Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
«Нехай загине вся імперія,
для мене ти - весь світ»
(Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)
Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»
Розділ ІV. ЧАС ДОРОСЛІТИ (настав)
Адже он як воно все вивернулося! Герой абсолютно
не припускав, що неочікувано, в терміновому порядку
йому доведеться пережити ще одну не менш хвильну
вступну кампанію. І, що цікаво, куди?! Це, воістину, з
вогню та в ополонку! Ось він де - вказівний перст долі –
з'явився в образі давно знаного друга батька - дядька
Жори, який заглянув до нього в гості на келишок вина.
Фактично, справа випадку. Але якось одразу, та й так
влучно – в «десятку» - і тут же позначилася термінова
поїздка ошелешеного Головного Героя в Херсон
Глава 24. ХІД «КОНЕМ»
Частина 2. Несподіваний Поворот Долі
З надзвичайним нетерпінням очікував я приїзду Варіки. Тепер кожен день у мене починався з дзвінка телефоном на її домашній номер. І так разів по 10 на день, а то й більше. У такому дусі минув тиждень. Однак поки марно. На календарі вже позначився серпень, друге число. А її телефон, як і раніше, мовчав.
... Зранку махнув зі своєю компанією старих друзів на баркасі на Арабатку. Хоч на якийсь час позбавити організм поганих думок і остудити хворе серце від пекучої туги. Після повернення, а вже настав вечір, застаю батька з його старовинним незабутнім приятелем - дядьком Жорою, тим самим головним механіком нашого порту. Вони вже давненько не бачилися і тепер, мабуть, із задоволенням розслаблено просиджували за графинчиком винця біля відкритого балкона в передвечірній прохолоді.
- О-о, а ось і абітурієнт наш колишній намалювався, легкий на помині... Ну, привіт від старої Гвардії! Розповідай, як життя, чим займатимешся? – підколов мене, пожвавившись, гість.
З'явився я перед ними якраз вчасно. Оскільки обидва вони були вже добряче напідпитку, розміняли, як я зрозумів, далеко не перший графинчик із солідних запасів батька і, мабуть, усі свої теми встигли опанувати й переговорити. А тут природно моя «хвора» тема послужливо підрулила до свого повноцінного продовження.
- І вам повного здоров'я, дядьку Жоро. Не можу сказати, що сто років не бачилися з Вами. Хіба що до нас давненько не забрідали. Ось тільки не варто мене лінчувати, я вас благаю. Похвалитися мені особливо нічим. Та вам, напевно, батько вже весь мій розклад видав, усю, так би мовити, таємницю розкрив, навряд чи зможу додати чогось новенького, здивувати чимось. Ось буду роботу шукати, а далі... далі життя покаже, як карта ляже, - резюмував я.
- Ну, гаразд-гаразд, не гарячкуй! У мене тут одразу є до тебе пропозиція... А, припустимо, в порт до нас не хочеш податися? Підшукали б тобі що-небудь, як то кажуть, під силу. Приміром, я можу прилаштувати тебе учнем матроса або моториста на сейнер? Ось тільки тобі потрібно буде відразу і в ПТУ наше піти паралельно. Але це не перешкода, це теж у наших силах, беру на себе договір із керівництвом училища, як виняток. Кадри, особливо молоді, нам потрібні конче. Зате перевага є очевидна, гроші відразу заробляти почнеш, так би мовити, з відривом від навчання. Ось тільки доведеться встигати трохи в підручники заглядати. Та там того навчання - кіт наплакав, усього нічого - пів року. Отримаєш повноцінні «корочки» матроса або моториста й одразу на посаді працюватимеш. Це свого роду варіант заочного навчання в тебе буде. Подумай. Є ще час до кінця місяця.
«Ні, ну ти бач, прямо тобі благодійник знайшовся, рятівник нації!.. Цікаво, от сина свого запустив би в цю безрадісну м'ясорубну клоаку?!» - гнівно подумав я, проте висловився в більш спокійному і миролюбному дусі.
- Ні, дядьку Жоро, спасибі вам за вашу стельову пропозицію! Скажу відразу, краще я не вмиратиму так, як ви пропонуєте. Куди ви хватили!.. Працювати чистіше за «тату Карло» на залізяці доведеться... У всі дірки найговенніші мене там заштовхають... Я що, тільки на світ народився, думаєте, не знаю, що там коїться на ваших так званих сейнерах - проржавілих бляшанках? Он у мого однокласника брат на одному із сейнерів ваших прославлених мотористом паше, так адже світла білого не бачить. До того ж весь - у какавельках, аж по самі помідори. Такого порозповідав... А зарплата в нього неадекватна, по суті, мізерна. Лише більш-менш, коли риба прe. А пре вона далеко не щодня, і навіть не щомісяця. Що вже про учня говорити?!... Ні вже, вибачайте, не заманите!.. Тим паче «корочки», як ви кажете, у ПТУ доведеться «заробляти» реальним навчанням. Коли ж мені вчитися, накажете, якщо я цілими днями в лайні буду сидіти по саме не горюй?...
Дядькові Жорі теж палець до рота краще не класти, образився, бачиш.
- Ох, які ми зубасті стали!.. Тільки подивіться-но на нього!.. Скрізь-то він побував, усе-то він побачив і помацав... Ну, герой праці, блін! Ви бачили такого?! А що б ти хотів, одразу в стармехи або старпоми?!... Так для цього люди спочатку по чотири роки в училищі науки осягають, а то й п'ять, потім, як ти кажеш, щонайменше рік у лайні колупаються, перш ніж на низові посади механіка або штурмана вийти. А тобі, бач, одразу міністерську зарплату подавай, та ще й руки, щоб не забруднити!.. Во, нині молодь пішла!.. Звідки гонор такий, а, Пашо?!... Може, ти мені можеш сказати?.. Я он 10 років у Чорноморському пароплавстві відпрацював після першої мореходки, потім паралельно заочно «вишку» закінчив, поки, нарешті, вперше на посаді стармеха на пароплав пішов.
- Дядько Жоро, так я ж зовсім не проти навчання. Тільки різне воно буває... І, погодьтеся, адже не все одно, ким ти після навчання стати зможеш, тим паче з оглядом на подальшу кар’єру. А користь і перспектива - вони різні бувають. Можна безобразний вагон часу перевести на це саме благородне навчання, а користі від того - фіг та ще трохи. Та потім ще, чого доброго, як вінець на голову, постфактум з'ясовується, що не на те, що треба було неміряні сили та кошти витрачено - до душі не лягає професія. І що далі?.. Потім усе своє дорогоцінне життя корчитися, осоружну лямку тягнути?.. Мало радості. Хіба не так?.. Плесніть-но, краще винця трохи, - я дістав із серванта і поставив на стіл ще один келих. - А то від ваших дивно розмальованих робітничо-селянських перспектив у мене скоро зашкалить нервова система, - я теж почав нервувати.
- Ти дивись, Пашо, який розбірливий, нервовий і образливий молодняк пішов!.. До того ж зніжений! Будь-яке навчання - воно завжди на користь. А якщо до того ж і вдумливе, із серйозним підходом, то - подвійно. Ти, Славко, мабуть, розімлів надмірно і розм'якшився після школи і, напевно, розслабився ґрунтовно після своєї московської епопеї, - дядько Жора взяв келих і, щедро його наповнивши, передав мені.
Тут втрутився і мій родич.
- Нічого-нічого, нехай куди хоче, але з вересня виходить на роботу, а через рік знову поїде вступати до військового училища, але вже в Горький поїдемо, до мого шкільного друга-начальника. Ось там із нього і зіб'ють усю накопичену пиху. Нехай поки подуркує... Ну, і науки погризе заодно, підтягне в процесі року.
- Слухай, Пашо, а чому б йому не спробувати щастя в мореходці нашій, херсонській? І просто зараз, поки ще не пізно?..
Так, це середньо-технічний заклад. Але дуже відомий і популярний у морських колах. І один із найстаріших у країні. Зате класних фахівців для флоту готує. Між іншим, курсанти там на повному державному забезпеченні. А це, погодься - важливо. Плюс до того цілковитий порядок і дисципліна, за яку відповідає військово-морський цикл. До речі, після закінчення училища курсантам надають звання молодшого лейтенанта запасу. Сам це ж училище закінчував. Не з чуток знаю. Там різні морські спеціальності. Можна вибрати за бажанням будь-яку. Хоч на штурмана вивчитися, хоч на механіка, або ще на когось... Документи - всі при ньому. Ніяких інших паперів збирати не треба.
Я ось три дні, як повернувся з Херсона, на курсах підвищення кваліфікації був при училищі, зустрічався, розмовляв зі своїм другом-однокашником - викладачем там працює. Він каже, прийняття документів на третій потік, здається, продовжили до п'ятого серпня, а перший вступний іспит - ніби як дев'ятого числа. Їх усього-то два складати: твір та математику. Встигає якраз. До чого втрачати цілий рік і дурня валяти? Вчитися там чотири роки. Закінчить і, не гаючи часу, відразу за «кордон» ходити почне на посаді. На армійську службу йти буде вже не треба, автоматично зараховується. Як на мене, так варіант - нічим не гірший, ніж військовим бути. До речі, за бажання після закінчення училища можна і на військово-морський флот розподілитися, піти в офіцерському званні. Загалом, вбиваєш одразу двох зайців: отримуєш солідну морську професію і на додачу офіцерські погони. І все це - державним коштом. А якщо сюди додати, що на власні очі світ можна подивитися за здорово живеш, то-о... Погодься, непогано?... - дядько Жора просто зі шкіри геть ліз, затягуючи мене в моряки закордонного запливу.
Бачу, батько напружився, задумався, перетравлюючи «цінні» пропозиції, що прозвучали. Прикидав, мабуть, імовірну корисність інформації, що несподівано спливла. Нарешті, цілком резонно, на його розуміння, розродився розумною думкою.
- А знаєш, Жоро, щось у цьому є. Тим паче поруч із домом... Напевно, спробувати варто. Зрештою, коли що, то можна і звідти махнути в той же Горький...
- Послухайте, друзі-товариші, а зі мною вам би не хотілося порадитися? Щось мені не зовсім до вподоби, що за моєю спиною все вирішується. Я що - місце порожнє? Ви б мою згоду запитали, хоча б для заспокоєння совісті, чи що... - справедливо обурився я, відставляючи вбік швидко спорожнілий келих.
- Ну, ти ж і так усе чув, що тут ще обумовлювати? Усі плюси очевидні й зрозумілі. Справді, чого даремно небо коптити, дурнею маятися і час даремно витрачати? Спробуй щастя ще разок. А раптом навчання це тобі самому сподобається? Увійдеш, що називається, у смак морської теми?.. До того ж є пристойна перспектива на майбутнє. Завтра ж зранку і «дуй» у Херсон, грошей я тобі з собою дам. Здаси документи в «Приймальну комісію» і повернешся додому. Потім поїдеш на самі іспити, - весело розщебетався батько, який лише з п'ять хвилин тому налаштовував мене на трудові будні та повторний вступ через рік до військового училища.
«Однак, швидко ж перебудувався батько!.. І знов, як і завжди, за мене все вирішують!.. Тільки не я сам! Знову я без права голосу! Чорт забирай, та коли ж закінчиться ця ганебна практика?!... Що за життя в мене таке говенне?! Ні, пора з цим однозначно кінчати!» - і я, пославшись на втому і побажавши приємної ночі своїм товаришам по чарці, пішов готуватися до сну.
... Однак, уже лежачи в ліжку і спокійно обмірковуючи, я перебирав у пам’яті усю нашу нещодавню розмову, що так випадково і несподівано спливла, про нову професійну ниву, що проклюнулася на моєму горизонті.
«Як не крути, а змальована дядьком Жорою вельми райдужна картина на морську тематику, безсумнівно, має під собою здорове зерно. Дійсно, плюси є, і чималі.
По-перше, мене абсолютно не надихає річна перспектива якогось гнойового жука або щура канцелярського. Що ж ще по роботі мені могло світити?
По-друге, твердолобий батюшка з наближенням літа всіма можливими фібрами душі почав би однаково «протискати» мене в ці чортові артилеристи-ракетники. По-третє, служба в армії через рік, від якої, «пролетівши» повз військове училище, все одно ніяк не відмахатися, теж не додавала мені оптимізму. Кому ж хочеться викидати з життя пару, а то й, помилуй Господи, того й гляди, і трійку років? А тут і навчання, тобто спеціальність здобувається, і водночас чин офіцерський який-не-який. Головне – «гуд бай», армія! До того ж без жодних «відмазок». І жодної втрати життєвого темпу. Та й не хочеться вірити, що в морехідці з такою ж лихою безнадійністю і настільки ж потворно, як у військовому училищі, будуть «пружини закручувати». Усе ж за великим рахунком заклад цивільний, ну, хіба що з деякою військово-морською специфікою. Цілком можливо буде якось пережити.
По-третє, зрештою, навчання в морському закладі - це навіть свого роду елемент екзотики.
По-четверте (ти подивися, як багато плюсиків, виявляється, примальовувалося!), романтика, однак, панове! Теж важлива темка. На світ подивитися можна, за «кордон» потрапивши за просто так! Де і коли ще така не квола можливість у житті випаде?
Ну, і, по-п'яте, нарешті, реально грошенят заробити можна. За всіх тих перших плюсів, кому вони, рідні, зайвими можуть здатися? Щось не бачив я, хоча скільки того мого життя, зовсім уже бідних, нужденних моряків, але чув про них багато. Та ось хоча б узяти того ж дядька Жору... Он яку домівку варту заздрості собі відгрохав!.. Явно не копійки на морях платять!
Стоп, щось мене понесло аж надто далеченько, треба б під-закатати губу свою спритну, на нашу грішну землю приспуститися... Одна «незначна» обставина, така собі деталька «дрібна» є - для початку треба б іспити вступні побороти. Звичайно, відрадно, що їх - усього лише два. Однак усе-таки зарано поки що купони нарізати... Доведеться, зрозуміло, ще трохи піднатужитися, покорчитися, попотіти. Але, мабуть, воно того варте...».
Такі ось думки прошелестіли в моїй уже сонній голові. Потім у зв'язку з несподіваною і кардинально різкою зміною зовнішніх орієнтирів, вони, думки, самі собою перемикнулися на життєво актуальнішу тему, яка неабияк хвилювала мене на сьогодні, - про поки що далеку Варіку.
«Еге, це що ж виходить?.. Так я можу зірвати всі наші з нею давно загадані плани? Дуже вже різко і несподівано все стало відбуватися в наших життях. Хоча завтра вже третє серпня, а від Варіки ні слуху ні духу. Навіть не знаю, що й думати з такого гіркого приводу? Ну, гаразд, припустимо, завтрашня поїздка - це ще дрібниці, а от як бути, коли поїду іспити складати?.. Найімовірніше, доведеться там приторчати на якийсь час. Чорт би все побрав! Гаразд, поки ще зарано панікувати. Після цієї поїздки в Херсон, сподіваюсь, проясниться щось...».
З тим і заснув.
Ось же як у житті буває... Наскільки воно, життя наше, беззвітно залежить від якихось часом безглуздих подробиць, від випадку, навіть від необов'язкових збігів. Ще тільки вчора ввечері близько не підозрював, наскільки круто воно може змінитися. Навідайся до нас у дім наймиліший дядько Жора днів на п'ять пізніше, і, хто знає, де б я був завтра, за місяць, за рік, за п'ять, за 25 років? Це що ж виходить, своїм ненавмисним «своєчасним» візитом дядько Жора однозначно і безповоротно змінив усе моє життя, його перебіг, його течію, втрутився в мою близьку і далеку долю, визначив моє буття на десятки майбутніх років і до кінця днів моїх?!... Це настільки незбагненно! Та просто неймовірно!!!
Так, саме 2 серпня 1972 року життя моє з досі настільки туманними і безглуздими перспективами зробило свій несподіваний кардинальний, доленосний поворот. Саме цього знаменного дня в моє відверто безпутне, нудне, одноманітне сухопутне життя в ледь-ледь прочинені двері, та що там у двері, в ледве помітну шпарину кватирки, ще зовсім нестійким, легким, повітряним шлейфиком, тоненькою, майже незримою цівкою просочилася таким собі обережним, але надзвичайно вертким і пронирливим вужиком із наполегливою, разючою настирливістю прокралася й оселилася зі мною поруч частинка найпотужнішого духу велетенської громадини ХМУ ММФ - Херсонського морехідного училища Міністерства Морського Флоту СРСР імені лейтенанта П. П. Шмідта.
Кінець Глави 24.
Кінець Книги І.
Продовження в Книзі ІІ………