Мореас Фрост

                                   Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                                                           «Нехай загине вся імперія,

                                                                                                   для мене ти - весь світ»

                                                           (Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)

                                       Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»

                     Розділ І. БЕЗТУРБОТНЕ ДИТИНСТВО («пустотливе»)

Найперше і незабутнє побачення Головного

Героя з морем. Проте відразу якось не вийшов

із нього впевнений «морський житель». Але,

як кажуть, «не боги горщики обпалюють». У

нього, без сумніву, попереду безліч часу, ну і,

зрозуміло, неозорі можливості відзначитися

в подальшому на повну. А море, не зважаючи

на деякі початкові нюанси, справило на нього

дійсно незабутнє враження

                               Глава 1. СТОЛИЦЯ ЗАПОВІДНОГО КРАЮ

                                 Частина 3. Так Ось Ти Яке!.. Море!..

      - Славку, Славку-у, вставай, вставай швидше! Ми зараз на море збираємося, підеш?! - це сестриця Натка збуджено перервала мої дрімотні думки, вперто смикаючи мене за плече.

        - Ну так, звісно, скажи, що вже біжу! - відрапортував я у відповідь, скоріше автоматично, насилу приходячи до тями.

         А про себе подумав, піднімаючись із лави: «Нічого собі, як я міг про море забути?». Хоча, з іншого боку, як міг пам'ятати про те, до чого ще не звик, навіть до самої думки, що відтепер я - справжній «морський мешканець». Варто сказати, що за своє коротке життя близько з морем я поки що не стикався, тільки одного разу встиг його побачити, щоправда, здалеку, з верхотури Потьомкінських сходів, під час зовсім нещодавньої поїздки до Одеси з батьком, точніше, усім сімейством. Тоді на кілька днів ми зупинялися у наших приятелів-одеситів. І лише здійснили кілька прогулянок містом, але міський пляж не відвідували.

       Мабуть, промарив я в альтанці зовсім не погано. Сонце із зеніту до лінії заходу виконало десь півдороги. Цього виявилося достатньо, щоб природа, здрімнувши, як і я, почала обережно повертатися до життя. Завошкалося голосисте пташине царство, зашелестіло листя - вітерцем потягнуло. Вулиці почали наповнюватися різними характерними звуками.

      Пляжні збори виявилися недовгими. Взяли підстилку - старе ліжкове покривало, рушник і автомобільну камеру, презентовану нам Василем Івановичем, і яку той співчутливо накачав своїм автонасосом.

     Нарешті, виступили в дорогу. Вийшли втрьох, мати залишилася на господарстві, вечерю готувати.

        - Що, на розвідку з боєм? - це «тямущий» охоронець на КПП, оцінюючи наше пляжне екіпірування, підморгнув батькові, киваючи в наш бік.

      - Так, і за можливості з рекогносцировкою на місцевості, - суворо по-військовому підіграв стрільцю батько. І вже по-цивільному додав.

        - Треба молодь із морем познайомити. Уперше як-не-як.

       Вийшовши за КПП, ми опинилися поблизу перехрестя на проспекті Миру, що вів до центру міста, перетнули його і рушили вздовж вулиці Махарадзе вниз, як і всі, прямо її проїжджою частиною, не остерігаючись можливого транспорту, зважаючи на повну його відсутність.

       Сонце все ще впивалося своєю безкарністю, але якщо й жалилося, то не так боляче, як удень. Тому у своєму прагненні до води ми були дуже навіть не самотні. Пересидівши або перележавши, а може, і переспавши денну спеку в затінку зелених міських кварталів, з усіх прилеглих околиць до спуску на пляж потягнувся різношерстий курортний люд, на підступах до моря стікаючись у єдиний багатоголосий потік.

     Тільки-но позаду зліва залишилася територія середньої школи номер «один», де, до речі, мені з сестрою дуже скоро належало продовжити освіту, дорога почала круто йти вниз, разом із приватним сектором на правому боці. А ось із лівого - все більше височіла над головою стрімчаста круча. І ось уже попереду окреслилися обриси пляжу і блакитна смужка моря, які зростали та розширювалися просто на очах. Відривати погляд від привабливої блакиті не хотілося, вона мимоволі приковувала до себе.

    Не беруся судити, можливо, подібна метаморфоза під час першого побачення з морем відбувається з усіма, не тільки зі мною? Але ось так, немов під гіпнозом, не відводячи погляду, я слідував майже до самого берега. Не інакше, магія якась...

     Згодом у яких тільки морях і океанах не доводилося бувати, стількох різноманітних екзотичних морських пейзажів доводилося надивитися, але ці перші дитячі хвильні враження виявилися неймовірно живучими. Навіть після тягаря років, коли тільки заходила розмова про поїздку на відпочинок до морських країв, мимоволі перед моїми очима поставав образ саме цього місця і саме з цього ракурсу й охоплювали одні й ті ж самі почуття захоплення і душевного трепету. Це загадкове, зворушливе почуття благоговіння перед морською стихією тією чи іншою мірою було присутнє в мені завжди. Море ніколи не залишало мене байдужим, лише діапазон почуттів, що викликаються, варіювався, залежно від ситуацій і обставин: від найсильнішого страху - до найглибшої ейфорії й душевного піднесення.

        Уже на середині спуску до підніжжя пляжу всі горизонти й в широчінь, і в далечінь практично розсунулися, відкриваючи для нас природну панораму в повній своїй барвистій палітрі.

        «Але... що це за запах такий, звідки він?! Свіжий, пряний, всепоглинущий і зовсім незнайомий, особливий! У самому місті такого гострого не відчувалося. Ні, це не запах риби, вже я-то його чудово знаю (так недоречно згадавши про противний риб'ячий жир, яким мати у свій час нас із сестрою хронічно напихала), хоча десь його характерна присутність віддалено відчувається. Тоді що?..» - губився я в здогадках.

      - Па-а, а чим це пахне так сильно? - не втримався я від запитання, яке раптово поставило мене в глухий кут.

       - Це морський запах, синку. Так море пахне... - отримав я від батька таку просту вичерпну відповідь.

      - Цікаво пахне, - підсумував я і повернувся до подальшого споглядання околиць.

     І ось уже перед нами розляглася сірувата метрів сто завглибшки смуга піщаного пляжу. З лівого боку вона під навислим високим урвищем поступово йшла довжелезною дугою в багатокілометрову блакитно-димчасту далечінь, а праворуч відкривався цілком осяжний простір міського пляжу, прозваного через невелику глибину води Дитячим. Межі пляжу впритул підступали до території знаменитого генічеського рибоконсервного заводу. Разом із портом, що далі примикав до нього, він розташовувався в самому гирлі протоки Тонкий. Весь її вільний берег і прилеглу до нього водну акваторію нахабно захопив незліченний невгамовний контингент невгамовних чайок, дико кричущих, і мартинів, що дуже натурально, буквально по-людськи реготали. А ось за сірою смугою пляжу і до самого горизонту в яскравих відблисках післяполудневих сонячних променів, що падають на неї, несамовито грала своїми чарівними соковитими смарагдово-сапфіровими фарбами безкрайня акваторія Утлюкського лиману.

      І справді, морська гладь, що відкрилася нашому погляду, виявилася зовсім не одноколірною, якою бачилася нам здалеку. Наприклад, у неглибокій ділянці, що безпосередньо примикає до Дитячого пляжу з його чистим кришталево-піщаним дном, колір води був світло-зеленим. Лівіше, де берег ховався під кручами, а прибережне дно було мулистим і трав'янистим, вода відливала темно-синім відтінком, правіше і далі від берега, аж до початку Арабатської коси - смарагдовим, темно-зеленим. Ну а в прямому напрямку, в самій далині, де перламутровим серпанком огорталися обриси острова Бірючий з його примітним маяком, море соковито проступало найчистішою бірюзою. І весь цей чудовий зелено-синій простір зазивав і притягував до себе з непереборною силою.

      Довго опиратися цій силі в наші плани не входило. Лавіруючи між поки ще нечисленними групками тіл, що сиділи та лежали, ми без зусиль підібралися до самого крайка води. Зайвого при собі та на нас мало що було, тому скинули наше більш ніж скромне барахло на пісок, і... ось і ВІН - історичний момент, ось ВОНО здійснилося, це таїнство! - влилися в бажану водну стихію!..

       Правду кажучи, я розраховував на її (води) холоднішу температуру. Біля берега вона, дійсно, була немов парне молоко, можна сміливо сказати, підігріте молоко. Але в міру віддалення від берега, хоча й повільно, вода ставала прохолоднішою. На рідкість приємно вражала грайливість ніжного пісочку під ногами. Ну, просто-таки непередавано відчуття, що розслаблюють. При кожному кроці, просочуючись шовковистими цівками між пальцями ніг, м'який оксамит найчистішого піску створював дивовижний ефект дрібних рибок, що вислизали з-під пальців. До речі, рибки теж були. Крізь прозору товщу води було чітко видно, як на чистому барханистому дні зграйки дрібних бичків, наче сполохані птахи, віялом розліталися в різні боки.

       ... Вода дійшла мені вже до пояса. Побоюючись озираючись, помітив, що берег залишився десь далеко позаду, а батько все зазивав і зазивав мене далі, підштовхуючи камеру з сестрою, що сиділа на ній. Ось уже й канал для проходу суден, позначений великими різноколірними буями, який нещодавно здавався практично недосяжним, замайорів зовсім поруч, а я все ніяк не наважувався пірнути, зануритися у воду з головою. Тільки підстрибував щоразу, коли на мене набігала чергова хвиля від рибальських фелюг, які проходили каналом, і безлічі моторних човнів і баркасів, що снували по всій акваторії. Наташка, ще біля берега осідлавши камеру, давно шумно борсалася, породжуючи навколо себе руками та ногами каскади бризок і часом верещачи від захвату, як порося. Заздрісно спостерігаючи за нею і піддавшись на вмовляння батька проявити нарешті вольовий імпульс, зважився і я віддатися владі води. Заплющивши очі й відштовхнувшись від дна, з диким криком плюхнувся в чергову хвилю, що підгрібала до мене.

       Ось ВОНА - маленька хвильна перемога над собою! Ось ВОНО - справжнє хрещення морською водною стихією! Ну і все, я - РИБА! Тільки реально не вміє плавати та відчайдушно шукає опору під ногами. Поки вона відчувалася, цей факт чинив на мене дещо заспокійливу дію, хоча ми заходили дедалі глибше і глибше. У свої поки неповні 11 років, на відміну від своєї сестрички, яка ніколи не вирізнялася худорлявістю, я, навпаки, був довгий, як жердина, і сухорлявий, хоча, скоріше, жилавий. Але, коли глибина сягнула батькові до рівня грудей, мені вже доводилося стрибати по дну, відчайдушно за нього чіпляючись, підводитися навшпиньки, витягуючись у струну. І коли чергова хвиля, що наближалася, накривала мене з головою, не на жарт панікував, «бульбашки пускаючи», намагаючись встигнути ротом вхопити ковток повітря, але разом із ним приймав всередину чергову порцію гірко-солоної огидної води, водночас надривчасто волаючи.

       Хоча батько і перебував поруч, по суті, на дистанції простягнутої руки, все одно це явно пахло перебором! Хоч як він намагався змусити мене попрацювати у воді одночасно руками й ногами, тобто хоч якось поплисти самостійно, мене міцно охопив ступор. Я просто взагалі був не в змозі рухатися. Зрештою, якимось дивом опинившись поруч із сестрою, або вона - зі мною, я, витончившись, мертвою хваткою перечепив руками її рятівну камеру, яка розмірено розгойдується в такт хвилям, що набігають. Сестра і без того, з неприхованим страхом поглядаючи на мої конвульсії у воді, негайно зовсім притихла. Батько, оцінивши всю «трагічну» глибину ситуації, нарешті зрозумів свою помилку, і ми негайно підтягнулися ближче до берега, де я злегка відійшов від щойно отриманого стресу, знову відчувши ґрунтовну твердь дна під ногами. Але бажання до подальшого продовження водних процедур у мене якось само собою розчинилося. А настрій від першого акту знайомства з морем виявився ґрунтовно і надовго зіпсованим. Тож незабаром ми покрокували в бік будинку.

       Це була перша невдала спроба батька навчити мене плавати, але далеко не остання. Ну вперто не плилося мені! Переляк, чи що, отримав спочатку? Психологія, однак... Але незабаром на допомогу прийшов випадок. Десь за кілька тижнів, коли ми вперше вийшли в море на нашу першу риболовлю на військкоматівському баркасі, батько за «доброю» порадою когось зі своїх приятелів-офіцерів несподівано схопив і скинув мене на глибині за борт. І я, треба ж тобі, сам виплив, і... поплив, нарешті! Приблизно по-собачому, відчайдушно молотячи руками по воді, але вже як зумів на той момент. При цьому кричав, ну, немов поранений. Жорстоко? Можливо, але зате ой як дієво виявилося! Не знаю, не питав, хто конкретно порадив батькові здійснити наді мною настільки зухвалий психологічний експеримент, та це й не суть важливо, але до того пам'ятного для мене моменту ніякі його зусилля (а ми робили пляжні вилазки, не пропускаючи жодного дня) не давали ефекту ні на гріш.

       Наступне все літо, можна сказати, немов «іхтіандр», з води практично не вилазив. Під кінець літа пішли й перші досягнення. Як і місцева малеча (а вони з пелюшок плавали), я вже від них не відставав, безстрашно пірнав із п'ятиметрової висоти із сейнерів, що стоять біля причалів, із тієї ж висоти верхівок льодорізів, що біля мостів через протоку, міг проплисти під водою під корпусами сейнерів. Але особливо пишався тим, що зумів переплисти практично без перепочинку в обидва боки протоку Тонку. Хоча вона не така вже й тонка - як-не-як, близько півтори сотні метрів завширшки, та плюс до того завжди при пристойній силі течії. Це досягнення стало серйозним якісним показником і психологічно мене окрилило. Ось далеко не самі кволі успіхи для 11-річного хлопчиська! Ясна річ, усе це були досить-таки небезпечні «гастролі»...

       Ех, хлопці-хлопці!.. І чого тільки «на спір» не зробиш! Яких дурниць не наробиш... Здогадувалися б наші батьки, що ми тільки не витворяли, надані самим собі, а ще сонцю, повітрю і воді!..