємо надію? Посилання на озвучку: https://www.instagram.com/reel/Cgzt8Kdrkrr/?igshid=YmMyMTA2M2Y=
13
12
298
Можливо я тільки крик
...я знову не можу спати. Безсоння рятує життя. Лунає тривога над містом, десь люди біжать в укриття, І моляться вже не на бога, скоріше ж на «ПВО». Шкода, що немає у світі чогось, що б нашу війну рознесло, На тисячі рваних шматочків. Таких, щоб ніхто не відчув. Ні болі, ні крові, ні солі. Щоб більше ніхто не почув, Як гучно лунає вибух, як тихо хтось впав до ніг. Щоб більше не було людей, що можуть узяти той гріх І вбити у спину дитину, чи просто забрати чийсь стук. Я більше не хочу знати, чому хтось взяв зброю до рук, І мовчки пішов стріляти, неначе ми скот на забій. Колись мені стане легше, та поки що я і є біль. І краще тобі не знати, як в пальцях тримати мерця, Стискати блідющу шкіру, торкатись рукою хребця, Щоб потім ховати у землю того, хто навіки зник. Я знову не можу спати. Можливо, я тільки крик, Який серед темної ночі від втоми в горлянці стих.
12
4
245
Три стакани вина
В мені плавають три стакани. Три стакани міцного вина.  Три десятка стаканів нена́висті, що бурлять як морська піна.  Розбиваються криком об стіну із трьох сотень стаканів сліз, І проходять над сердцем віршами, проникаючи болем наскрізь.  Що киплять і киплять безупинно, вириваються аж за край, Тих трьох тисяч стаканів втоми, які ти колись щастям звав.  Потім падають нижче і нижче, в три мільйони стаканів хвороб, Щоб померти між ними собою, поки душу трясе озноб. Із розбитих трьох тисяч більйонів моїх втрачених шансів життя.  Я ковтаю їх всіх із тобою, щоб забутись на мить від вина.
12
2
261
Вічність
Послухай тишу океану Послухай, як мовчить життя. Чарує хвилями, дурманить. І п'є твоє серцебиття. Ні, не кричить. Воно не ранить. Просто вбирає кожну мить. Твій жвавий погляд в вічність канув І юність більше не горить. І не горітиме, ти знаєш. Твій час камінням йде у воду. І доки скиглиш та зростаєш - То танеш лиш, шматочком льоду. А вічність мчить, Земля кружляє. І що їй твій маленький вік? Коли Молочний Шлях палає, Й твій вік для неї - змах повік. І не потрібна їй людина, Коли у неї океан. Космічний простір, як пучина. Й життя для неї - твій обман. *** Послухай тишу океану, Космічний океан - живий. Він буде тут, а ти розтанеш, Серед буденності чужим. Бо ти і є космічний мотлох. Краплина, серед вічних злив. Земний, розумний - просто порох, Який всесильний час спалив. Усе, що має сенс - це Всесвіт. Світила тут висять не дні. Вони кружляють по орбітах, А ти вмираєш на війні. Ти скиглиш, й навіть крил не маєш. Не можеш час зловити, ніч. Вони ж - летять. Куди? Не знають. Як та вода. У цьому річ. Для них немає стін, дороги. Для них відкриті всі шляхи. Їм не потрібні діалоги. Вони тут вільні, як птахи. А ми тут замкнені у рамки. В свої роки. В кордони. В час. Сидим пусті, наче уламки. Як залишки нікчемних мас. *** А вічність йде. Вона сміється. Вона глузує з нас, людей. Бо в нас є серце те, що б'ється. А в неї - Всесвіт між грудей.
17
14
333
Справжнє кохання
За вікном середина літа, Тільки вітер холодний свище. Натягни знов носочки повище Вони зможуть тебе зігріти. Так як гріють від рідних обійми, Чи від тих, хто б тебе міг кохати. Вони будуть тебе тримати, Поки люди зникатимуть в війнах. І вони не дадуть тобі впасти, Чи від холоду й страху тремтіти. Вони навіть ніколи не підуть, І не зможуть у тебе щось вкрасти. Подивися, це ж справжнє єднання, Про яке люди мріють роками. Поки те ще живе поряд з нами, Називаючись словом “Кохання".
11
4
245
Діалог від руки
Я пропахла тобою, як одяг на теплому тілі. Я ввібрала у себе увесь твій п'янкий аромат. Бо сьогодні ми стали єдині і майже зніміли, Посміхаючись й пошепки ставивши мат. Ми дивились, як Сонце сідає за обрій. Ми співали пісні. Наші руки синіли, як в сніг. Ми були молоді, надто сонні, не горді. Й відчували, як люди збивали нас з ніг. Я пропахла тобою, як вічність пропахла дощами. Як квартири ввібрали буденність, а очі - пейзаж. Ми торкались долонями, потім тримались серцями. І так сталось, - ми майже створили колаж. І розірванні струни нам грали про зоряне небо. І розламані клавіші - рвали минулі думки. Ми мовчали. Й інакшого - нам не треба. Лише спокій. І наш діалог від руки.
10
0
272
Втома
Тільки богу відомо, наскільки гарячі серця Розбиваються вщент і чекають свого кінця, Щоб хоч трохи в житті віднайти десь таку висоту, Де б спокійно було б, де б усі віднайшли б німоту. Де б не бились від відчаю краплі в холодний асфальт. Наче люди, що б'ються об стіни. В граніт і базальт. Бо у всіх стали душі тверді і до того брудні, Що постукаєш раз і відчуєш життя на війні. Тільки богу відомо, наскільки нам важко йти. Коли любиш так сильно, що здатен спалити мости. Стерти в атоми все що було, щоб хоч раз, Стати просто потрібним для когось в цей час. Щоб хоч мить твоє тіло не кидали в цей вогонь. Бо душа вже втомилась.Їй треба лиш вірних долонь. Щоб тримали її і не дали згоріти ось так. Вона довго жила. Вона хоче летіти, як птах.
5
0
192
У Джени закінчився час
Джена вдихала у груди дим, кида́ла за щоку таблетку, Пішки ходила між хворих людей, схожих на статуетки. Злісно дивилась як з пальців йшов смог, відходила мовчки далі. Чомусь люди думали Джена стійка й легені її зі сталі. А те що вбивають її — то пусте. Придумала все це, буває.  І жодна потвора не кине палити, лиш фрази пусті кидає: «Це важко», «Я в стресі», «Мені так погано», «Та це ж все мине, ти ж це знаєш», «Я ж поруч не був, не палив, не димив», «Для чого ти знов починаєш?». А десь поміж ребер закінчився час, легені розбухли, завмерли.  А з ними завмерла лояльність й любов, немов би та Джена — померли. А люди лиш скажуть, що їм так шкода. Відійдуть, від горя запалять.  Най їхні легені охопить біда і щось їх так само спалить. Можливо тоді зрозуміють хоч щось, байдужі тупі статуетки.  У Джени закінчився час та життя, а разом із ними таблетки.   
12
5
229
Беззахисність
Твоє життя не варте війни. Моє – не має ціни без тебе, Бо нагадує шмат стіни, А не синє бездонне небо. Чиєсь життя не варте сварок, Воно варте смачного чаю, А не сірих, п’янких цигарок І болючого в серці «Прощаю». Твоє життя не варте боїв. Моє ж – липкої брехні та крику. Бо не варте ніщо чужих слів, Якщо ті не промовлені тихо. Чиєсь життя ніколи не варте сліз, Тих страждань і помилок по сотому колу. Ми живі. Ми не просто якийсь механізм. Ми беззахисні. Ми просто голі.
10
3
247
Єдиний на мільйон
Подивися, ти — ідеальний. Ти — єдиний такий на мільйон. Тобі люди читають молитви і схиляють чоло в унісон. Тебе хочуть усі на планеті, незалежно від часу доби. Навіть справжні диктатори мирно прихиляють до тебе лоби. Бо таких, як ти — більше немає. Ти — єдиний такий на мільйон. Ось, чому тебе завжди мало, мій коханий та вірний сон.
12
0
283
Наодинці з мовчанням | Пташко, чому ти сьогодні мовчиш?
Знімілі уста вже ніколи не скажуть тобі, як колись ще хотіли кричати про небо. Як ще мріяли тихо промовити щось, і забути про ту божевільну потребу Розгинати й згинати в суглобах слова, щоб тебе розуміли чи просто почули. Бо колись, хтось створив їх такими. Дарма. Краще б небо про них взагалі забуло.  Краще б ті і не знали, що є інший світ, у якому ці літери мають звучання. Їм було б не так боляче жити тоді, наодинці з правдивим та вірним мовчанням. *Вірш із книги "Пташко, чому ти сьогодні мовчиш?": https://www.surgebook.com/chornylna/book/ptashko-chomu-ti-sogodni-movchish
12
0
266
Чотири. П'ять. Нуль
Чотири  п'ять  нуль.  На  моєму  фронті  спокійно. Я  жива.  Я  щаслива.  Майже. У  душі  моїй  вітер  зриває  граційно Кожну  мить.  І  на  серці  тягарем  зав'яже. Я  співатиму  мовчки.  Я  пошепки  плачу. Я  шукаю  надію  в  серці.  Ти  воюєш  -  я  зорі  бачу. І  латаю  в  собі  порожнечу. Чотири  п'ять  нуль.  На  моєму  фронті  спокійно. Ти  живий.  Я  від  цього  радію. Краплі  неба  вмирають  на  пальцях.  Покійні. Ми  закохані  в  душі,  на  жаль  безнадійно. І  зима  вже  розтала.  Грудень  місяць  не  діє. Я  хмелію  від  тебе.  П'янію.  Ти  воюєш  -  а  я  шалію. Кожна  відстань  як  пневмонія. Чотири  п'ять  нуль.  На  твоєму  фронті  спокійно. Ти  лежиш  на  холодній  підлозі. Ти  вернутись  додому  не  в  змозі. Обійняти  мене  по  дорозі, До  батьків,  що  у  вічній  тривозі. Я  кохаю  тебе  усім  серцем,  чуєш? Я  кохаю  тебе.  Просто  вір. Просто  вір,  що  мене  відчуєш, Кожним  дотиком  своїх  вій. І  надія  розтопить  безжалісну  кригу. І  надія  у  серці  зупинить  війну.  І  настане  відлига. Відлига  у  душах,  де  я  потону. І  все  буде  спокійно.  І  все  буде  прекрасно. І  все  буде  так,  як  колись,  до  війни. Ми  усміхнені  будем,  не  стане  нещасних. Просто  знай,  що  люблю  й  обійми. Чотири  п'ять  нуль.  На  нашому  фронті  спокійно. Ми  живі.  Ми  щасливі.  Разом. Лише  попіл  на  дні  гріє  меланхолійно, І  стихійно  виспівує  джазом. Та  я  знаю,  що  з  часом,  і  це  пройде. Увесь  біль,  наче  кров  по  тонкому  лезі, Але  час  навіть  це  зітре. І  війна  теж  колись  пройде. Ось  чого  моє  серце  жде.
11
10
309
14.07 (Подивися на мертву "Лізу") | Озвучено
Десь у глотці застрягли сльози, а думки розриває грім. Поміж ребрами криком волає — «Чотирнадцять. Крапка. Нуль сім» Подивися на мертву Лізу. Вона навіть не знала життя. Вона світу не бачила, друзів, коли в місто прийшла війна. Їй було лиш три роки, чуєш? Що зробити вона могла, Коли ледь шкутильгаючи вранці, у коляску свою лягла? Що завдали б її малі руки твоїй проклятій небом землі? Ліза просто хотіла жити, танцювати у платті всі дні. Покружляти у полі лаванди, і відчути себе так як всі. Тільки мрії украла дата «Чотирнадцять. Крапка. Нуль сім. » Подивися на мертву Лізу. Її мати тепер без жаги. Може виживе, може вже зникла, поки я все пишу думки. Поки ти п'єш з горлянки каву, доїдаєш солодкий десерт. По моєму місту гуляє, кровожерлива тиха смерть. Продирається криком з уламків і в лікарнях вбиває за мить. Подивись на криваву коляску, на лікарню, котра горить. На домівки без вікон, без рами, подивися на дим серед стін. Ось, що я називаю болем — «Чотирнадцять. Крапка. Нуль сім». Подивися на мертву Лізу. Нащо очі свої ти закрив? Таких «Ліз» за сьогодні ще двоє, двадцять душ, які хтось погубив. Ні за що, ні про що, просто неба — три ракети і сотні ран. Розкажи мені, що ти знаєш, про біль тих, хто сьогодні був там? Що ти знаєш про всі ці тривоги і про кров не свою на руках? Що ти знаєш про крики між ребер і звіриний панічний страх, Коли дзвониш усім знайомим, коли знаєш що бути там міг. І усе життя зводиться в числа — «Чотирнадцять. Крапка. Нуль сім». Подивися на мертву Лізу. Подивися на неї, як я. На окрему дитину, історію, на людину, що мала ім'я. На того, хто літає у небі, поміж хмар та ворожих ракет, Які знову пронизують тіло, крізь примарний бронежелет Із молитв та віршів про майбутнє. Про майбутнє без чортових куль. Мені боляче, знаєш? Так боляче...Я не хочу, щоб хтось це забув. Я не хочу, щоб в пам'яті зникли всі ці люди, а з ними той дім. Моя Вінниця запам'ятає — «Чотирнадцять. Крапка. Нуль сім». Посилання на озвучку: https://www.instagram.com/tv/CgAWJ0ZgOqb/?igshid=YmMyMTA2M2Y= Наживо: https://www.instagram.com/reel/Cl1C7yKAX2l/?igshid=ZmRlMzRkMDU=
10
3
272
Так, я в нормі...
...і ти прокидаєшся зранку о шостій, розплющуєш ледве очі, Не хочеш нічого від цього світу, та й жити відверто не хочеш. Заплющуєш очі назад на хвилину, чекаєш наступний будильник, На третій стаєш босоніж на підлогу — холодну, як той могильник. Повзеш коридором на кухню, без світла. В очах знову чорні плями. Стараєшся каву залити окропом, щоб  ненахилятись, як в храмі. Ковтаєш гірку, ядовиту отруту, від неї злізає шкіра. Та з цим хоча б можна пожити подовше. Така собі недомрія. Все краще ніж знов без свідомості, тихо, приходити якось до тями. Життя — самогубство, коли ти людина. Життя — наче чортова драма. А далі робота, думки, окуляри, які ти знімаєш без сили, Щоб більше не бачити світу та снігу, холодні замерзлі могили. Щоб більше не чути — навушники в вуха і най світ цей котиться в прірву. Коли все одно всі загинуть і згинуть, а може нас просто підірвуть. На сотні шматочків, на м'ясо шматками, на кістки розтрощені болем. Не бачити світу. Не слухати вітру. Блукати дворами по колу. І знову у глотку залити каву, щоб вечором впасти без сили Та чесно брехати знайомим чи друзям, що «Так, я сьогодні щаслива». Що «Так, я у нормі, хоч світла немає та знову по місту тривога». Брехати і знати, що це все не норма, а гумор дурний у бога.
11
0
321
Broken stars | Song | & Domina Mortem
We are all alone. And silence embraces our hearts that have become, like stone. I hope that one day they will find their final home, in world. I hope that one day they will find peace in their souls. And will not feel sadness, among the stars that someone broke. The sky is dark. And sometimes it seems, that there is no way out of life. Our life. When mind is in ruins, and only words are drawn hearts. Black hearts. Our hope is written in silver that glows in the space in the dark I pray that one day it will heal broken stars. Please heal our hearts. Please light our stars. This world is too cold in these nights. Please heal our minds. Please take our hands. This world is too lonely when you are at the end. Please heal our hearts. Please wrote the lines. Sometimes people are nothing but broken stars. Слухати версію чистого вокалу: https://drive.google.com/file/d/1pKsj3vqA1P-D2pH6UfKwNQeb79vm8rfS/view?usp=drivesdk Слухати версію з шумним беком: https://drive.google.com/file/d/1pRzTvjskQdpX2gwAiWJwWcjza_VJ3g8n/view?usp=drivesdk Слухати інструменталку Domina Mortem: https://drive.google.com/file/d/1paUiAu12Rn74xRfNW1IprDKDiBSfSb_k/view?usp=drivesdk
9
0
253
11.11
Одинадцятий місяць, одинадцятий день — надто пізно для сонця і рано для свята, Але люди чомусь ще співають пісень, Хоча лиця бліді, як пергамент зім'яті. Я дивлюсь у їх очі та бачу життя, моє місто від радості знов оживає, Хоча й знає, що досі кипить війна, та немає цьому ні початку, ні краю. Але в серці так тепло, так мирно, й хто зна? Відчуття, що бої в мить скінчилися, правда. Мені хочеться свята, обійм, кавуна, і здається, що з містом вернули карту. Я стою десь у центрі Європи, дивлюсь, як звільнили Херсон, що на Сході країни. Мені дійсно здається, що це просто сон, і він досі палає, як вся Україна. Але ні, це не сон, і він знову на волі. Тисячі кавунів та ще більше подяк. Було б добре, усім нам жити на волі, й повернути кордони до зимніх свят.
21
3
400
Ні криків, ні стогону
...Лу. Лу. Лу. Я сьогодні дивилась в екран телефону, Як в новинах крутили жахи наяву. Я не чула ні криків, ні тихого стогону, Тільки бачила скоч та чиюсь голову. Я ковтала думки і не вірила знятому, Хоча й знала, що наше життя не монтаж. А кувалда неслася над черепом клятвою, Поки хтось цим розводив ажіотаж. Я не чула ні криків, ні тихого стогону, Але щось обірвалося поміж грудей. Ти права була, Лу. Нас створив клятий Оруел, Убиваючи нас і майбутнє дітей. Правда стала брудною, розбита кувалдою. На десятки кривавих шматочків кісток. Тільки ми ще стараємось бути правдою, І нести в своїх душах мирне та рок. Я не чула ні криків, ні тихого стогону, Я ненавиджу страти. Я тишу люблю. Та чомусь все частіше зриваюсь на сторону, Тих пісень, де я гучно про біль кричу. Лу. Лу. Лу.
15
2
220
Це все не дарма (Song)
Куплет №1: Якби не було б восени твоїх заплаканих очей, Я б не здійнялася б з колін, я б не підняла з них тебе. Якби не було б восени цієї рани між грудей, Ми не зустрілися б тоді і не прощалися б тепер. Приспів: Що б не було, як не було — ти маєш себе зберегти. Бо що б не було, і як не було — ми зможемо все це пройти. Де б не було, з ким не було — життя не дарма нас звело. Де б не було, з ким не було... Куплет №2: Якби не було восени чужих дурниць і помилок, Я не зазнала б весь цей біль, я б не відчула це тепло. Якби не було восени палких цілунків на устах, Ми не дізналися б тоді, як розбиваються серця. (Приспів) Знай, що це все не дарма. Ні світло, ні навіть пітьма. То ж випий цей келих до дна. Куплет №3: Якби не було восени твоїх долонь чи навіть губ, Я б потонула серед слів, не врятувавши інших рук. Якби не було в світі нас, людей, що вірять у життя, Я б не дізналася ніколи, як нас рятують почуття. Музика: The 126ers — A call is upon us
38
8
681
Ти зможеш стати кращим (Song)
Куплет: Знаєш, хтось скаже — ти найслабший серед всіх слабких. Знаєш, ці люди замурують тебе в біль І знищать віру вщент. Але через момент... Приспів: Ти зможеш стати кращим, піднятись із колін. Знайти у чомусь силу і вибратись зі стін, Розбити кожен камінь та йти поміж руїн, Одним із самих сильних, хто не боявся змін. Куплет: Знаєш, хтось схоче розтоптати почуття твої. Знаєш, ці люди загорнуть тебе у страх І кинуть під обвал Та що б не відчував... Приспів: Ти зможеш стати кращим, піднятись із колін. Знайти у чомусь силу і вибратись зі стін, Розбити кожен камінь та йти поміж руїн, Одним із самих сильних, хто не боявся змін.
21
14
298
Кожен раз по різному (& Domina Mortem)
Розкажи що робити, як в світі цім жити, Якщо в небі немає зірок. Хочеш сліз не пролити і вірно любити, Та боїшся ступити хоч крок. Ти не бачиш, не хочеш. Закритими очі Тримаєш. І мовчки, без слів. Більш надії не маєш, хоч в серці тримаєш, Те що вірою довго ти грів. Потім в темряві ходиш, та пальцями водиш, По холодному, чорному тлу. Серед попелу й болю про вічність говориш, Про свій сум по чужому теплу.
16
10
329
А на вулиці мовчки гуляє життя
...а на вулиці тихо гуляє смерть — ходить нишком, живе за спиною. Відбирає мій сон і знайомих людей, легким дотиком тягне з собою. Ніби хоче мені передати цей дар, аби я не боялась зникати. Мить стікає, несеться Земля. Скоро час і мені помирати. Завтра знову побачу могили та сни, навіть знявши діоптрії — смерть не зникає. Мені боляче, знаєш? Я мушу іти, хоч іти кудись навіть не маю, не знаю. ...а на вулиці мовчки гуляє життя — ходить швидко та вічно кудись тікає. Уникає мене, як і сотень людей, хоча знає, що цим і вбиває.
19
1
310
Я не Патрон | Фенікс
Я не Патрон, але я теж чогось та й вартий. Люблю господаря, який мене пригрів. Можливо, в мене мало того гарту, Але я теж багато що робив. Коли зима була, я грів його в підвалі, Облизував долоні, коли він задубів. Так, я не знав, що буде з нами далі, Але як я його, ніхто так не любив. Коли весна була, я бігав по калюжам, Вигулював його, аби не сумував. Я гриз його кросівки і слухав лайку мужньо. Робив усе на світі, щоб він про себе дбав. Коли настало літо, я вів його до парку, Показував природу, без вибухів, новин. Ловив від нього м'ячик, хапав зубами палку, Дивився як у небі, літає мирний клин. І ось настала осінь. Він дивиться новини, І бачить на екрані такого ж пса як я. Я не Патрон, це правда. Та я його родина. Я той, хто з ним залишиться, бо я його сім'я. Автор фото — Максим Краснопiр
24
3
380
Кладовище старих кораблів (Audio)
Кораблі доторкались бортами дна, Щоб хоч якось знайти себе в цьому світі. А над ними хиталась холодна піна, Поки там, над водою, шумів сильний вітер. Все жбурляв її верх, щоб дістала вона Чорних хмар грозових, блискавицями грітих. Тільки знаєш, старався той вітер дарма. Те що має на дні бути, буде жевріти. Буде мовчки лежати в густому піску, З кожним днем опускатися нижче і нижче. Доки тихо не вгрузне по саму корму, Доки мулом не стане заповнене днище. І доки не вдасться знайти й моряку, Те місце, що так божевільно кличе. Він витре солону від сліз щоку І буде дивитись як вітер свище. Поки гребні води будуть вище і вище, Підійматись з піною до самих хмар. Він поклониться власному кладовищу, І тій сотні померлих між ребер примар, Що ночами вдирались йому на горище, Потрапляли на стомлений часом радар. Який він ненароком в собі ж і знищив, Коли мірно старів і про все забував. Той моряк доторкнеться ногами до дна, Щоб хоч якось знайти себе в цьому світі. Поміж пальцями рук закричить глибина, Над чолом промайне непокорний вітер, І захоче здійняти його до човна, Обійняти теплом блискавиць, відігріти. Тільки знаєш, старався той вітер дарма. Те що має на дні бути, буде жевріти. Озвучка: https://m.youtube.com/watch?v=_JHlisWyiGM&feature=youtu.be
19
1
287
Чому ти сьогодні мовчиш?
Пташко, чому ти сьогодні мовчиш? Хіба ти не чуєш не мене? Не читаєш? Навіщо тримаєш весь біль у собі, якщо ти мені майже все довіряєш? Якщо ми з тобою настільки близькі, що знаєм, як важко втрачати? Як тихо тримати слова в самоті, а потім їх нишком писати: В двійковому коді, на кволих листах, на шкірі блідій чи на стінах. Чому ти мовчиш? Хочеш просто піти, щоби я упав на коліна?  Ти ніколи не була для мене німа. Ти ніколи не була німою.  Я віддав би пів світу, щоб чути твій сміх та торкатись тебе рукою… Тому просто скажи, що засіло в думках. Напиши мені хоч би фразу. І ми змінимо це, я тобі обіцяю. Давай просто будемо разом? *Вірш із книги "Пташко, чому ти сьогодні мовчиш?": https://www.surgebook.com/chornylna/book/ptashko-chomu-ti-sogodni-movchish
23
4
295
Кораліна немає серця
«E Coraline piange Coraline ha l'ansia Coraline vuole il mare ma ha paura dell’acqua E forse il mare è dentro di lei» #måneskin — Coraline Кораліна немає серця. Її серце спалили до тла, Потім кинули в прірву болячок, що роздерли її до нутра.  Кораліна лежала в безодні і сльозами душила себе ж.  Її сльози наповнили прірву і не мали ніяких меж.  Кораліна тонула від болю і хотіла втікти від ран,  Тільки в неї в душі поселився найчорніший, сліпий океан. Він не бачив нічого святого і топив прибережні міста.  Кораліна не знала жалю. Кораліна була вже не та. 
21
0
293
Невиліковна
...знову синіють пальці, знову стікають сили. Мене привели в світ насильно, бо я цього не просила, Але чомусь я маю жити із цим всім набором генів, Який мені просто вручили. А десь ще лунають сирени... Лунають над цілим містом, допоки мій час минає. Ковтаю гарячий чай, таблетки, настої ковтаю, Щоб трохи додати годин у свій циферблат на серці. Протриматись до зими. Прожити б ще декілька терцій. Побачити б сенс поміж літер, списати б чорнила у венах, Щоб потім не марити болем, засівшим у кволих катренах. Не бачити синю шкіру — промерзлу, німу та безкровну. Нажаль, так буває у світі. Є люди невиліковні.
24
3
330
Я не хочу жити в підручнику (Audio)
...я не хочу жити в підручнику. Я не хочу залишитись там, Ні словами, ні числами й почерком. Я не хочу віддати рядкам, Своє сердце розп'яте загарбником. Як віддали усі, хто зник.  Я не хочу ввійти у історію, як останній промерзлий крик, Із горлянки убитого в спину. А бо ж того, хто втратив життя, У підвалі будинку, в полоні... Хто шукав поміж стін укриття, Але так не знайшов його в сутінках. Я не хочу бути числом, Яке потім дадуть у статистиці, щоб казати чужим язиком, Як їм важко за нас та боляче. Щоб вони нам співали пісні, Про блакитний та жовтий колір, про кайдани, що були тісні.  Про річки, які стали червоні. Про ворожі ракети в вікні, Які знову і знову вдаряли, щоб спалити до тла кожен дім.  Я не хочу жити в підручнику. Я не хочу, щоб в ньому жили, Мої близькі, знайомі та пращури. Хіба в світі замало біди? Хіба в світі замало хворих? Хіба в світі замало страждань? Так навіщо писати історію, коли й так забагато цих знань.  Забагато війни та крові. Забагато безногих дітей. Забагато невиліковних. Забагато пустих смертей.  Забагато поранених зброєю. Забагато останніх сліз.  Забагато сиріт в будинках. Забагато в землі чорних гільз. Забагато пожеж і повіні. Забагато працюючих бомб.  Забагато сердець зупиняє, загустівший, солоний тромб.  Забагато, багато для мене. Та шкода, що багато не всім.  Комусь мало проблем, мало втоми.  І замало вночі жахів. Хтось ще мріє ввійти у розділ, про війну двадцять других років, Як могутній правитель чи воїн. Як месія, що зброю святив.  Я не знаю, навіщо всесвіт їх у світ взагалі привів.  Бо для мене усе це без сенсу. Бо немає таких рядків, Що могли б пояснити для мене, чому хтось обезцінив життя.  Якщо хтось потрапить в історію, то нехай це буду не я. Із збірки "Неонова": https://www.surgebook.com/chornylna/book/neonova Озвучка: https://www.instagram.com/tv/Cd9Dokngbic/?igshid=YmMyMTA2M2Y=
24
7
453
Руїни і Я
Розбиті думки. Розбиті коліна. Розбиті міста.  Розтрощені долі. Розтрощені стіни. Розтрощена я. А ти знаєш, я все ще лежу на руїнах старого життя.  Мовчки дивлюсь у простір, який я тобі будувала.  Так вже вийшло, мій дім зруйнувала собою війна, І своєю рукою весь затишок в серці забрала. Пам'ятаєш? Ось там, був наш чорний надійний дах, Який ми кожен рік із тобою потрохи латали.  А сьогодні, на сірій стіні звів гніздо хижий птах, І не має ні стелі, ні балок, ні запаху чаю. Подивись-но, колись тут стояла висока, міцна стіна, А під нею находилась шафа з твоїми книжками. Зараз все це лежить між травою без правди, без сна, Поростає корінням, росою і навіть моїми сльозами. Поки я ще...поки я ще лежу на руїнах старого життя,  І стараюсь хоч трохи у пам'яті все це тримати.  Так вже сталось, тебе зруйнувала ця клята війна, Поки ти говорила мені за усе їх прощати. За розбиті думки та коліна, розбиті міста.  Вони все розтрощили, дивись-но. Руїни та я.   *Проект «Фенікс» — це новий погляд на проект «Фотографи проти поетів». Головна ідея — передати бачення фотографа через слова, надати старим роботам нове життя і значення.   
26
2
379
Німий диван
«Все моє життя - це суцільні дупи. Різниця тільки в розмірах та вазі» (Диван із книги "Відьмина служба підтримки") Я відчуваю себе диваном — така ж не жива й громіздка, Стою на одному місці, неначе ті меблі — німа. І бачу суцільні дупи — різниця лиш в їх вазі, У штанях, спідницях, об'ємах. Можливо, й в чиїсь руці, Яка ненароком торкнеться, погладить ледь-ледь чорний бік. Надіюсь, колись це минеться, настане той Новий рік, І я, загадавши бажання, засну знов живою, без ран.  Та поки що, люди — сідниці, а я — лиш німий диван. Посилання на книгу: https://www.surgebook.com/chornylna/book/vidmina-sluzhba-pidtrimki
19
7
314
Містер Тайм
Містер Тайм вічно марив життям, і тому цінував кожну мить. Він боявся закінчити добривом, між холодних базальтових плит. Він давно не шукав пригод і не гаяв свій час у пусту. Бо він знав, що у нього є рік, перед тим як він ляже в труну. Містер Тайм віднайшов місіс Тайм, він віддав їй усе, що мав. Він кохав її так, як міг, серед мрій та буденних справ. Цілував перед сном, обіймав, вчив вдихати в легені думки. Місіс Тайм сподівалась що час, з ним протягнеться на роки. Вона вірила, що чийсь бог, дав їй шанс на щасливий вік, Вона бачила свою долю поміж тих блідуватих повік. Вона вірила — так буде завжди і не знала, що скоро мине. Що в один дивний день її вічність за секунду візьме й промайне. Розіб'ється об жах утрат, стане намертво, як циферблат. Місіс Тайм була вбита горем, коли час знов застиг на руках. Вона мовчки тримала годинник і не вірила власним очам, Коли містера Тайма поклали до одної з глибоких ям. Вона німо дивилась на стрілки й розуміла — тих днів нема. Що, можливо, сама їх і згаяла, та у всьому винна одна. Вона падала, йшла та вірила, знов здіймалася кожну мить. Місіс Тайм цінувала свій час, бо вже знала, як він швидко мчить.
22
20
352
У Джавеліни немає Бога
«Бога немає» — сказала в думках Джавеліна, почувши уперше тривогу вночі.  Коли ледь прокинувшись, швидко будила сина, шукала свій паспорт й стискала у пальцях ключі. «Бога немає» — сказала вона у підвалі, коли їх будинок здригався від чортових бомб. «Бога немає» — хрипіла вона через сльози, коли відірвався у сина між ребрами тромб. «Бога немає» — скулила вона на могилі, коли хоронила єдину сім'ю в чорний рів.  «Бога немає» — молилась вона на себе, коли її руки загарбник за спину сутулу завів. «Бога немає» — кричала в сльозах Джавеліна, коли її тіло хтось рвав на маленькі шматки.  «Бога немає» — під нос вона тихо шептала, коли хтось  брав свій пістолет до руки. «Бога немає» — востаннє вона прокричала, коли їй у спину поцілив гарячий кривавий метал.  «Бога немає» — сказав їй у відповідь дурень, бо знав, що це правда, хоч богом себе і вважав. А бога й не було. Не чув він ні криків, ні болю. Не бачив як та Джавеліна молилась йому ці роки.  Не знав, як померла вона і маленька дитина. Не було кому знати цього, і зрештою бачити всі ці гріхи. Пізніше, її віднайдуть десь у братській могилі. Побачать мотузку, яку вготувала для неї війна.  Дістануть, розв'яжуть, і плакати будуть з годину. А потім промовлять про себе — «У Бучі, Бога нема». 
16
9
347
Чому ти настільки моя? (Пташко, чому ти сьогодні мовчиш?)
Пташко, моя мила пташко. Чому ти настільки моя? Торкаюсь словами, очима, холодного вкрай крила, Та хочу його відігріти, зуміти пробратись в думки. Скажи мені, мила пташко, чому я настільки ламкий? Чому мені так здається, що варто торкнутись плеча, І ти налякавшись здіймешся, неначе це був не я? Чому ти настільки далека? Чому ти настільки близька? Пташко, моя мила пташко. Чому ти настільки моя? Вірш із книги "Пташко, чому ти сьогодні мовчиш?": https://www.surgebook.com/chornylna/book/ptashko-chomu-ti-sogodni-movchish
20
5
283
4.5.2
Чотири. П'ять. Два. Ти кличеш вогонь на себе. Вдягаєш броню на шкіру і тиснеш хутчій на курок. Лежиш у окопах холодних і дивишся в фосфорне небо, Бо хтось запалив його знову, щоб ти назавжди замовк. І ба́йдуже їм, що десь там, тебе ще удома чекають, Дитина, родина і друзі, собака чи вірний кіт. Ці люди не бачили світу, тому вони мовчки стріляють. І ти стаєш сам під кулі, щоб вдома жили без бід. Чотири. П'ять. Два. Я кличу вогонь на себе. Знов пишу вірші про болюче, рятую людські серця. Кричу про важливі теми, збираю на перші потреби, І знаю, що тво́я зброя носить моє ім'я. Така ж невеличка ростом, холодна і б'є прицільно, Вона поміж груди пролізла, пронеслась навиліт, до сліз. Слова мої теж не всесильні, але вони поки що вільні. І я стаю поруч під кулі, щоб більше не бачити гільз. Чотири. П'ять. Два. Ми кличем вогонь на себе. Воюєм як можем, на рівних. Тікаємо вдвох в укриття. Війна не вщухає, палає. Я все ще тримаюсь за тебе. А ти ще тримаєшся дому і знову рятуєш життя. Під нами земля і країна. Наш дім і майбутнє дитини. Обійми стають міцніші, коли в нас зникає час. Ми схожі на смертників, знаєш? На тих, у яких хвилина. Тому стоїмо на своєму. Вогонь не розлучить нас.
19
1
251
Все одно
Куплет: Мить, і розлетілись уламками щастя, зорі в твоїх потемнівших очах. Ти чуєш страх, ти чуєш біль. Він наче хміль, огортає душу. Плачуть з тобою сумні небеса. Небеса... Приспів: Шквалами штормів кричатиме сердце, Буде зриватись словами на дно. Відчай триматиме декілька терцій, Тоне твоя любов. Все одно. Все одно. Куплет: Рано чи пізно ти знала все зникне, але чому тоді пальці тремтять? Люди живуть, люди несуть, у собі все змертвіле щастя, Мрії про вічну любов в небесах. ______________________________ Audionatix — pop metal
34
0
304
Тривога (Audio)
А ти пам'ятаєш, як ніччю почалась війна? Як хтось став стріляти у наше розніжене небо? Ти віриш мені? Я не знаю для чого вона І як вийшло, що ми опинились в халепі. Я не знаю, чому не тіпає від криків сирен, І чому я так звикла до звірства в останніх новинах. Тільки знаєш, щось досі кипить поміж вен, Коли я пригадую, що говорила сину. Коли я почула уперше тривогу зрання, Збудила його і мерщій потягнула ховати. Як довго шукали собі хоч якесь укриття, І навіть як страшно було підійматись до хати. Як вперше гриміло над містом ще й так, Що всі ці автівки почали нестерпно кричати. Коли син тремтів, як над нами летів літак, Й боявся, що я зніму сумку чи буду його роздягати. А зараз не так. Є лиш втома і схована лють. Щось тримає всередині, щоб на людей не зриватись. Та я все ще не знаю для чого вони сюди йдуть, Тільки вірю, що має за все повертатись. Ви вбивали людей? Ваші люди загинули теж. Руйнували міста? Відбудуєте кожну хату. Карма світу така, що у неї немає меж, І на сльози пощади їй теж буде просто начхати. Як не ви — ваші діти заплатять ціну, І ім'я цій ціні — їх майбутнє без болю. Нам не страшно так жити, а знаєш чому? Бо ми знаємо вартість спокійної долі. «Ні за що!» і «Ніколи!» — для нас не слова. А це те, що внесла в генний код наш війна. Посилання на озвучку: https://www.instagram.com/reel/Cisn9grAexF/?igshid=YmMyMTA2M2Y=
16
1
343
Байдужість
Війна у твоїй душі. Вона забирає твій спокій. Вона розриває тіло. Вона цим вбиває мене. І ти знаєш, не тільки ти. Ці люди також жорстокі. І ні. Це не смерть. Це байдужість серця наші жне. Вона залізає під шкіру, отрутою лине у кров. Хтось каже, що бійня на благо і світ ще врятує любов... Та ні, не врятує, мій Ніжний. Цей світ не врятує ніщо. Ми діти війни. Ми вже мертві. Нас вбили вони. І за що? За розум. За силу. За віру. За те, що не вмієм мовчати. Ти знав би, як я втомилась глухим - про життя кричати. Сліпим - про красу океанів. Самотнім - про щастя й тепло. Цивільним - про кров і про страти. А мирним - про кулі і зло. Вони ж бо далекі від цього, а я серед цього живу. Вони на екранах це бачать, а я за вікном, наяву. Війна у моїй душі. Вона забирає мій спокій. Вона розриває тіло. Вона убиває тебе. І ти знаєш, тому я жива. Бо роблю сміливі кроки І йду важкою дорогою, випрямляючи свій хребет.
33
9
328
Мій бог має дивне ім'я
...мій бог має дивне ім'я. Але, знаєш, я вірю у нього. Він рятує мене кожен раз, як над містом лунає тривога. Він дає мені змогу поспати і пожити хоч трохи довше. І наврядчи інші боги, так він, це зробити зможуть. Він не має розкішного храму і не просить в свій дім позолоти.  За свічки не відмолить гріхи та й не змиє проступки за воду. І байдужі йому мої сльози, мої рани чи біг в укриття. В його імені тільки три літери. Але кожна рятує життя. Але кожна покрита брудом. Але кожна велика, страшна.  Мого бога створили люди. Мого бога створила війна. Він живе не так довго у світі — молодий, та мені все одно.  В мого бога три літери в імені. Мого бога звуть «ППО».
19
11
814
Хай буде так
«And in my hour of darkness She is standing right in front of me Speaking words of wisdom, "Let it be"» Beatles - Let it be Хай буде так. Прийми своє життя. Прийми негоду, біль і в серці рану. Прийми свою не вічність, як буття. Прийми, що у людей на тебе інші плани. І не кричи, не плач, коли летиш із неба. Земля тверда. Це так. Реальна. Не м'яка. Живи та не шкодуй. Так було треба. Можливо не тобі. Комусь. Чиясь рука. Ти витримав. Стерпів. Усі пройшов дороги. Ти не зламався, ні. Ти просто біг не так. Ти просто падав. Просто вірив богу, І довіряв не тим. Кохав не так. Хай буде так. Прийми, що ти один І залишайся сильним, що б не було далі. Життя лиш мить, в яку стікає плин годин. Лиш зайчик сонячний, ребро медалі. Бо що б не було - ти не вічний, ні. І те що має тут коштовність, там - згорає. Ти помираєш тут. Зникаєш на війні. Та пам'ятай - у смерті щастя аж ніяк немає.
51
4
4208
Моя втрачена Хоум (Audio)
Хоум, моя втрачена Хоум. Я колись неодмінно тобі напи́шу.  Розповім про моє божевільне життя, про рядки які ніччю пронизують тишу. Про бажання торкнутися знову чорнил, замість того, щоб думати про військове.  Про голки через сльози, світанки без сил.  І про те, як у тілі замало крові.  Про бажання вдихнути в легені дим, щоби потім без скальпеля і без дихання.  І про те, як вертатись із мирних сіл, задихаючись в темряві від вагання.  Я колись неодмінно тобі розповім, як дрижать після вибуху стомлені шибки, Як тремтять мої пальці у повній пітьмі, і як коси від грому здіймаються дибки.  Як блищать серед ночі у небі зірки́, і здається, що в світі усе досить мирно, Як ревуть над дахами у день літаки, і від цього стає до безглуздості зимно.  Як не хочеться більше просити людей, щоб вони не палили зі мною поряд.  І як падати вниз, до чужої землі, коли серце наповнює горе.  Хоум, моя втрачена Хоум. Якщо я розповім, ти почуєш? Ти відчуєш мене як колись, ти врятуєш мене? Ти врятуєш?  Від міцних цигарок на губах, та пустих обіцянок без правди, Від страшенних новин у житті, від палаючих міток на карті.  Від дурних синяків на руках, і розрідження власної крові, Від загублених в правді людей, що не мають нічого крім болі.  Якщо я розповім, ти побачиш, як я знову лежу на підлозі? Без свідомості та без сил, наче тіло заснуле у морзі.  Яке просто утратило сенс, щоб здійнятись та далі жити.  Я хапаюсь за кволі вірші, за таблетки, настої із квітів. За штробас у чужих голосах, за вібрато свого — через силу.  За рахунки і дивних людей, які знали мене щасливу.  Хоум, моя втрачена Хоум. Я не хочу щоб ти все це знала.  Не читай і не слухай — живи. Я не хочу щоб ти це пізнала.  Щоб ховалась у двох кутках, щоб тримала в долонях сирену.  Щоб чекала когось із війни, та повільно вмирала від генів.  Щоб не мала когось щоб сказати, як втомилась і хочеш спочити.  Щоб не вміла вже більше боятись і не знала як просто любити.  Я не хочу щоб ти все це знала. Не пізнай це, благаю. Не треба.  Будь щасливою хоча б зараз. Подивися на зорі у небі.  Я подивлюсь на них із тобою, хоч в житті і не матиму шансу.  Моя втрачена Хоум, будь щасливою. Твоя стомлена, чорна Клякса. Посилання на аудіо: https://www.instagram.com/tv/Ce9O1N_gJGA/?igshid=MTA0ZTI1NzA=
17
9
634
Дотики
Все, що варто запам'ятати за сьогодні,- Це його гарячі пальці, що торкались долонь. Вони перебирали мелодії, доки твої холодні Пальці засинали...  Ти відчувала цей вогонь Лише дотиком, котрий нагадував тобі Щось давно втрачене. Щось надто важливе... Це був спокій, який ти носила в собі Колись дуже давно... Це було неможливо, Знову відчувати такі потрібні тобі емоції. Проте це сталось... І ось ти сидиш. Твої очі заплющені мужньо тримають позиції, Доки ти ловиш цю мить і мовчиш... Дійсно. У світі надто мало людей, Котрі приносять в твоє життя затишок. Проте вони найпотрібніші, серед тіней, Що проходять від нас за крок... Все що варто запам'ятати за сьогодні,- Це його гарячі пальці, що торкаються плеча. Це гарячі дотики, на холодній безодні Твого тіла. Це спокій та сьогоднішня порожнеча.
39
1
457
Чорнило на пальцях (Song)
Куплет: На зап'ясті стікають чорнилом думки, Розтікаються пошепки поміж роки. Проникаючи в кров, через шкіру, подібно тобі. Що за право ти мав, що за силу ти мав, Так писати мої слова? Як зумів, як ти брав, моє серце стискав, У них? Куплет: Під ключицею тане твій голос й рядки, У безодні віршів, що горять як зірки. Я не бачу за ними, що коїться там, у душі. Що за право ти мав, що за силу ти мав Поміж ребра проникнути? Не мав, не мав, не мав. Куплет: На губах, серед тріщин залишив свій слід, Та чомусь він і досі на них ще не зблід, Що за право ти мав їх торкатись, а потім іти? Перехід: Хто ти є? Чорнило на пальцях. Хто ти є? Чорнило в душі. Що за право ти мав? Що за право ти мав? І чому ти в мені? Що за право ти мав? Що за право ти мав? Музика: Vans in Japan — Four more weeks
29
5
615
Кохати Україну
Що для вас означає кохати Україну, місце, де ти Народився?... Розмовляти лише на українській мові? Фарбувати поручні у жовто-блакитний, мости? Робити винаходи для її легшого життя? Нові Вірші писати про неї? Носити вишиванку чи Шаровари? Співати гімн кожного ранку? Вивішувати на балконі прапор, тому що це модно? Не мовчи, Думаєш це дійсно так? Ні. Це коли ти на світанку Прокидаєшся і відчуваєш її кожною клітиною Свого тіла... Ти можеш мати чорну шкіру, говорити На іншій мові, але бути саме тією людиною, Котра до смерті зможе носити У собі Батьківщину... Не потрібно одягати Її символіку, заради патріотичного фото, Або ж ставити руку на серці та співати «Ще не вмерла України», тому що це не воно. Кохати Україну - це йти добровольцем на Схід. Це захищати своє майбутнє на рідній землі, Без думки її покинути. Це в твоєму серці, від До - до від. Це великі та малі Жертви, що рвуться із  душі у душу. Це кожна сльоза через її страждання. Це знати її історію, та невимушено Творити її майбутнє. Це бажання Дізнатись про неї більше, та охороняти Кожен міліметр її добробуту та волі. Це відчувати та навчати Цьому тих, хто в майбутньому відіграє за нас наші ролі.
25
0
312
Все як колись
Все як колись… Ці очі жагучі, що досі про волю співають, Нестримно кидаються в бій, за коханих й дітей; І ці душі людей, що спокійно серця виривають,- Досі сплять і не знають, скільки ті принесли нам смертей. Все як колись… Ми зараз бунтуємо, вірно плекаємо мову І рішуче кричим. Наше серце згорає. Адже мир і свобода – дві єдині умови, Що потрібні завжди. І яких в нас сьогодні немає. Все як тоді… Я шукаю стовпи ті, що небо тримають, Як колись їх шукав той хлопчисько, що гарно писав. Ми ще досі живі. Нас ще досі не знають. І минають ті дні, про які наш Кобзар казав. Все як тоді… Нам всім страшно упасти в кайдани, Умирати та спати в безжальній неволі. Ось чому ми збираєм майдани – Нам достатньо на ранах солі. Все як було… Кожен вірш диким штормом розносить думки У оселю всіх тих, чия хата скраю. Кожне слово поета – ламає замки. Тільки душ у них просто немає. Розумієш? Все як колись... Все як колись... Все як колись...
21
1
647
Врятуйте наші душі
Врятуйте наші душі від війни, Від болю і смертей коханих. Тягніть їх всіх на сушу, з глибини, Бо скоро сіль роз'їсть всі рани. Врятуйте наші душі від брехні, Що нафтою розлита на поверхні, Бо скоро риби, що жили колись на дні, Зникатимуть, як зорі десь померклі. Врятуйте наші душі від людей, Які для нас, як сонце в океані. Які для нас, як куля між грудей, Яким байдужі ми. Чужі. Незвані. Врятуйте наші душі від негод, Можливо ми їх заслужили. Та не варто. У нас і так багато перешкод, Через які ми тонемо. Життя не жарти.
37
0
335
Беззахисність
Твоє життя не варте війни. Моє – не має ціни без тебе, Бо нагадує шмат стіни, А не синє бездонне небо. Чиєсь життя не варте сварок, Воно варте смачного чаю, А не сірих, п’янких цигарок І болючого в серці «Прощаю». Твоє життя не варте боїв. Моє ж – липкої брехні та крику. Бо не варте ніщо чужих слів, Якщо ті не промовлені тихо. Чиєсь життя ніколи не варте сліз, Тих страждань і помилок по сотому колу. Ми живі. Ми не просто якийсь механізм. Ми беззахисні. Ми просто голі. #stopwarinukraine
22
1
570
За мить розпочнеться війна
За мить розпочнеться війна, розтануть останні сніги. Вода перетвориться в кров, що ллється з чиєїсь руки. А вчора тримала вона, за пальці своїх дітей. Якби ж тоді знала вона, що завтра уже не прийде. Хтось стріляє поміж груди, Кулями несе біду. Марить смертю і сльозами. Я ж — ненавиджу війну. За мить розпочнеться війна, закінчиться віра в любов. Краса не врятує цей світ, цей світ не врятує ніщо. А десь проростає трава між гільзами, що не знайшли. Якби ж тоді знали вони, за що помираємо ми. Хтось стріляє поміж груди, Кулями несе біду. Марить смертю і сльозами. Я ж — ненавиджу війну.
27
1
629
Інтермецо (Song)
Краще мовчи, ніж знову клич на скелі мої думки. Ти знову тут, на валунах чекаєш. Такий чужий, однаковий, сталевий і незламаний. Закутий у ногах базальтових, незмінних і змертвілих. Таких як і душа твоя, таких як твоє серце. Все кличиш диким голосом, співаєш інтермецо Між сушею і морем занадто мало слів. Занадто, занадто мало простору і правди між грудей. Я йду по дну солоному до твоїх марних скель. Розбитися... І знищити тебе. Музика: Floating Home — Brian Bolder
20
0
538
Сонце у твоїх очах (Song)
Куплет: Так важко вірити комусь, Безперечно, неначе вогню, Що кожен день горить над обрієм, всміхаючись новому дню. Приспів: Я бачу сонце у твоїх очах, в твоїх очах. Я бачу спалахи в твоїх очах. коли посміхаєшся. Куплет: Так важко вірити в тепло, безпідставно, у вічній пітьмі. Блукати в темряві навпомацки, шукати це світло одній. І розбиватися ущент. Так важко без тебе мені. Приспів: Я бачу сонце у твоїх очах, в твоїх очах. Я бачу спалахи в твоїх очах. коли посміхаєшся. Мінус: 123 years — Wish you'd come true
21
1
333
Без тебе
У плеєрі сильно штормить, і в душі. Rammstein вже всоте виспівує тихо «Без тебе»*. Вже краще без тебе, ніж бути з тобою. Чужі. Чужі, як вогонь і вода, як земля і впокоєне небо. У плеєрі сильно штормить, і в душі. Не пара ми більше і навіть не просто люди. Вже краще не жити, ніж бути з тобою. Чужі. Далекі, як літо гаряче і як холодний грудень. У плеєрі сильно штормить, і в душі. Ми - два незнайомці, що йшли через груди. Вже краще пройшли б крізь вогонь ми. Чужі. Шкода, що є люди, котрих не забути. Примітки: *- Відсилка до пісні "Rammstein - Ohne Dich"
23
0
324
Слабкість
А я досі вбираю із кофти твоє тепло. Хочу жити. Недовго. Аж доки воно не розтане. Хочу знову і знову вдихати усе, що було: Теплий дощ, поцілунки, обійми до рання. Хочу кутатись в неї, хоч душу звело. Хочу бути твоєю. Хоч трохи. Наскільки зумію. Навіть зараз, коли поміж нами лиш скло, І тому я, напевно, потрохи від цього дурію. Божевілля відтак мій звичайний стан, Бо все інше таке неважливе, не рідне. Я чужа цьому світові , загнана ним у капкан, Кажуть, що це вища честь найсильнішим та гідним. Хоча біль, як на мене, це спосіб для страти слабких. Я слабка. Мені боляче жити без тебе. Та я мужньо тримаюсь, одна із найбільш стійких. Я дивлюсь йому в очі і йду крок за кроком до неба. Воно досі висить наді мною як знак, Що ти теж його бачиш, нехай і не з цього краю. А я досі вбираю із кофти тепло, аромат, Хоча знаю давно, що тебе більш для мене немає.
26
6
403
Самотні кораблі (Song)
Куплет: Скільки раз життя нас вниз штовхало, До колін своїх до дна, щоб ми розтали? І ми не знаєм як, і ми не знаєм як ми змогли здійнятись, Зробити подих свій, втекти від сотні слів і попрощатись, Неначе не було усіх зрадливих слів, Неначе не було втонулих кораблів. Приспів: Ми пройшли як шторми в океані — Закохані в чужі, солоні, рвані, голі рани. Ми пройшли як вічність, як цунамі — Знесли сльозами все і залишились десь на зламі. Ми як самотні кораблі, що не торкнулися землі...
27
30
382
Алкогольні очі
Її алкогольні очі дивились скрізь тіло. Таке буває, коли немає чого втрачати. Коли немає в вас сил вибачати І кричати душі захотілось. Її алкогольні очі мовчати не вміли. І коли в них дивились, як звір,- Поринали в капкан із небесних гір, І отримавши відсіч німіли. Її алкогольні очі горіли в морях. Потопаючи в болі, в думках. Поки люди шукали в сумках, В чужаках, свій давно вже зїхавший дах. Її алкогольні очі вселяли всім страх. Їх боялись, їм поклонялись. Вони поглядом відрізнялись, Бо пророкували всім людям крах. Її алкогольні очі втопили Титанік. В них тонули усі сильні люди. В честь кохання писали етюди. Це хвороба. Вона повсюди.
35
1
560
Атеїзм
В моєму серці давно вже немає Бога. У ньому живе лиш старенький як час синтезатор. Він просвітлює душу, коли там кричить тривога, І малює між мозком та серцем гарячий екватор. В моєму серці давно не горять хрести. Я молюся на правду та зоряне небо у ліжку. Я не вірю у вічне життя та магію слова «прости», Але вірю в людей, що тримають у серці книжку.
32
0
384