Мореас Фрост

                                Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                                             «Нехай загине вся імперія,

                                                                                      для мене ти - весь світ»

                                              (Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)

                                  Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»

                   Розділ ІІ. ЗУХВАЛІ ПРИСТРАСТІ (перехідного віку)

    «Безумству хоробрих співаємо ми пісню»!.. Як же

тут не заспівати, якщо, знехтувавши смертельною

небезпекою, Головний Герой безстрашно кинувся

в царство Нептуна, відвойовувати для своєї коханої

безцінний трофей у грізного і досить небезпечного

супротивника - електричного ската. І адже переміг

звіра морського у важкій битві! Звісно, діючи надто

самовпевнено, без страховки, на свій ризик і страх

повів себе вкрай нерозважливо. Але, як то кажуть,

переможців не судять. Ними лише захоплюються, і,

звичайно, їх вихваляють! Однак відвага юнака все-

таки чимало вражає...

                                     Розділ 10. МОРСЬКИЙ ПІКНІК

                            Частина 5. Смертельне Протистояння

       ... Ми поки не стали будити батька. Я дістав маску з трубкою і ласти. Варіка ще ніколи не пробувала плавати з цими причандалами. Ласти, зрозуміло, для неї аж ніяк не підходили - вже надто мала була в неї ніжка порівняно з моєю. Та й бог із ними, з ластами, я їх примостив на себе. Гарненько підлаштував під неї маску, показав, як треба правильно користуватися трубкою, і тепер Варіці можна було з успіхом і насолодою помилуватися крізь товщу прозорої води красою морського дна поблизу баркаса, і абсолютно без спотворень. Вона з радістю підхопила цю мою привабливу пропозицію.

         І ми знову спустилися на воду. Варіка досить швидко опанувала нову для себе плавальну техніку. А від морських підводних пейзажів, що чудово відкривалися її погляду, і побачених картин була в дикому захваті. Крізь скло маски під водою незрівнянно яскравіше і значно виразніше, ніж з борту човна, розкривалися до того приховані горизонти підводного світу. Мене це особливо не чіпляло - за свою бутність вдосталь надивився глибинних картин. Не зводячи з неї очей, я постійно перебував поруч, супроводжуючи її та допомагаючи час від часу впоратися з технічними неполадками нехитрого спорядження, що виникали. То раптом під маску вода просочиться, то трубка, провалившись своїм верхнім кінцем під воду, злегка черпне її...

       Раптом Варіка, несподівано скидаючи з себе спорядження, з невимовним сум'яттям відривається від свого споглядання. Я вже було запідозрив, що сталося щось зовсім недобре. Схвильовано і захлинаючись, галасливо відфиркуючись, вона плутано віщає мені. - Слав-вушику... д-дорог-гой... подивися-но, скоріше... яку красу... я побачила там... на дні! Така... уф-ф-ф... д-дивовижна мушля... і в-величезна така!..

       - Фу-ти ну-ти, Варіко! Ти мене конкретно налякала! Давай, глянемо... Показуй, де ти її побачила?

        Я перехопив у неї маску, спорядив на себе.

       - Ось... десь тут… приблизно, Славуш... - ткнула вона рукою у воду метрів за п'ять від корми баркаса.

      Орієнтовно допливши до вказаного Варікою місця, набравши в себе більше повітря, різко штовхнув у глибину, щоб, якщо шукати, то вже напевно. І, дійсно, зробивши всього лише кілька розмашистих гребків униз, я незабаром побачив це диво природи й розгледів більш детально. Безумовно, вона була чудова! Навіть на відстані та під товщею води ця мушля приковувала до себе погляд блиском свого перламутру.

     Треба зізнатися, настільки великих екземплярів мені досі бачити не доводилося. Не гаючи часу, я погріб до своєї здобичі якомога швидше. Це добре, що на мені були ласти. Вони істотно полегшували й прискорювали мої підводні пересування. На глибині, ближче до дна, водиця була не настільки теплою, як на поверхні. Зате мушля поставала переді мною дедалі більшою своєю пишністю.

      Нарешті я досяг дна, і вже простягнув було до неї руку... але тут же моментально відсмикнув її! І добре, що швидко і вчасно. В останній момент якимось дивом я вловив, що мушля «охороняється»... І не ким іншим, а морським електричним скатом. Ще до того ж і дуже значного розміру.

       Кілька разів мені доводилося споглядати їх наяву. Одного разу - мертвого, на березі - його викинуло штормом. А вдруге - безпосередньо у воді, живим - якось купаючись у морі, на цій же Арабатці, на п'ятому її кілометрі, зовсім поруч із берегом, в одній із лагун. Скати частенько запливають на мілководдя, щоб погрітися в теплих водах. Однак ті були не настільки значними, можна сказати, дитячого чи підліткового віку. «Мій» же - на рідкість вражав своїми неабияк гігантськими розмірами. Мерзотник, спритно замаскувавшись, ідеально злився з навколишнім піщаним середовищем. Його страшний, нашпигований на кінці гострими шипами хвіст загрозливо небезпечно «просвистів» зовсім поруч із моєю рукою! Я вкрай своєчасно відскочив убік! Повітря в мені вже явно не вистачало. Довелося відступити.

     Піднявшись на поверхню, я побачив і почув, як моя Варіка, ще перебуваючи у воді й перекинувши руку через борт баркаса, відчайдушно галасуючи, енергійно трусить батька, який спав на палубі і ніяк не міг отямитися, абсолютно не розуміючи, що відбувається. Пристойно набрався дорогий родич, однак. Бідолаха Варіка подумала, що я потонув. Я, справді, був усього на дюйм від цього. Бо знав, що з такими небезпечними тварюками, як скати, треба тримати вухо гостро. З ними жарти погані. Бували випадки, коли плавців паралізувало від ударів їхнього хвоста. А тут - нічого так, екземплярчик ще той! Я негайно подав голос. Варіка негайно ж підпливла до мене зі слідами сліз на обличчі, у хвилюванні обіймаючи й цілуючи мене на радощах.

      «Невже я так довго перебував на дні? - промайнуло в мене в голові. - Здавалося, всього-то нічого, можливо, якихось кілька десятків секунд. Але чомусь для Варіки це виявилося набагато довше. Ну, не знаю, там, під водою, час, чи що, тече повільніше?.. Дурниця якась!».

       Я забрався в баркас, а батько витягнув Варіку. Вона, все ще не відійшовши остаточно від хвилювання, що охопило її, слухала розповідь про мою пригоду на дні. Ще більше її насторожило моє бажання дістати це диво природи. Варіка благала мене дати спокій витівці з підняттям цієї, за її словами, злощасної черепашки. Але я і не думав відступатися. Навпаки! У мені прокинувся черв'як марнославства! Я що, повинен боятися якоїсь безмозкої тварюки?!... Та ні в життя! Тим більше що мені шалено хотілося обов'язково піднести цю дивовижну мушлю в подарунок моїй коханій до її знаменного тринадцятого Дня народження! Навіть чудово собі уявив, як уже вручаю цей цінний приз моїй бажаній дівчинці, як сяють, переповнюючись щастям, її очі! Зрештою, це бачилося мені справою честі!

       Для початку й успіху майбутньої експедиції потрібно було озброїтися, оскільки сили наші були зовсім не рівні. Я швидко витягнув з кубрика дерев'яну цівку від невеликої підсаки та спішно став прив'язувати до неї наш столовий ніж. Він вдало підходив для цієї мети - був досить довгий і дуже гострий. Далі виявилося все просто. Знову екіпірувавшись у маску і ласти, прихопивши свою імпровізовану зброю і, не звертаючи уваги на слізні умовляння подруги й застереження батька, (він знав, що я непоганий плавець і нирець, однак і скат, тим паче такий великий - це вкрай серйозно!), моторно заникнув у вороже середовище царства Нептуна. Переді мною маячила єдина мета, що все затуляла собою: я ПОВИНЕН добути цю рапанову мушлю для моєї коханої, чого б це мені не коштувало! ІНШОГО було не дано!

       Я не відразу знайшов «потрібне» місце. Баркас наш, держачись на якорі, часом злегка «погулював» на якірному канаті за вітром з одного боку в інший (девіював, по-морському). Хоча це був зовсім не вітер, а лише зовсім незначний бриз, і то - ледве помітними, легкими поривами. Довелося кілька разів перепірнати, і щоразу Варіка з відвертою тривогою в голосі, ледве не плачучи, намагалася відвернути мене від «поганої» витівки. Але це було абсолютно марно. Упертий я, а точніше - твердолобий. Нарешті вгадав із місцем. Ось вона, рідна, нікуди не ділася, відблискує на сонці сріблом! Знову набравши якомога більше повітря в легені, жваво штовхаюся в глибину...

       А ось і він, красень, ні, скоріше, чудовисько! Хоча, що казати, справді, прекрасний звір! Зараз я вже міг чудово розгледіти його. Навіть шикарний орнамент по периметру його великої спини. Скат, як мені здалося, навіть з місця не зрушив з моменту нашої першої зустрічі, все так само розпластавши своє велике плоске тіло перед мушлею. Мабуть, таки на мене вичикував.  Суперника, звісно, завжди добре знати в обличчя. І, уважно за ним спостерігаючи, відразу сконцентрувався на його потужному довгому хвостищі. Я добре розумів, що якийсь заряд мені, можливо, доведеться прийняти на себе. Але одна справа - безпосередньо, по якійсь ділянці відкритого тіла, і зовсім інша - опосередкований - удар через який-небудь предмет, на відстані. Нічого, психологічно я був готовий до цього. І головне - я не боявся його. Мене підігрівала Варіка, точніше, її любов до мене. Але й недооцінювати підступність противника теж нерозумно. Завдання бачилося - не тільки не дозволити звіру дістатися до мене хвостом, але й не дати цьому «красеню» підняти хмару піску навколо, якщо я його злякаю. Тоді буде гірше. Через погану видимість у каламутній воді він заволодіє тактичною перевагою, і зможе непомітно критично зблизитися і напасти першим. І ще мені було відомо напевно - смертельно небезпечний найперший його заряд. Отже, необхідно або спровокувати його на цей удар вхолосту, на скидання електрики, або завдавати першому нищівного удару, але САМЕ нищівного.

        ВІН, мабуть, теж готувався до бою. Ось тільки досі не можу зрозуміти його завзятості. Ну, поступився б, зійшов із дороги, і всі справи. Однак ні, звір зачаївся, завмер в очікуванні... Навіть плавниками перестав ворушити, нагострився, напевно, відчувши недобре. Його хвіст був приблизно того ж розміру, що й довжина мого списа - трохи більше метра. У нас були рівні сили й рівні шанси. Мій гострий ніж - проти його смертоносного жала! Хвіст войовничо нависав над мушлею, злегка розгойдуючись з боку в бік.

       У мене починав добігати кінця запас повітря. Усе-таки я зважився на друге - одразу бити його на смерть. Міркував так: якщо я спробую його налякати, або лише спровокувати на удар по палиці, де гарантія, що він теж не схитрує, і не стане завдавати удару у відповідь?! А далі, вивернувшись і піднявши завісу з хмари піску, точно уразить мене, й напевно на смерть. Усі ці, здавалося б, розлогі роздуми відбувалися в мені за лічені секунди. Мій мозок, всебічно і критично оцінюючи ситуацію, напружено працював як сучасний комп'ютер, перебираючи різні можливі ситуації. І все-таки я - молодець - обрав єдино правильну тактику бою. Навіть несподівану для самого себе. Я зробив зовсім інше, вчинив хитріше. Це рішення прийшло до мене абсолютно раптово, і тут же в моїй голові виник напрочуд чіткий і простий план дій, який я негайно почав втілювати в життя.

      Зробивши гранично різкий, блискавичний випад у бік ската, ніби збираючись завдати націленого, реального смертельного удару, я змусив супротивника одразу ж пустити в хід свій страшний меч, яким він, імовірно, сподівався дістати, дотягнутися до якоїсь ділянки мого тіла. Що ж іще йому було робити? Чекати, коли я його проткну?.. Він також у відповідь негайно здійснив СВІЙ випад у мій бік. Але я був до цього готовий. САМЕ цього від нього і чекав! Скат, однак, прорахувався, і дуже сильно. Це з мого боку виявився все-таки лише відвертальний маневр. При цьому мені вдалося своєчасно безкарно і швидко відвести свій кинджал убік, поза зоною дії його хвоста. Одночасно, тримаючи на «мушці» його грізне знаряддя, настільки необачно для нього, бездумно і беззахисно викинуте мені назустріч, я, заздалегідь прорахувавши цю його дію, синхронно з ним здійснив різкий маневр убік. Тепер переді мною в дуже зручному ракурсі чітко постав повністю розтягнутий на всю свою довжину ворожий хвіст. І саме збоку. Виявилося, я дещо недооцінював його довжину. Він був набагато довшим за мою зброю. У цей самий момент щосили й наскільки різко можна було зробити це у воді (а ми обидва підкорялися законам фізики однаково - будь-яке тверде тіло рухається у воді повільніше, ніж у повітрі), ковзним різальним рухом відтяв хвіст у його серединній частині.

        Ось і все! Весь наш поєдинок, від початку до кінця, тривав якісь секунди. Це була моя беззастережна перемога! Повалений мною скат бився поруч зі мною в конвульсіях, стікаючи кров'ю... Що ж, сам винен. Тепер мені вже ніхто і ніщо не могли нашкодити. На моє щастя, він так і не встиг скинути свій неабияк накопичений і, підозрюю, надпотужний смертоносний заряд. Настільки потужний, що, з огляду на його гігантські габарити, я б напевно фатально відчув його силу не те що через палицю, а й на пристойній від нього відстані, крізь масивну товщу води. Я прекрасно розумів, що тепер швидкої смерті йому не уникнути, він просто стече кров'ю. Як і личить справжньому бійцеві, вважав справою честі закінчити його страждання на нашому полі битви, встромивши свій кинджал йому в серце.

       Тут я остаточно зрозумів, що починаю задихатися. Практично остання крапля повітря пішла в мене на завершальний акорд мого акту милосердя - остаточне убивство морського жителя. І дай мені боже сил, вирватися з глибини! Думки про мушлю самі собою тимчасово відсунулися вбік. Зібравши залишки волі, штовхнувся вгору. І, слава Богу, що я був у ластах...

     Вже тепер і не пригадаю, якими потугами я вибирався на рятівну поверхню. На надзусиллях волі?!... Чи на усвідомленні своєї тріумфальної перемоги?!... Адже існує якась зрима, реальна межа людських можливостей, після якої - вже апатія і байдужість та зрештою порожнеча?... Мені здається, що якби шлях мій на поверхню був довшим, ну, хоча б на пів метра, напевно, не дотягнув би. Так хотілося розірвати свої легені, розкрити рот на повну. Але вже тоді б - точно смерть!!!

       У момент мого підйому, коли я, справді, задихався, у моїй затуманеній голові вихором промайнула схожа пригода річної давності, що сталася зі мною, коли ми в порту з пацанами на спір перепливали під водою корпуси сейнерів впоперек, які стоять борт до борту (лагом). Тоді я також зробив практично неймовірне, неможливе...

       Я зазвичай завжди без особливих проблем, спокійно перепливав під водою два корпуси суден. Але тоді ми «посперечалися» на три поспіль. Це було понад 20 метрів дистанції, плюс до того необхідно ще й занурюватися глибоко під них. Я тоді чи то замало повітря взяв у легені, чи то здійснював занурення на тлі певної втоми, коли раптом відчув, що ось не запливу зараз за третій корпус, і все тут. От не пішло!.. Так буває... І подумав, краще вирину за другим. Але завжди є це кляте АЛЕ... Я заздалегідь не подумав про елементарну страховку - в якому місці під корпусом судна в разі можливого форс-мажору варто було б спливати.

        Все ж дивовижні речі іноді відбуваються під водою під час якихось дій в екстремальних ситуаціях. Очі бачать досить правильну картину, а мозок, ніби перебуваючи окремо від своєї решти організму, диктує зовсім інше.

      Судна цього разу стояли як ніколи занадто щільно одне до одного. І потрібно було б спливати ближче до корми, там, де конструктивно корпуси звужуються, а смуга вільної води між ними значно розширена, та до того ж ще й корма підіймається ближче до поверхні води. Не настільки глибоко піднирювати під нею потрібно. Тоді б жодних проблем! Хоча сама дистанція виходила дещо довшою.

        Та нехай би в якийсь час програв паскудну суперечку. І фіг з ним! Іншого б разу виграв! А тут, спливаючи, і, що цікаво, без перешкод бачачи, що просвіт щілини між другим і третім корпусами реально катастрофічно малий - голова явно не пролізе... Так, здавалося б, повертай убік і пливи повним ходом до корми. От тільки... горезвісний інстинкт самозбереження до проклятої щілини волає (а раптом вона, голова рідна, проскочить?!), ближче значно ця щілина за відстанню, рукою сягнути. Манить прямо, зараза! І що ж далі?! По-дурному ткнувся головою в метал обох корпусів. Ось тоді вже іншого шляху не залишалося, як рухатися далі, уперед, під корпус судна - пропливати злощасний третій корпус; ну, не повертатися ж на два назад, або плисти ще метрів з 10 до корми, це треба було робити відразу, поки ще був якийсь залишковий запас повітря. Ось уже де у мене виникла паніка. Хоч стріляй, не знаю, яким дивом мені це вдалося зробити?!... Напевно, підсобив мій ангел-охоронець, підштовхнув. Адже це ще майже шість метрів плисти, до того ж одночасно приспускаючись на глибину понад два метри. Суперечливу суперечку тоді я, звісно, виграв... Абсолютно нікчемну, абсолютно необов'язкову суперечку зі смертю!..

       Це ні з чим неможливо порівняти, коли твої легені, згорнувшись мокрою промокальницею, прилипають до стінок грудей. А в мозок гидкою зміюкою вкрадаються паскудні думки: «Ну все, хлопче, догрався, хана тобі! Чого ще чекаєш? Не фіг мучитися, роззявляй нарешті рот, приймай водицю всередину! Це ж так легко!..». І вони, ці злобливі, нав'язливі, мерзенні нікчемні думки, багаторазово прокручуються в тобі, як кругова стрічка на магнітофоні, поки ти відчайдушно борешся за кожен дециметр дистанції. А потім тебе починає наполегливо кудись «відводити», обволікає в'язкою пеленою... Тіло стає ніби не твоїм, якимось ватяним, аморфним, а рухи - млявими та сповільненими, нібито не обов'язковими. Твій розум уже не в змозі керувати свідомістю. Це вже твій нещасний стражденний мозок бунтує - починається його кисневе голодування, і що далі, то все більш конкретне... Здається, ось ще секунда - і думати вже буде нічим. Накриє остаточно!.. І тут... нарешті!.. ось вона! - рятівна поверхня, бездонна повітряна криниця, щастя життя!..

       Ну, вже ні, така безславна смерть явно не по мені!..

             Продовження в Главі 10. Частина 6……