Мореас Фрост

                            Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                                     «Нехай загине вся імперія,

                                                                              для мене ти - весь світ»

                                      (Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)

                             Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»

                        Розділ ІІІ. БЕНТЕЖНА ЮНІСТЬ (шалена)

    Черговий гучний «прокол» Варіки й зовсім

необов'язковий інцидент. І, як кажуть, добре

те, що добре закінчується!.. А запросто могло

чергове нещастя трапитися. Але цього разу її,

слава Богу, відвело від біди!.. Однак огидний

«присмак» таки залишився. І як чудово, що з

нею поруч її палко люблячий Герой!

                  Глава 20. «ВИГНАННЯ ДЕМОНА З ВОЛОДІНЬ РАЮ»

                                     Частина 1. Огидний Інцидент

       Як ніколи нетерпляче, смакуючи неординарне побачення, я чекав на дзвінок від Варіки, не зводячи очей з телефону, ніби його гіпнотизуючи. І відстукало вже третю годину дня, але... ненависний злочинно мовчав. Уже починав нервувати, і серйозно... Адже мати її мала від'їхати до Херсона десь близько 13-ї години дня. Минула ще одна година очікування, а дзвінка все немає! Я не на жарт запанікував. Не знав, що й робити!.. Бігти щодуху до неї, до її будинку? А раптом у цей момент подзвонить? Ну, а зараз, швидше за все, її дома немає!.. Тоді де вона може бути стільки часу?!... Явно щось трапилося!.. Телефон задзвонив без п'яти хвилин п'ять. Уже за першими нотками її голосу я зрозумів, що у своїх нехороших передчуттях не помилився. Хоч Варіка і намагалася приховати своє хвилювання, але це в неї погано виходило.

        - Славушику, рідний, я вже вдома, чекаю на тебе...

       - Кохана, скажи, з тобою все ладно, і що сталося? - моє серце калатало, як ножна німецька швейна машинка «Зелфелд» моєї матері, над якою та зараз, схилившись, працювала, не покладаючи рук, щось строчачи.

       - Славушику, це не телефонна розмова, підходь, усе дізнаєшся, до швидкої зустрічі, - і поклала слухавку.

       «Нічого собі, значить, дійсно сталося щось надзвичайне! Стоп! Не варто себе накручувати раніше терміну! Треба просто терміново бігти до Варіки! І більше ні про що не думати!» - думки мої лінчували мене тим сильніше, чим більше я блукав у догадках.

       - Ма, я щойно тікаю! Найімовірніше, мене не буде дві доби! Я буду з Варікою... Це дуже терміново, я поспішаю... Потім неодмінно віддзвонюся.

       Схопивши заздалегідь приготовану сумку з продуктами і вином, кулею вискочив за двері, не чекаючи зайвих материних розпитувань.

      Так швидко я, напевно, ніколи у своєму житті кілометрові кроси не пробігав. Та я, мені здається, не біг. Я просто летів!

       ... Ще здалеку, на «підльоті», побачив, як Варіка маячила на ґанку у відчинених дверей, нервово міряючи його п'ятачок, явно чекаючи мого підходу.

      «Слава Богу, жива-здорова, і то вже дуже добре...» - впровадилася найближча думка.

       Задиханий, ледь чмокнувши її в щічку, впурхнув у розкриті двері. Варіка, все ще мовчачи, закрила їх на засув, прийнявши від мене сумку, завела в кімнату. З розмаху плюхнувшись на диван, я продовжував долати наслідки чемпіонського забігу, а вона продовжувала нервово крокувати, але вже кімнатою, не кваплячись із розмовою. Було явно помітно, що хвилювання ніяк не може її покинути. Воно нав'язливою примарою відчутно витало в кімнаті. Це створювало неприємну атмосферу настороженості. Серце моє не поспішало змінювати свій колишній ритм, але це була вже не реакція від бігових навантажень, а суто нервове.

       Нарешті вона підсіла на краєчок дивана в пів оберту до мене, як і раніше продовжуючи гру в мовчанку. Зрозумівши, що вона ніяк не може зважитися, спокійно взяв її за руки. Мені довелося порушити тривалу тишу першим.

       - Рідна, не томи, будь ласка, я не можу більше спокійно чекати...

       І вона почала.

       - Пам'ятаєш, любий, ще взимку я тобі розповідала про нашого заступника начальника міліції? Про цього клоуна в погонах...

       Я кивнув.

       - Так, звісно, пам'ятаю.

    - Так от, даремно я ставилася до його ідіотських слів і настирливих нав'язувань настільки легковажно і без належної уваги. Коли я посадила маму в автобус, а це було десь близько 13-ї години, то тут же до мене підкотив він на своїй службовій «Волзі». Запропонував довезти мене до будинку. Але скільки тут мені пішки пройти? Ти ж знаєш, через ринок - майже нічого... Так ні, мене угородило погодитися врешті-решт. Наївно вважала, швидше відв'яжеться.

      Він повіз мене, але не до мене додому, а завів до свого будинку, мерзотник. Мабуть, розраховував, що я не буду вже дуже впиратися. Але пішло не за його планом. Проте, як я не протестувала і не відбивалася, він силоміць витягнув мене з машини, затягнув у свій будинок і замкнув двері на ключ. Там уже був накритий стіл.

      Я спочатку наївно так подумала, ну не стане ж він мене тут ґвалтувати?! Однак я занадто переоцінила його розсудливість і порядність. Бачачи, що я зовсім не налаштована на відкрито запропонований ним інтим, ця сволота заявила, що давно поклала око на мене і, хочу я того чи ні, зі мною одружиться. І сказав прямим текстом, що якщо я зараз добровільно йому не віддамся, то «візьме» силою. А потім мені все одно нічого не залишиться, як вийти за нього заміж. Тому що особистого життя він мені не дасть. Що він абсолютно все про мене знає в подробицях, навів усі довідки і зібрав повне досьє на мене, до речі, натякаючи на Крим, і нема чого, мовляв, із себе «цілочку ламати». Це я його словами кажу. При цьому, каже, скаржитися мені буде нікому, а він якраз скаже, що, по-перше, я сама погодилася прийти до нього з власної волі, добровільно, і віддалася за власним бажанням, а мені самій ніхто не повірить; а, по-друге, у нього дуже серйозні зв'язки «нагорі», і він однаково при будь-якому розкладі вийде «сухим із води». Загалом, усе врахував, мерзотник!..

     Я зрозуміла, що позбутися його просто так буде неможливо, що він налаштований серйозно... Мені нічого не залишалося, як розповісти цьому смердючому козлу про наслідки моєї фатальної кримської історії, зізнатися, що я повністю порожня, фригідна й атрофована, і що абсолютно нічого не відчуваю, а те, що він бачить, лише барвиста обгортка, фантик... Ба більше, і дітей у мене не передбачається... Загалом, довелося викласти цій скотині всі свої «секрети». Так воно, в принципі-то, і є, насправді! Я практично сказала йому сущу правду... Додавши, що, якщо він мені не вірить, то нехай хоч зараз зателефонує моєму лікареві та переконається в цьому.

      І що ти думаєш, Славушику? Він мені не повірив!.. Цей покидьок набрав номер телефону поліклініки, попросив покликати «мого» лікаря, передав мені слухавку і наказав, щоб я дала згоду лікареві на розголошування цієї закритої інформації для нього, бо просто так, без мого на те дозволу, подібного роду відомостей ніхто нікому озвучувати права не мав - лікарська таємниця. І тільки після того, як на власні вуха почув підтвердження моїх слів, він, нарешті поміркувавши, відчинив двері й випустив мене.

     Я була дуже налякана, любий! Мене від цієї мерзоти досі всю всередині потрясає... Ось як несподівано буває іноді, Славушику! І на рівному місці... - вона замовкла, відчужено втупившись у підлогу, нервово покусуючи свою чарівну нижню губку.

    - Який же він мерзенний покидьок! І остання погань! Ну що ж це відбувається на білому світі? Що, ці паршиві свині, ледь-ледь вилупившись із яйця, досягнувши якоїсь нікчемної сходинки в житті, собі дозволяють творити?! Вони що, королі життя?! Чи султани турецькі?! Повинна ж бути і на таких мерзенних упирів управа в цьому світі! Не в середньовіччі ж ми живемо!.. Варіко, ну хіба ж не так, сонце моє?!....

       Варіка нічого не змогла відповісти на мої риторичні запитання, а лише, беззвучно ридаючи, припала до моїх грудей. Я ніжно її обійняв, погладжуючи по голові, намагаючись хоч трішки зняти з неї напругу. Злегка відійшовши від нервового моменту, скрушно проговорила.

      - Славушику, от скажи, ну чому мені так «везе» на цих мерзенних тварюк?! Ніякого немає від них спокою!.. Скрізь дістають!.. І всі - суцільно покидьки, як «на підбір»! Один – «кращий» за іншого!

       Тепер МЕНІ було складно що-небудь відповісти Варіці. Про себе подумав: «Яка паскудна тварюка! Якщо він так нахабно, самовпевнено і безкарно поводиться зараз, то що ж із ним буде далі?.. Коли досягне більш значного чину?.. А скільки йому подібних ходить ще по землі?!... От був би пістолет - із насолодою впритул «завалив» би цю скотину й оком би не моргнув! І нехай би потім довго й нудно шукали, хто це зробив... Все одно не знайшли б... Зате на одну сволоту менше стало б на землі».

     Раптом Варіка, наче читаючи мої думки, ніби її чимось осяяло, спокійно, але твердо сказала.

     - Це, Славушику - така система, держава - в державі. Треба ставати сильнішим, ніж вони! Тільки тоді їх можна не боятися! На всіх них пістолетів не вистачить, підуть одні упирі - на їхнє місце прийдуть інші, такі самі, а може, і ще гірші...

      «Знову думки мої читає... Ох уже, ця Варіка!.. Треба швидше «стрілки переводити» на позитив!» - заклопотано подумав, а вголос висловився.

       - Люба, немає жодного сенсу нам думати про капосне. Воно того не варте. Велика честь для цих покидьків. Звичайно, бридко це все переживати... Але, може, це й на краще, що саме так все обійшлося... Є й позитивний бік у тому, що сталося. Тепер хоч зможеш жити набагато спокійніше. Напевно він більше не сунеться, не стане смикати тебе. Головне - слава Богу, все обійшлося без фатальних для тебе фізичних наслідків!

     - Так, ти маєш рацію, Славушику! От тільки осад бридкий і глибокий залишився, просто засів усередині...

       - Так, сонце моє, щось ти мені зовсім не подобаєшся такою... Якось не по ділу ми з тобою засумували, рідна. Краще, давай-но, на повітря вийдемо, пройдемося трошки, розвіємося. До водички, наприклад, сходимо. Глядиш, і життя по-іншому здасться... Знаєш, коли мені на душі буває не дуже приємно й радісно, я завжди спускаюся до води, до стоянки баркасів або до берега моря йду і сиджу там, дивлюся на воду, на природу навколо, і, знаєш, легше стає, відпускає. Упорядковується хід думок, і життя вже не здається таким безнадійним, яким було до того. Або, ще краще, сідаю в баркас і... лину куди якомога далі від своєї безнадії, куди очі дивляться... І чим далі, тим краще...

       - І справді, пішли, дорогий. А куди ти пропонуєш?

      - На баркасі в море я тебе, звісно, не зазиваю. Це справа надто клопітка, часу потребує і підготовки... А підемо-но в самому порту погуляємо. Ось там на водичку і подивимося. Організую тобі екскурсію територією. Ти ж ніколи не була на вантажних причалах. Час ще ранній, до вечора далеко. Якраз душею відпочити. І спека спала зовсім.

       І ми, недовго думаючи, потягнулися до виходу з дому...

                     Продовження в Главі 20. Частина 2………..