Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
«Нехай загине вся імперія,
для мене ти - весь світ»
(Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)
Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»
Розділ ІІІ. БЕНТЕЖНА ЮНІСТЬ (шалена)
Несподіваний екскурс Головного Героя у свої ранні
шкільні роки, а точніше історія про досить своєрідну
небезпечну ситуацію, що склалася навколо Варіки з
його приходом в клас, не міг залишити її байдужою.
Розповідь, що прозвучала з його вуст, виявилася по-
своєму цікавою та повчальною і справила на Варіку
враження. Проте ці події трапилися в їхньому нехай
і прекрасному, однак віддаленому минулому. Зате,
як виявилося, назавтра вона припасла для коханого
рідкісно приємний сюрприз
Глава 19. ВДАЛІ ЗУСТРІЧІ
Частина 3. Паркові Одкровення
- О-о, люба, це - окремий історичний розділ у моїй багатій шкільній біографії, до того ж тісно пов'язаний із тобою. А хіба тобі ці прізвища нічого не говорять? Напруж трошки пам'ять. Це ж ті самі, мої колишні суперники та твої стародавні шанувальники. Згадай, яка тоді склалася напружена, неспокійна обставина в класі та навколо тебе, коли я вперше з'явився у твоєму класі... Я б навіть сказав, знервована. Для мене вона виявилася ворожою, це вже точно. Практично фронтова. Ти, можна сказати, опинилася в самому епіцентрі тих, настільки для мене пам'ятних подій. Адже я в буквальному сенсі кулаками розчищав свій шлях до тебе серед численних твоїх шанувальників. По-іншому, нічого в нас із тобою могло б і не вийти... Хоча ти могла про це навіть не здогадуватися. Хіба що хтось міг до твоїх вух донести цю інформацію. Так уже в нас, пацанів, у той час повелося, кров'ю свої позиції відстоювати. Переміг у чесній бійці - всі права за тобою. Щоправда, їх оскаржити міг будь-хто інший. Значить, знову дуель. І якщо програв, а права качати все ще продовжуєш, то тебе почнуть «пресувати» вже всім натовпом. Такі, на жаль, були негласні правила. Однозначно «заклюють». І постійно натовпом «штовхати» будуть, поки не відступишся. А це - вже не «сам на сам». Проти маси - не попреш!
Хто я був для них? Якийсь прийшлий чужинець. Та ще й такий нахабний і прудкий вискочка виявився… На «святе» замахнувся. Попереду всіх виперся. Ясна річ, покарати мене слід було, на відповідне місце засунути... Звісно, я і зараз - далеко не Геракл. Ну, а мою тодішню щуплу, худорляву фактуру ти прекрасно пам'ятаєш... Якщо на мене збоку подивитись, то й не скажеш, що я для когось можу бути чимось грізним. Найімовірніше, навпаки, щось «біле й пухнасте». Такий собі естет. Але от не тут-то було!..
Спочатку на мене «стрибнув», хто б ти думала? Так, саме цей тихоня - окулярик Генка. Довгий і такий самий худий, як і я. Не знаю, що на нього таке найшло? Можеш собі уявити таку комедію? Я його, чесно кажучи, навіть чіпати не наважувався... Я ж одразу після приходу до Вашого класу психологічно розібрався в обставині й збагнув, хто є хто. Так мені його шкода було... Абсолютно нешкідливий і слабохарактерний заучка. Просто підставив йому елементарну підніжку, і він, бідолаха, незграбно впав, упустивши окуляри... На цьому наші з ним «розбирання», ясна річ, як слід не розпочавшись, закінчилися.
Але спокійно далі мені жити не довелося, не дали. Наступним на черзі опинився Сашко Сілкін. Ось це вже був для мене справжній, грізний виклик. Дуже гідний був суперник. Зазвичай ми билися до першої крові або до визнання поразки. Такий був неписаний закон усіх шкільних бійок. Ми ж все-таки не звірі. Фізично він, безумовно, набагато сильніший за мене. І у звичайній, силовій боротьбі неодмінно завалив би мене, як пити дати. Але бійка - це зовсім інша справа. Тут однією силою не завжди візьмеш. Інші козирі потрібні. Виверткість, приміром, спритність, несподіванка, швидкість, натиск, і так далі... Ну, і, нарешті, вміння як слід битися. А ще світла голова, нестандартне мислення. Але найголовніший чинник в поєдинках такого роду - перемогти в собі страх перед суперником, не піддатися йому.
Все-таки мої здібності постояти за себе хлопці в класі реально недооцінювали. Ніхто ж не знав і не здогадувався, що за «арсенал» у мене за душею. А я на той час на минулому місці проживання пройшов через таке серйозне горнило, що звичайні, законні, цивілізовані сутички за правилами - просто відпочивають, для мене були, якщо і не дрібниці життя, то вже точно дуже хороший подразник. У військовому містечку ми проживали поруч із циганською громадою - нашими постійними непримиренними ворогами. Дуже не любили вони нас, випещених синків офіцерських. Зрозуміло, заздрили нашому ситому життю. Тому й відігравалися на нас по повній програмі. Ось там-то мені й довелося чимало кровинки втратити, а заодно мимоволі підкопити чимало досвіду вуличних бійок. Вони, циганча ця, дійсно були вкрай жорсткими, навіть жорстокими, хоча ми були зовсім ще пацанами. Для них правил не існувало. Били, так уже били! Не шкодуючи!
Загалом, Сашкові тоді я розквасив обличчя відразу, у перші секунди нашого поєдинку. Він, як дикий звір, не озираючись, напролом рвонувся на мене, але я несподівано зупинив його - різко і високо викинув пряму ногу йому назустріч, у протихід, і він сам нарвався обличчям на мою ступню, на мій черевик. Уявляєш, картину Шишкіна?!... Кровища потекла... жах! Але, всупереч нашим правилам і логіці, він і не збирався відступати. Дісталося тоді й мені чимало, але, на щастя, не по обличчю. Інакше ти це побачила б на власні очі. Ну, і напевно явно втрутилася б у класичний перебіг наших навколо класних розбиральних процесів. Чим зіпсувала б увесь наш із тобою подальший спокійний уклад життя. Спокою б нам не дали все одно. Більшою мірою мені, звісно, але через мене - і тобі. Це однозначно. Загалом, у двобої з різким і таким самим, як і я, прудким Сашком зрештою мені довелося пустити в дію весь свій багатий «бандитський арсенал», крім кулаків, лікті й коліна. Ну, і, зрозуміло, ноги.
По суті, мало хто з тутешніх «забіяків» має нормальне уявлення, або добре розуміє, як треба по-справжньому, по-вуличному, битися, якщо хочеш перемогти або вистояти. Без елементів боротьби «карате», може, чула про таку, не обійтися ніяк. Цього через синці, ґулі та кров нас «вчили» цигани. Ми, звісно, згодом із ними «уклали мир», можна сказати, подружилися. Їхня «наука» мене іноді й зараз за нагоди виручає. Згадай хоча б той наш із тобою неприємний інцидент, коли мене відлупцювали троє, просто біля твого будинку. От вони були схожі на справжніх вуличних бійців, зовсім не типова генічеська босота. До того ж і віком були трохи старші, сильніші й міцніші за мене. Мені з ними трьома було смішно тягатися. Однак і я тоді двох не кволо «відзначив»! Вони просто не очікували від мене деякої прудкості. Єдиний, мабуть, приємний спогад залишився від тієї сутички. Звісно, «покантували» мене трохи дітлахи ті, особливо коли на землю повалили... Озлобилися на мене за пару синців неабияк...
- Ой, Славушику, краще не згадуй той кошмарний, ідіотський випадок. Це були просто садисти якісь... Мені, як згадаю, так досі страшно, як вони тебе ногами дубасили, сволота... Добре, вчасно нагодилися дорослі хлопці й відігнали їх. Фу, мені аж зараз погано стає від тієї моторошної картини.
- Ну, нічого, живий, як бачиш... А що, було б краще, якби я струхнув, «підібгав хвіст», і вони почали тебе принижувати? Такого задоволення я їм, слава Богу, не доставив!..
Так от, Сашка тоді я добряче «покалічив»... Пам'ятаєш, його тижнів зо два в школі не було? Бідолаха, рани свої «зализував». Щоправда, і я сам тоді понад тиждень «відходив», сильно він мені ребра відстукав. Дуже міцний виявився хлопець, і впертий...
Але, мабуть, моя «наука» до кінця не всіх переконала. На черзі був Богатирьов. Володька своє грізне прізвище виправдовував з лишком. Найздоровіший був у класі. Просто гора! Постаралася матінка природа... Ніхто не смів його навіть пальцем зачепити, всі боялися. Там кулачищи, що голова моя... Хоча... що це я тобі так докладно про це розповідаю, ти й сама краще за мене знаєш, бачила... А зараз так взагалі не інакше Геркулесом став. Я хлопців ваших давненько не зустрічав.
Загалом, коли вийшов проти Володьки, навіть не знав, із чого починати... З такими безрозмірно габаритними хлопцями мені раніше ніколи не доводилося мати справу. Все одно, що дрібний кіт проти великого пса. Начебто дряпається і кусається, а толку ніякого, нічого не може зробити проти такої махини.
Це навіть не бійка була в її класичному розумінні. Прямо якесь одностороннє побиття з мого боку. Я тоді дійсно був дуже злий на всіх. Шматував цього тюхтія запекло і нещадно! Він навіть не намагався якось захиститися або ухилитися від моїх наскоків і численних ударів, просто пер на мене впритул. Абсолютно неповороткий був. Одним словом, нерозторопний ведмідь. Він усе намагався мене схопити руками. Тоді б мені точно «каюк» настав. «Розчавив» би мене, як курча. Однак я не давав йому жодного шансу на це. Я скакав і стрибав навколо нього як коник, завдаючи удар за ударом, немов по боксерській «груші». Але завалити його ні руками, ні ногами в мене не виходило, якщо взагалі таке було можливо. Маси мого організму для цього було вкрай недостатньо, настільки ми були не порівнянні за ваговою категорією. Він стоїчно терпів усі мої удари та випади, але все одно вперто продовжував іти напролом, хоча, мені здається, що його тіло було вже одним суцільним синцем. Принаймні, обличчя я йому зіпсував ґрунтовно, кровоточив ніс, і губи розбив йому вщент.
Я розумів, треба якимось чином звалити його з ніг. Інакше, відчував, ця бійка ніколи не закінчиться. Обох довела б до змору. А сили-то в мене не безмежні. Тут уже треба було «вмикати» мізки. Тоді, щоб завалити його, я різко пірнув йому в ноги, схопив і смикнув одну з них різко вбік, і він як мішок звалився на землю. Тут уже довелося його, вибачай, ніжками злегка «потоптати» по реберцях. Він лише намагався прикривати обличчя руками, але здаватися просто так теж не виявляв бажання. При чесному народі йому було соромно настільки бездарно капітулювати. За будь-яких подібних бійок, що виникали між будь-ким із нас, усі пацани класу завжди в коло шикувалися, щоб усе було при свідках і по-чесному. Вони-то дружно нас і зупинили.
Тільки після цього випадку мені, нарешті, дали спокій, більше не сміли чіпляти, навіть стали побоюватися. Взагалі вважали мене якимось психом безбаштовим. Сильне на них враження справили результати наших «веселих розбирань». Пам'ятаєш, люба, відтоді всі одразу розступалися перед нами й замовкали, коли ми з тобою в клас заходили?.. Чого раніше, до цього, місця не мало. І, можливо, пам'ятаєш, з певного моменту нас дражнити зовсім перестали?.. Думаєш, усе це спроста? Визнали за мною право залицятися до тебе! Поважати почали, голубчики... Ну і звикли, що ми завжди разом, не без того. Але хочу сказати тобі більше. Це - твоя любов до мене сили мої потроювала. Якби не було її, настільки люто я б навряд чи бився... А ось за наше Кохання - можна, і навіть потрібно!
Ну, що, сонце моє, цікава розповідь вийшла? До речі, незабаром усі розбіркові пристрасті в класі потихеньку вляглися, згасли. А коли хлопці остаточно зрозуміли, що в нас із тобою все досить серйозно і, головне, взаємно, то я з ними пізніше навіть подружився. Відкинули минулі взаємні домагання й образи. Визнали хлопці мій авторитет. Поважати мене стали по-справжньому. Я ж ніколи нікого не чіпляв без приводу, навіть іноді ставав на захист, якщо когось даремно ображали. Я вмів аргументовано і чітко обґрунтувати будь-який спірний момент, що стосується будь-яких силових протистоянь у класі. І до моєї думки дуже навіть прислухалися. Ось що значить, своєчасно, правильно й успішно поставити себе, позиціювати. Навіть потім, коли я пішов зі школи, якщо ми випадково зустрічалися в місті, то по-дружньому базікали. Згадували з теплотою, якщо сюди, звісно, можна таке слово підібрати, ті наші зухвалі міжсобойчики. А як же інакше? Ми ж були хоч і маленькі, але мужички.
- Ой, Славушику, рідний, скільки в тебе, виявляється, накопичено всяких таємниць за моєю спиною, любенький ти мій, мужичок маленький. А я, дурепа, і не здогадувалася про всякі такі специфічні підводні течії в нашому шкільному житті... Скільки ж тобі через мене довелося перетерпіти? Ти ж нічого мені ніколи не розповідав... Такий, виявляється, потайний був...
- Ні, я що ж, мав вивісити плакат над класом, мовляв, припиняйте тероризувати нас, і мене, зокрема? Ми одне одного любимо, і дайте нам спокій! Не те, я вам усім дам!.. Або тобі плакатися: от, мовляв, життя не дають мені через тебе?! Нерозумно б виглядало, погодься, люба! Навряд чи ти мною пишалася б... Та й ні до чого тобі все це було знати...
- Любий мій, ось чим більше я про тебе дізнаюся нового, тим ще сильніше тебе люблю, і це моє пізнання, відчуваю, ніколи не закінчиться! У мене просто слів немає...
Вона знову різко зупинилася, обхопила мене руками, міцно притулилася до мене і поцілувала. Я взаємно відповів їй із вдячністю, та так, що в мене всередині все «заструменіло». Я звично міцно «осідлав» чергову хвилю бажання, що так просто не минає. Вона явно відчула цей наполегливий «рух» всередині мене на собі.
Ми зайшли в дальній кінець парку, людей навколо нас зовсім не було. Що їм тут робити? Усе життя зараз крутилося навколо танцмайданчика. Ліхтарів тут навісити не спромоглися. Лише майже повний місяць дарував нам своє матово-срібне сяйво. Зате були закличні лавочки. Ми прилаштувалися на одній із них, нашій «штатній», найзамкненішій розляпистими гілками дерев.
Більше не в змозі стримувати свої інтимні пориви, заціловуючи її смачні губки, я дорвався руками до її незрівнянних, спокусливих грудок, не втомлюючись насолоджуватися їхньою пружною силою. Тонко відчувши мій черговий форс-мажор, Варіка без роздумів і вагань розстебнула мої штани, дісталася до мого «повсталого», надмірно велелюбного, зголоднілого «бунтаря». Легенько попестивши руками, вона схилилася над «Ним», цілком захопивши мій легко податливий організм у свій шалено дурманний, «медовий полон»...
... Ми прощалися до завтра. Було вже досить пізно. Я, як зазвичай, тримав Варіку у своїх обіймах.
- Коханий, дякую тобі за сьогоднішній день, за цю чудову поїздку. Це було настільки ж казково, як і в той наш минулий раз! Такий бурхливий накат спогадів... Часом здавалося, ніби це було тільки вчора... Такі дивні бентежливі почуття долали...
- Сонечко моє, це і тобі спасибі, що ти не побоялася і погодилася на цю, справді, особливу поїздку. Ми зараз із тобою робимо одну велику й дуже важливу для нас справу - відроджуємо тебе до повноцінного життя. Я безмежно вірю в наш успіх! Він - зовсім не за горами! Я переконаний, якщо ми й надалі будемо «заряджати» твоє тіло гормонами, то твій організм неодмінно дуже скоро «пробудиться», прокинеться від сплячки! Я в цьому абсолютно не сумніваюся! Ти - величезна розумничка, терпиш усе «Це» через силу! Я розумію, як тобі складно, люба... Ще, кохана, окремо величезне спасибі за ті задоволення, що безвідмовно отримую від тебе. Я безмірно ціную це...
- Ну, що ти, любий, про що ти говориш?! Адже мені це зовсім не складно... Я навіть щаслива, що можу хоч якось зробити тобі приємно, наскільки це можливо і в моїх силах... Я ж безмірно люблю тебе! І так я перед тобою в неоплатному боргу. Та й мені це тільки на користь, твої «зайві» гормончики ніяк не завадять... Рідний мій, але як же я втомилася від цього безбарвного життя! Швидше б минув цей мій «льодовиковий» період! Тоді, напевно, я буду най-най щасливішою жінкою на землі! Я так хочу кохати тебе по-справжньому, відчувати та вбирати твою любов усіма клітинками свого тіла!
Славушику, рідний, хочу тебе потішити. Ти знаєш, мама завтра після обіду їде на два дні до батька, до Києва. Ми зможемо побути з тобою зовсім самі! Справді, здорово, любий?
- Та ти що, Варіку?! На цілих два дні?! Ось порадувала! Ось так удача! Дійсно порадувала! Як ти могла весь вечір мовчати?!.. Ну, Варіко!.. Ніяк без інтриг не можеш!.. Як же це чудово, кохана! За останній час, це, мабуть, найкласніша новина! Цілющих два дні разом, а ще й дві ночі на додачу! Ми не будемо розлучатися ні на секунду! Ну все, тепер-то ми точно жодного шансу твоєму «вражині» не залишимо!
На радощах я підхопив її на руки, і закружляв навколо себе, як у вальсі.
- Тоді подзвони мені, коли проводиш маму, і я одразу примчуся до тебе на крилах кохання, - продовжив я і, задоволений, не спускаючи Варіку з рук, затиснув її губи довгим поцілунком...
Ось тепер можна було з повною підставою говорити, що, дійсно, минулий день вдався! На славу вдався!
Кінець Глави 19.
Продовження в Главі 20……..