Мореас Фрост

                                Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                                          «Нехай загине вся імперія,

                                                                                   для мене ти - весь світ»

                                          (Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)

                              Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»

                      Розділ ІІІ. БЕНТЕЖНА ЮНІСТЬ (шалена)

    Слухати з вуст Варіки такі карколомні історії, що

зовсім недавно трапилися з нею, без моторошного

здригання ніяк неможливо. Тим паче щоб спокійно

розповідати про свою нелегку долю - випробувати

у всіх «принадах» моторошний шок і пережити все

заново - треба мати не аби яку мужність. Страшна,

моторошна сповідь Варіки далася Головному Герою

вкрай нелегко

                                     Глава 16. УБИВЧА СПОВІДЬ

                                Частина 3. Страшна Таємниця

       Поки вона говорила свою передмову, ніби готуючи мене, мабуть, до свого найголовнішого, у мене почало злочинно холоднішати в грудях, а моє нещасне й надмірно чуйне серце почало свій поступальний хід до нижніх кінцівок. Однак якимось чином в цю хвилину треба було неодмінно підбадьорити Варіку. Для більшої переконливості я взяв її долоньки у свої. Вони були холодні. Ймовірно, вона була вкрай схвильована майбутнім одкровенням. Я наблизив їх до рота, намагаючись зігріти своїм диханням, а потім доклав їх до своїх теплих щік, кажучи при цьому.

       - Варіко, рідна моя, ти можеш повністю на мене покластися. Я вже пообіцяв тобі, що готовий стоїчно вислухати будь-яку, найгіршу твою правду. А ще можу тобі сказати, якщо ти розділиш зі мною цю свою таємницю, яка, як я бачу, настільки гризе тебе і позбавляє душевного спокою, то, навіть якщо нічого не можна буде виправити, тобі все одно відразу стане наполовину легше нести її по життю, миритися з нею! Тебе постійно зігріватиме моя незрима підтримка і моя незмінна вічна любов!

        Мені здалося, Варіка зовсім не чула моїх останніх слів. Вона задумалася... Зосереджено дивлячись кудись убік, у якусь точку, вона ніби щось обмірковувала, а може, вибудовувала сюжет своєї майбутньої розповіді, або ще раз переживала в собі те, про що мені зараз належало почути. Нарешті, вона тихо відгукнулася.

        - Славушику, скажи мені, а ти, дійсно, все ще кохаєш мене?!

        Її запитання застало мене абсолютно зненацька.

       - Що значить «усе ще», Варіку, люба?! Я ніколи й не переставав любити тебе!.. Так, був час, коли моє кохання до тебе злегка задрімало, але воно давно прокинулося, і володіє мною безроздільно.

       - Просто я від тебе цього ще жодного разу не почула за сьогоднішній вечір... - з видимим смутком у голосі тихо промовила вона і, трохи помовчавши, додала. - Адже нам, жінкам, життєво необхідне від вас, чоловіків, щоденне підтвердження вашої любові!

       Так, вона дуже хвилювалася, все ніяк не могла наважитися приступити до своєї сповіді.

     «Значить, доведеться готуватися до найгіршого – до зради! Ніяк не меншого! Ох, як тяжко це усвідомлювати!» - неслися в мені «погані» передчуття.

      Мені знову стало жарко і навіть ніяково від цієї підступної, моторошної думки. Хоча... вона ж ясно сказала, що в неї не могло бути прямої зради... Тоді що?!... Я вже зовсім загубився у своїх здогадках.

      - Варіко, кохана моя, ну, як же ти можеш так мене ображати своїм невір'ям у мене?! - вирвався в мене крик душі. - І це я чую від тебе?!... Тієї, що настільки добре знає мене, читає, як відкриту книгу?!... Адже це твої слова! Я ж до сьогоднішнього вечора тебе лише в «солодких» снах міг бачити. І ти думаєш, що з моєю нинішньою патологічною сором'язливістю я ось так, одразу, легко кинувся б до тебе на шию, а ще краще - просто там, у залі?!... Рідна, згадай, яким дерев'яним хлопчиком Буратіно я до тебе підійшов на перший танець. Я й досі не можу повірити в те, що я поруч із тобою, нарешті! Та ще й у будь-який момент за бажання можу безперешкодно обійняти тебе, свою кохану, яка до того ж, як і раніше, мене кохає. Ти абсолютно не уявляєш, до якої глибини сколихнула мене наша сьогоднішня зустріч, як надзвичайно несподівано це все для мене і наскільки я щасливий зараз, тримаючи тебе у своїх обіймах!

       - Славушику, коханий, ну не гнівайся і не ображайся на мене, таку буку, і пробач мені, любий мій, це в мене не інакше як від надмірного хвилювання! Прошу тебе, обійми мене міцніше, рідний, і міцно-міцно поцілуй! Мені страшенно тяжко на душі!..

       Коли я обома руками стиснув її у своїх обіймах і злився з її вустами в поцілунку, то справді навіть крізь товстий шар її хутряного одягу, явно відчув, як дрібним тремтінням віддається в її натягнутому струною тілі нервове напруження. Я тримав її губи у своїх доти, доки не відчув, що їй стало легше, її відпустило.

       «Це ж як вона, бідолаха, переживає... Що ж це за зізнання таке, настільки для неї неможливо складне?! Господи, ну що мені зробити, щоб допомогти їй впоратися з цим її внутрішнім хвилюванням?!».

      Мене й самого розтелепало в цей момент неймовірним чином. Мабуть, настільки було «заразним» це її переживання. Але тільки я подумав про це, як почув її неупереджений розмірений спокійний голос. Так, вона собі й тут не зраджує, згадав я про її «знамениті» перепади в настроях та інтонаціях.

       - Це сталося пів року тому, на мій минулий день народження. Мені, нарешті, виповнилося 16 років, на які колись, пам'ятаєш, Славушику, ми з тобою із захватом чекали й про які таємно мріяли... У цей час я з батьками перебувала на відпочинку в Криму, але цього разу не в санаторії, як завжди, а гостювали в одного високопривілейованого приятеля батька, на його величезній відомчій віллі. Ми відзначали мій день народження, хоча якраз того дня мій настрій був зовсім не дуже, далеким від святкового.

       Була середина дня. Народу було багато, і досить дуже навіть впливових осіб. Дорослі сиділи окремо, а на сусідній веранді був накритий свій стіл для так званої «золотої» молоді. Веселощі як веселощі. Було дуже шумно. Гриміла музика. Вино лилося рікою. Ну, там привітання, квіти та все таке... Як зазвичай у таких випадках. Я, зрозуміло, зовсім не пила. Мені поки що були протипоказані спиртні напої. Та якщо чесно, я абсолютно не страждаю без них. Молодіжна компанія підібралася найрізноманітніша за своїм віком. Були й мої однолітки, але були й значно старші за мене.

       Я одразу однозначно відчула, що один із присутніх і вже досить дорослих хлопців «поклав око» на мене. Це був здоровезний як бик хлопчина, років 22-х, з відверто неприємним, презирливим і гордовитим виразом на обличчі. Не хочу навіть називати його на ім'я. Поводився він розв'язно, я б сказала, розгнуздано, і весь час намагався при всіх зайвий раз «вколоти» мене. Дівчина, яка сиділа поруч зі мною, шепнула мені мимохідь, щоб я тримала вухо гостро і взагалі трималася якомога далі від нього. Мовляв, від цього бугая можна очікувати всього, що завгодно... Я в той момент якось не дуже надала значення її словам. Але ж абсолютно даремно...

       Мене стала неабияк напружувати ця чужа мені «нездорова» обставина. До того ж від гучної балаканини присутніх і музичної звукової какофонії у мене розболілася голова. І, коли п'яні веселощі були в самому розпалі, я потихеньку втекла до себе в кімнату. Вона була на третьому поверсі будинку. Мені навіть думки в голову не спало замкнутися на ключ. Я прилягла на ліжко, трохи полежавши, відкрила почитати книжку. І тут... двері навстіж відчиняються, і ввалюється він, цей мерзенний громила...

       Тут Варіка зупинилася, переводячи дух, із шумом тяжко зітхнула. Мабуть, вкрай нелегко їй буде даватися кінцева фаза її розповіді. Я до цього моменту вже ясно і сповна «вхопив» увесь кошмарний сенс її моторошної розповіді, зрозумів, до чого вона хилить. Залишався лише суто «художній» інтерес до фінального акорду цієї шалено страшної історії. Сказати, що я був отетеріло ошелешений її глибинним трагізмом, значить, взагалі нічого не сказати... У мені загрозливо зароджувався лютий цунамі моторошної й найжорстокішої ненависті до цього мерзенного перевертня, який посмів занести свою паскудну, брудну лапищу на цю запашну квітку мого життя. До того ж я з такою неймовірною силою стиснув кулаки, що аж кістки голосно хруснули, а суглоби пальців контрастно побіліли. Певно, навіть при тьмяному світлі ліхтаря, помітивши мій, м'яко кажучи, неадекватно озвірілий вираз обличчя, Варіка, неабияк насторожившись, дбайливо запитала все тим самим відчужено-спокійним тоном, яким вона говорила до цього.

        - Скажи, Славушику, мені варто продовжувати далі?

       «Ну, і силища ж у тебе, Варику! Так спокійно говорити про такі страшні й болючі речі!..» - із захопленням подумав я, водночас відчайдушно намагаючись хоча б зовні придушити в собі мстивий імпульс, який так явно позначився і виповзав із мене.

       - Варіко, рідна, це залежить тільки від тебе! Якщо зможеш, то я дослухаю до кінця.

       Кивнувши мені, злегка прикривши очі, начебто проектуючи ту злочинну сцену піврічної давності, вона, як і раніше, тихим, спокійним і неупередженим голосом продовжила свою розповідь.

      - Його п'яну, гордовиту пику з налитими кров'ю бичачими очима і мерзенною посмішкою на губах я запам'ятала на все життя. Без жодних передмов - я навіть пискнути не встигла - однією рукою він згріб мене в оберемок, іншою - одним рухом буквально здер з мене святкову сукню разом із тим, що було під нею, розумієш, Славушику!..

        У цьому місці своєї розповіді вона мало не зірвалася на крик, але, вчасно схаменувшись, уткнулася личком у мою куртку. Задерев'янілими руками я спробував якомога ніжніше обійняти її, давши їй перепочинок, а сам - від сказу і хвилювання, що охопили мене - змок, як кошеня після купання. Але Варіка дуже швидко прийшла до тями й продовжила, намагаючись говорити якомога спокійніше, якщо, звісно, сюди підходило таке слово.

       - Поки він розстібав свої штани, я відчайдушно билася і звивалася в його величезній ручищі, ніби в тисках, кусалася, дряпалася та одночасно кричала, як ніколи ще у своєму житті, потім благала його не чіпати мене, потім знову дико кричала, поки остаточно не зірвала голос, перейшовши на хрип. Це було абсолютно марно. Я, мабуть, тим самим лише розпалювала його бажання ще сильніше. Він тільки хтиво та жадібно дивився на мене і по-звіриному злобно посміхався. Абсолютно порожній будинок і музика, що віддалено долітала до третього поверху, надійно заглушили мій марний недовгий крик.

      Коли я побачила, ЩО він оголив, я впала в дику паніку... Чесно признаюся, настільки величезного і страшного чоловічого органа я не бачила навіть на сторінках «веселих картинок» у «ворожих» журналах. Перехопивши мене обома руками, він просто з силою нанизав мене на своє люте знаряддя, розірвавши мене на дві половинки. Як довго він мучив мене, сказати не можу... Останнє, що залишилося у моїй свідомості - це його хижий, мерзенний погляд і холодна, гордовита усмішка на губах. Від різкого больового шоку, що пронизав мене наскрізь, я надовго втратила свідомість...

      Вона знову призупинилася, переводячи дух, і знову продовжила свій страшний монолог.

        - Скільки я там пролежала без почуттів, одна, в забутті, теж не знаю... Час для мене абсолютно перестав існувати, він просто зупинився. У якийсь момент мене відвідала свідомість... Але дуже ненадовго. Що характерно, я побачила себе з боку з висоти стелі лежачою у калюжі крові упереміш зі спермою цього монстра... Болю в той момент я вже не відчувала. Я абсолютно нічого не відчувала. У мені була суцільна порожнеча. Навколо все було якесь нереальне, скривлене... Я не могла поворухнутися, та й не хотіла... Мені взагалі хотілося лише одного - просто померти! Я знову впала в прострацію... Вдруге прийшла до тями, коли наді мною вже «чаклували» лікарі швидкої допомоги...

       Варіка знову затихла, сидячи з відчуженим поглядом... Ніби даючи мені час повністю усвідомити та переварити все щойно почуте.

      До останньої вимовленої нею фрази я вже сидів абсолютно «вбитий» нестерпним горем і безмежно вражений трагічною глибиною цієї нелюдської драми, що сталася з найдорожчою мені людиною. З неймовірним внутрішнім напруженням слухаючи цю вбивчу історію Варіки, я мимоволі з кожною секундою з такою нестримною силою втискався й втискався в лавку, на якій ми сиділи, що, мені здавалося, ось-ось просочуся крізь її бруси. Від немислимого, неймовірного хвилювання, що пронизувало мене наскрізь, я в буквальному сенсі катастрофічно знесилився. З моєю витонченою художньою уявою, слухати подібні інквізиторські сцени було нестерпно болісно. Але це, як виявилося, був ще далеко не фінал.

       … Дуже повільно до мене приливали сили, коли я назад входив у свою колишню, первозданну форму. Нарешті процес трансформації переріс у бурхливий прояв почуття праведного обурення, що цілком розпирало мене.

       - Яка ж це мерзенна паскудина! Варіко, люба, де б він не ховався, я знайду цю гидоту, хоч з-під землі дістану! Я вб'ю цю образину, цього мерзенного гамадрила! Він нам за все заплатить сповна! Рахуй, що він уже точно не жилець! Це я тобі урочисто обіцяю! І мене в цій праведній справі ніщо не зупинить!

       - Славушику, рідний, у цьому вже немає ніякої необхідності!.. Його давно немає на цьому світі!.. Десь тижні через три після того, що він сотворив зі мною, його не стало на цьому світі, він загинув, розбився в автокатастрофі. Я знала, що йому довго не жити, не уникнути відплати! Собаці - і смерть собача. Хоча я нічого не маю проти собак... Про це мені повідомили в лікарні, де я заліковувала надзвичайно болючі наслідки його нападу на мене. Там я пролежала півтора місяця, фактично до самих занять у школі. Казали, він помер у страшних муках...

       - А що, хіба після звіриного насилля над тобою його не мали одразу засудити й посадити, як найзліснішого злочинця? - з подивом запитав я і продовжив гнівною тирадою. - Та таких «відморожених» мерзотників-маньяків треба навіть не саджати!.. А прилюдно розпинати на хрестах! Ні, і це буде мізерно мало для них, не найстрашніша кара! Таких потворних монстрів у людській подобі треба без жодного жалю четвертувати живцем!

       - Можливо, ти й маєш рацію. Такі нелюди повинні горіти в пеклі! На жаль, справу мою зам'яли, спустили на гальмах... Ця тварюка виявився сином дуже, навіть занадто впливової особи. Виявляється, в його «страшній» колекції я була далеко не перша. Ця запекла сволота «полювала» виключно на юних, непорочних дівчат. І при цьому завжди виходив сухим із води. Важко уявити, скільки молодих життів занапастив, доль людських понівечив!.. Там, «нагорі», натиснули на батька, і він забрав заяву. По-скотинячому, звісно, вчинив, навіть зі мною не порадившись. Мені за нього було страшенно соромно, а самій - до глибини душі прикро і мерзенно. Йому запропонували таку високу посаду, що він і не рипнувся, щоб хоч якось захистити мою честь. В іншому разі його, пообіцяли, глибоко «засунути». Знаєш, я його після всього, що сталося, відчайдушно зневажаю! Ніколи не пробачу йому цього, та й усього іншого, що він зробив зі мною, з нами!.. Після того випадку я перестала називати його батьком... Сумно це все дуже, Славушику!.. Він тепер у Києві, на непристойно високій посаді. Досяг, нарешті, своєї бажаної вершини! Повислужувався, кар'єрист проклятий!.. Усе життя зіпсував мені, спаскудив!.. Поганець!.. А що йому?!... Зараз «закрився» від усіх!.. Тепер уже ніхто йому не потрібен. Покористувався всіма сповна!

       - Так, Варіко, все це настільки паскудно, просто немає слів... Те, що ти про батька розповіла, це взагалі ні в які ворота... Я тебе чудово розумію і ціную твої почуття. Не знаю, що б я робив на твоєму місці, рідна? Тому що це - дико і шалено несправедливо стосовно тебе. Але ти вражаєш мене своєю силою і самовідданістю! Я схиляюся перед тобою! І дуже тобою пишаюся! Кохана, але ж життя триває! Треба постаратися зуміти відкинути весь цей сволотний негатив минулого, хоч, я розумію, таке тяжко забувається... Але, клянуся, я докладу до цього всіх своїх зусиль, щоб стерти весь цей мерзенний бруд із твоєї ніжної й глибоко пораненої душі! На мене ти можеш повністю покластися і безмежно довіритися мені! Незважаючи ні на які мінливості у твоїй долі, я безмірно люблю тебе, моя ненаглядна Варіко! І в моїх почуттях до тебе, повір, зовсім нічого не змінилося!

       Я знову притиснув її до себе, намагаючись вселити в неї це своє почуття впевненості. Але помітив, що вона все ще чимось стурбована. І, дійсно, вона знову пожвавилася.

       - Славушику, але ж я ще не все тобі до кінця сказала... Доведеться тобі, милий, набратися терпіння остаточно... - але вже було явно помітно, що Варіці стало незрівнянно легше. Мабуть, на найголовнішому і найважчому для неї жирну крапку вже проставлено. Однак, як же я помилявся!..

       - Як, ще не все?! Ого, ти сьогодні мене зовсім не щадиш, рідна! - я спробував зробити жалюгідну спробу віджартуватися.

       - Так, Славушику, слів із пісні не викинути... На превеликий жаль... У лікарні я пролежала майже півтора місяця. Спочатку виявилося, що ця мерзенна, брудна худоба на додачу до всього заразила мене венеричною болячкою. Гонорея називається. Одночасно проявилася чергова напасть - виявляється, я завагітніла! Ти можеш собі уявити таке?! Вагітність ця виявилася позаматковою. Адже цей монстр понівечив усередині мене все, що тільки можна! Про звичайну вагітність і мови йти не могло... Мені там із такими труднощами все по шматочках і клаптиках збирали... Зробили все, що могли, і навіть більше! Треба віддати належне лікарям, це були справжні професіонали! Зрозуміло, адже клініка була непроста... Ну, і аборт, зрозуміло, зробили... Ось тільки... тепер... діточок... у мене... н-не буде... н-ник-коли... С-Славушик!

     Останні слова з неї виходили з гучними схлипами та найсильнішим нападом сліз. Так, Варіку прорвало... Уже абсолютно не в змозі стримувати свої негативні емоції, які довгий час у ній накопичувалися і зараз нестримно рвуться назовні, і, отримавши, нарешті, можливість їх виплеснути, вона остаточно розридалася, упавши головою мені на коліна й уткнувшись у них лицем. Абсолютно несподівана і карколомна кінцівка її огидно жахливої історії, її плечі, що рвучко здригалися, та гучний, схлипуючий плач настільки убивчими діями подіяли на мене, що я сам, мимоволі відкинувши весь свій чоловічий менталітет, привалившись їй на спину, разом із нею вголос застогнав. Так, ми вдвох голосно плакали, не соромлячись ні один одного, ні можливих перехожих... Ми разом оплакували наше спільне горе, наші нездійснені мрії та надії, нашу гірку долю, наше повне безсилля щось змінити в наших відчайдушних життях, що стали страшенно нещасливими...

       «Це скільки ж літрів сліз вона вилила за ці пів року, бідолаха, моя Варіка! Скільки сумних випробувань випало їй за ці її ще настільки невеликі прожиті роки?!» - думав я, приходячи до тями, мені важко було собі уявити. - Напевно, не наздогнати її за все життя, що мені залишилося!».