Мореас Фрост

                                  Т Р И Л О Г І  «М О Р Е Х О Д К А»

                                                  «Нехай загине вся імперія,

                                                                                          для мене ти - весь світ»

                                                  (Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)

                                    Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»

                   Розділ І. БЕЗТУРБОТНЕ ДИТИНСТВО («пустотливе»)

    Це було їхнє найперше міське побачення поза

шкільними стінами. Безтурботні юні Герої чудово

провели час на свіжому повітрі. І в цей день все

відбувалося для них на рідкість чУдно і весело. А

наприкінці побачення волею випадку народився

їх перший і такий бажаний для Головного Героя і

цілком осмислений поцілунок. І нехай навіть він

виявився дещо передчасним в порозумінні його

хитромудрої подружки, бо, як би то ні було, вніс

своє неочікуване сум'яття в її покриті таємницею

далекосяжні плани. Зате разом з цим солодким

поцілунком для обох Героїв сталося їх відверте

зізнання одне одному у взаємній Любові

                                     Глава 2. НЕЗРІВНЯННА ВАРІКА

                                   Частина 4. Перший Поцілунок

        Оскільки в бібліотеці ми пробули зовсім недовго, то ніщо не заважало нам мимохідь ґрунтовно розважитися, тим паче що позаурочний час цілком дозволяв.

       Варіка була одягнена у свій прогулянковий варіант одягу. На ній були темного кольору просторі штанці спортивного типу і щось на кшталт напівкед або кросівок на ногах. А зверху ненав'язливий, під нинішню теплу погоду, непомітний светрик. Тож подурити та десь полазити за нагоди ми могли без проблем. Ну, а її пишне довге волосся було ще зі школи укладене у дві зручні для фривольних гулянь потужні косиці, і хоч саме по собі непомірно довге, але воно не вільно й легко бовталося з боків за спиною, а кінчиками було піднесено догори й там приколками закріплено. Виходили такі собі два премилі й досить великі кумедні «ковбасні» кренделі, що звисали...

        Спочатку я поводив її всіма коридорами всередині будівлі військкомату. З цікавістю нахабно позаглядали й в окремі відкриті начальницькі кабінети. В одному з них «ховався» мій батько. На його дверній табличці значилося «Начальник призовного відділу». Але двері були прикриті, і ми туди не стали сунутися. Далі, ми пройшлися приміщеннями, де зазвичай влаштовувалися медкомісії для призовників, розглядаючи численні плакати на стінах на медичну тематику. Якраз там і дві прохідні кімнати вписувалися, в яких ми, відокремившись, квартирували сімейством. Не оминули огляду і їх. До речі, сестриці вдома не виявилося, гуляла десь із подружками-однокласницями. Оглянувши аскетичне оздоблення наших житлових «хором» із чотирма металевими простяцького вигляду солдатськими ліжками та з єдиною «розкішшю» комунальних зручностей - водопроводом із раковиною для вмивання в передбаннику (вона ж кухня), Варіка нічого не озвучила, лише головою похитала, мабуть, про себе здивувавшись нашому аскетичному, спартанському стилю життя. Я-то, природно, звикся з ним, давно долучився до необтяжливого побуту.

        Ковтнувши з крана води, ми поквапилися назовні, у двір. Ось тут нам було набагато цікавіше.

         Насамперед я повів Варіку у «свою» альтанку.

        - О, а в нашому саду і у паркової території теж є кілька різних альтанок, я якось покажу їх тобі... - мимохідь прокоментувала вона.

        Після почутого у мене навіть подих збився.

        «Невже в мене з'явиться реальний шанс потрапити до неї в гості або хоча б побувати в неї за парканом?!» - відверто радісно подумалося мені, навіть, напевно, рот сам собою відкрився від виняткових і обнадійливих промов подружки.

        Ми надовго окупували альтанку, граючи в поганялки, бігали навколо неї один за одним, навіть стрибаючи через бортики огорожі (ну, це, звісно, здебільшого я собі дозволяв, часом дражнючи Варіку). Потім тут же, в альтанці, я вивудив із надр своєї схованки шкіряний м'яч, і ми пішли на рівний жовтий від посипаного піску майданчик ближче до гаражів, де в мене був прибитий до стіни невеличкий імпровізований дерев'яний щит із кільцем і «кошиком» із рибальської сітки по колу, як на справжньому, баскетбольному. Змагалися у влучності попадань у кошик. До речі, щит із кільцем (вжив колесо від дитячого велосипеда), власноруч склепав й закріпив не дуже високо, цілком під свій зріст, зручно для себе.

     Ну, а потім, стоячи на відстані, ми руками кидали один в одного м'яч, граючи у «вибивного». Звичайно, я, як міг, щосили піддавався Варіці. Помічаючи це, вона, хоч і увійшовши в азарт, навіть злегка ображалася на мене, звинувачуючи в нечесності. Але що мені її звинувачення?!... Заради неї я намагався все робити красиво і якомога правдоподібніше, але все одно виходило надто вже картинно...

     Загалом, ми добряче набігалися і неабияк запінилися, чимало захекавшись і розчервонівшись, ну і, звісно ж, неабияк втомилися. Тому вирішили охолонути, відпочити на лавках в альтанці. Ми поплелися до неї, але так і не дісталися, дотягнувши лише до тіні дерев, і... не змовляючись, із задоволенням плюхнулися на галявину ще на далеких підступах до альтанки, розтягнувшись на доволі високій і густій, але злегка зів'ялій траві.

     Так і лежали, розкидавшись в сторони руками й ногами, але дуже тісно стикаючись голова до голови, втупившись у видиму крізь розриви в кронах дерев блакить неба, спостерігаючи за хмарами, що пливуть по ньому. Так ми пролежали досить пристойний відрізок часу, приборкуючи дихання...

      Я не знаю, про що думала в цей час Варіка, але сам я з надзвичайним завмиранням серця вслухався в її близьке дихання, намагаючись затамувати своє. До того ж кінчик однієї з її довжелезних кіс, що розкидалися в безладді, спонтанно влігся просто мені на руку. Вона цього не могла бачити й відчути, а я лежав, смикаючи й ласкаво погладжуючи пензлик її тугої коси, і мені мимоволі й нав'язливо малювалися в голові найжвавіші та найяскравіші картинки за участю Варіки. Усі вони зрештою зводилися лише до одного - нашого з нею довгогрального чуттєвого поцілунку. Я настільки виразно бажав цього, що навіть без зусиль уявив її губи на своїх, та так, що, мимоволі збудившись, знову весь змок. Загалом, ізнов, вкотре, при близькому знаходженні з Варікою мене «прищемила» моя одвічна, надокучлива проблематика. Аби не накоїти чогось над відчайдушного (а я вже був на межі подібного божевілля!) і чого доброго не образити її, вводячи в непередбачувану незручність своїм недолугим і непрогнозованим натиском пристрасті, для мене стало відчутною потребою витворити щось надзвичайно відвертальне.

       Перемагаючи себе, я різко підхопився з землі, схопив м'яч і на всю витягу зафутболив його ногою круто вгору. Варіка, нічого не зрозумівши й з подивом дивлячись на мене, теж, слідом за мною схаменувшись, швиденько піднялася...

       Вийшла дуже солідна «свічка» в небо - моя рятівна неприборкана лють, хвацько вихлюпнувшись на м'яч, вихльоснула з мене надто вже очевидні внутрішні інтимні емоції, звільнивши тіло та очистивши розум.

      М'яч, що повернувся з неба, прорвавши на своєму шляху дрібні гілки деревної крони, що височіла над альтанкою, з тріском впав на її дах, успішно й ґрунтовно закріпившись там між гілками винограду, який з усіх боків обвивав її зовнішні склепіння. Спробував шматками цегли підбити м'яч, але вони лише відскакували від нього, як сухий горох від стінки.

     - Напевно доведеться лізти нагору, діставати, - дивлячись на дах і критично оглядаючи прилеглий до нього простір альтанки, я одночасно прицінювався до висоти. - Тут так просто нічим не дістати. І палиці такої довгої не знайти. Хіба що за допомогою високих сходів... Але де їх зараз брати?.. Питання... Залишається лише одне - лізти нагору...

    - Ну, може, все-таки не варто тобі самому залазити на таку незручну верхотуру, а, Славушику?!... Адже висота зовсім не жартівлива... - Варіка одразу вхопила мої ідіотські наміри, сприйнявши їх серйозно, водночас оцінивши ступінь складності задуманого мною заходу, і тепер із тривогою в голосі висловила свою занепокоєність, намагаючись охолодити мої наміри, і навіть спіймала мене рукою за долоню, наче намагалася втримати від шаленої витівки. - Адже це навіть не просто на дерево лізти... Хіба мало, не дай Боже не втримаєшся і зірвешся!.. Високо вже дуже...

      Так, звісно, висота до мети виглядала зовсім не маленькою, майже не здійсненною без додаткових пристроїв. Бо альтанка була доволі пристойних розмірів - так, на око, аж ніяк не менше ніж метри три до навислого краю даху, та ще й десь із метр треба витягатися рукою далі вгору від краю купола даху, щоб дотягнутися до м'яча. Я відчував, і не даремно, що явно складна справа на мене чекає. По-перше, дах альтанки за час свого проживання я ще не штурмував жодного разу, потреби поки що не виникало, а отже, і досвіду його підкорення за плечима не мав. А по-друге, конструктив самої альтанки, як я щойно прикинув, був не зовсім зручним для успішного подолання її висот - ні руками, ні ногами чіплятися особливо не було за що. Хіба що за виноградні стовбури, що потужніші, або за нестійкі й хиткі вигини великих гілок гнучких лоз, які, до речі, ніяк не сприяють успішному підйому вгору, а лише амортизують, розходячись в різні боки.

      Логіка речей, зрозуміло, диктувала не гарячкувати вже настільки відверто, а якось потім, за нагоди, все ж таки попросити в завгоспа Іванича драбину і спокійнісінько дістати горезвісний м'яч. Уже вона точно має в нього бути, як за такого солідного господарства - і без драбини?... Зрештою, і почекати цілком могла ця справа...

       Та де там! Ігноруючи вмовляння подружки, а заодно й здоровий глузд, я-таки поліз, потягнувся здійснювати подвиг!.. Я ж ого-го!.. який страшенно відчайдушний герой! Адже ж тут Варіка поруч... Ну як можна було при ній настільки ганебно спасувати? Та ніяк не можна! От якби її поруч не було, тоді зовсім інша річ, і фіг би з ним, із м'ячем тим, махнув би на нього рукою - тоді вже точно сходи... Колись там…

      ... Примудрився таки дістатися до краю даху, що звисав, вчепившись однією рукою в крайку схилу, а другою - тримаючись за один із товстих шорстких стовбурів винограду, при цьому ногами упираючись у розвилки тих самих виноградних лоз, що міцно обвивали стіни альтанки. І все, далі вперся, навіть не уявляючи, що робити та яким чином просуватися вище... До м'яча-то від окрайка схилу даху ще з метр тягнутися треба, довжини руки, зрозуміло, не вистачає, та до того ж вони якраз зайняті утриманням тіла. Треба б забиратися ще вище, щоб лягти грудьми на цей самий скат. Ось тоді...

        І я, попри явні незручності, наполегливо продовжив дертися далі, тобто вище, буквально кажучи із себе чіпкого павучару...

      Що почало відбуватися зі мною далі, я і сам не встиг як належить збагнути. Одна моя рука, мабуть, уже неабияк втомлена, не встигає перехопити черговий стовбур лози, що росте вище, і тут... відчуваю, що під дією земного тяжіння повільно, але впевнено починаю процес ширяння. Зате інша моя рука в цей критичний момент досить міцно утримує іншу лозу. Схопивши спочатку повітря рукою, що звільнилася, а потім, намагаючись за що-небудь зачепитися, попутно згрібаючи нею хмари дрібних гілок, що обривалися, як нитки, і слідом по дорозі скуйовдивши гору перегнилого на даху листя, мені нічого не залишилося, як схопитися цією рукою за той же самий стовбур, за який вже тримаюся іншою рукою. Більше нічого видимого міцного, за що можна було б вчепитися, в цей момент у найближчому радіусі руки не виявилося. Але, ймовірно, різкий ривок, що вийшов у результаті такого кульбіту, позначився на цій багатостраждальній лозі. Вона, не витримавши навантаження (а можливо, була старезною, пересохла), просто відривається від тіла альтанки, і я з диким воланням і шумом від тріску бокових гілок цієї лози, що відриваються, з нею ж у міцно затиснутих руках бездарно і з відомим усім школярам прискоренням планую спиною на землю, злегка провалюючись у якусь прострацію небуття, так до кінця і не усвідомлюючи, що ж зі мною сталося.

        Злякатися я не встиг, лише в польоті до мене чітко долинув розпачливий зойк Варіки...

      Так я і залишився лежати, із заплющеними очима, все ще відчуваючи спиною не зовсім приємні враження від «гостинності» твердої земельки, нехай і прикритої пристойною периною з листя. Все ж таки усередині мене дещо здригнулося. І навіть не слабо. Воно й зрозуміло - по-любому з такої-то височини та впасти плазом спинякою, приємного замало!.. Але могло бути й зовсім невтішно, якби я не впав чітко на цю рятівну купу з опалого листя, кимось послужливо зібраного якраз у цьому славному місці, до того ж у дуже солідну купу. Загалом, пощастило мені неймовірно!

       Лежу собі, а вставати чомусь взагалі не тягне. І очі відкривати ну зовсім немає ніякого бажання...

     ... І ось тут відчуваю на своїх губах щось для мене запаморочливо позамежне!.. І таке воно чудно приємне - це божественне відчуття чарівного дотику!.. Як же мені хотілося, щоб воно не закінчувалося!..

       Це був виразний, натуральний поцілунок Варіки. Ніжний, нестійкий, не дуже довгий. Але такий природний і бажаний!

       «Який же це кайф!.. Точно, не треба розплющувати очі... Нехай цілує і цілує ще... довше продовжує цілувати!..» - блискавкою, що промайнула, обпекло свідомість.

       - Славушику, любий, ну розплющ оченята скоріше, рідненький мій, це ж я, Варіка! - чую закличний і схвильовано-тривожний голосок мого Ангела небесного і відчуваю черговий неземний дотик її тепленьких чарівних губок на своїх.

       Варіка стояла на землі навколішки поруч зі мною, схилившись близько-близько над моїм узголів'ям з очками на мокрому місці. Перед тим напочатку вона старанно притулялася вухом до мого серця, намагаючись вловити його биття. Ох, як же ж воно там металося і торохтіло, що бог ти мій!.. А зараз її теплі долоньки дбайливо торкалися мого обличчя, щедро огортаючи мене безмірною ніжністю.

        - Ва-рі-ка... Моя... - прошепотів ледве-ледве, майже вмирущим голосом.

       - Так... так... це я... я, Славушик... так, твоя Варіка!.. Слава Богу... живий... уф-ф-ф, як же ти... налякав мене...

       Однак, прикидаючись і не відкриваючи очей, я знову нібито «впав» у стан безпам'ятства. Тепер відчув, як моя голова опинилася в неї на колінах, і тепер уже Варіка сиділа на купі листя, намагаючись мене реанімувати, і, на моє щастя, за першою рушила чергова серія її солодких поцілунків, продовжуючи моє шалене блаженство.

       - Ну, будь ласка, розплющ оченята, мій дорогий... мій коханий!.. Ну ж бо, Славушику! Прошу тебе, прокинься, миленький, прийди до мене!.. Господи, ну що мені робити?!... - ще більше захвилювавшись, заметушилася в занепокоєнні й страху над нерухомим тілом моя ненаглядна.

      «Божечко ти мій, що я чую?!... Чи не здається мені?!... Адже як це в радість! Моя чарівниця!.. Моя ненаглядна Варіка!.. Моя Любов!..».

       Плачучи, вона цілувала мої губи знову і знову. А я просто безнадійно танув від її поцілунків і відлітав від несподіваних для мене слів, у небеса підносився!.. Це було незбагненно! Неймовірно! Фантастично!

       «Мене люблять, щиро люблять... І не просто хтось, а моя ненаглядна дівчинка, моя дорогоцінна Варіка! Яке щастя! Це її надзвичайно чудне зізнання!.. Воно дорожче для мене всього на світі!..» - все далі й все вище продовжували витати мої чуттєві думки.

       З великими труднощами, буквально силою, змушую себе злегка, зовсім уже трішки відкрити одне око. Захотілося побачити її чарівне личко. Воно було так близько, а найближче - її малинові і злегка прочинені ніжні й такі ласкаві губки, що тягнули до себе.

       - Ще... ці-луй... - усе на тому ж тихому присмертному видиху промуркотів я і в очікуваному передчутті зімкнув око.

    Варіка, так і не помічаючи підступу, мабуть, усе ще продовжувала перебувати під гострим враженням від мого падіння, немов під гіпнозом. І це диво дивовижне знову сталося, моє блаженство знову продовжилося!..

       На щастя, затяжна пікантна сценка між нами відбувалася не на видному місці, а затишно, з тильного боку альтанки, яка своєю громадою надійно прикривала нас від чиїхось можливих випадкових поглядів. М'яч послужливо влучив у найвдаліше місце на даху.

       ... Але дуже скоро мене наздогнав момент істини, коли вже неспромога себе стримати, я нахабно «увімкнув» свої губи, наполегливо потривоживши її нестійкі трепетні вуста. І цей наш повноцінний поцілунок, що вже став взаємним, набув обрисів явно повнокровного, та на додаток до нього додалася міцність моїх нестриманих рук, що вмить опинилися на спинці Варіки, співчутливо обхопивши й чутливо піддавивши її до свого тіла....

     І ось тут, нарешті, до неї прийшло прояснення, вона зметикувала, остаточно усвідомивши мою осмислену, не прикриту гру з нею. Зухвало стрепенулася, відсторонившись, чим різко перервала приємну для мене процедуру нашого тісного інтимного злиття. Тут уже мені довелося розплющити очі й почути з її вуст дещо не зовсім приємне.

      - Ах, Славуше, яким ти, однак, виявився шкідливим і хитрим хлопчиськом! Я-то насправді за тебе переживала, а ти... Фу, який ти безсоромний!.. От як ти тільки міг... так підступно грати... моїми світлими почуттями?!... - звилася в гніві моя чарівниця.

    - А навіщо тоді ти мене цілувала? - ошелешив я її провокативним запитанням, яке так і крутилося на кінчику мого язика, водночас повільно піднімаючись із землі й дивлячись впритул у її очі.

      - Ну... Я... це... як у казках бувало... коли цілують, то герої оживають або прокидаються... - швиденько знайшлася моя ненаглядна подружка.

      - Значить, Варіко, я, це... правда, твій Герой?!... - я буквально вкрадався поглядом у її очі, прагнучи зловити в них відверту відповідь.

      - І ніякий ти не мій Герой! Та ти... ти... ти просто підступний обманник і неперевершений артист, ось ти хто!.. - випалила вона, при цьому надула свої гарненькі пухкенькі губки, які ще недавно так шалено зачаровували мене, і злегка відвернула голову, відводячи погляд, раптово заметушилася додому. - І не здумай проводжати мене, противний хлопчисько!

      Так, Варіка несподівано затаїла образу на мене. І дуже навіть неабияку. Мабуть, зовсім не значилося в її ближніх планах розкриватися переді мною настільки рано, на її розуміння, передчасно. Але саме таким лихим і непередбачуваним чином вийшло її випадково спровоковане мною зізнання в Любові.

       Прикидатися і приховувати свої почуття тепер і мені сенсу не було. І я не знайшов нічого більш слушного і заспокійливого для Варіки, ніж самому зізнатися в коханні їй у відповідь. І це було виключно правильним. Саме її зізнання, яке мимоволі прозвучало і настільки окрилило мене, різко додало мені сміливості.

       - Варіко, але хіба ж я винен, що теж кохаю тебе?!... Так, полюбив одразу, миттєво, щойно увійшов до класу, варто було лише тебе побачити!..

       ... Аж два дні поспіль моя кохана Варіка протримала мене в цілковитому сум'ятті душі й відчаї, натурально дулася і весь цей час демонстративно не бажала зі мною розмовляти. Це, зізнаюся, виявилося для мене справжнім іспитом і мукою. Я не знав, куди себе подіти і як поводитися з нею. Вона навіть не дозволяла проводжати її до дому. Отже, виховувала мене... Але, слава Богу, наша взаємна любовна тяга взяла своє, все стало на свої звичні місця. На третій день, на моє щастя і задоволення, гроза з боку Варіки змінилася на милість. А по-іншому між нами й бути не могло. Адже сталося найважливіше - ми цілком відкрилися одне одному в головному! Тепер я знав напевно: вона по-справжньому кохає мене, а вона точно знала, що я, так само як і вона мене, люблю її.

       І відтепер я, немов переродився, став зовсім іншим. Серйознішим, більш вдумливим і відповідальним у своїх словах, справах, вчинках, навіть відчув себе мудрішим і дорослішим. Здавалося б, одна скромна подія в наших таких коротких стосунках, але наскільки відчутно якісно вона змінила і перевернула в мені буквально все, зокрема й мій юний світогляд, до того ж у винятково правильний і найсприятливіший бік...