Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
«Нехай загине вся імперія,
для мене ти - весь світ»
(Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)
Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»
Розділ ІІІ. БЕНТЕЖНА ЮНІСТЬ (шалена)
Ось вона, ця несподівана і хвилююча мить!
Нарешті Герої знову разом через неймовірну
безодню часу з дня їхньої тяжкої розлуки. Ось
вже й їхній перший хвилюючий танець… І хоч
Герой мліє від припливу почуттів, але чимало
комплексує, соромиться. Найважливіше для
нього - Варіка все-все пам'ятає, вся в думках
про свого Героя, і як і раніше з ним ніжна. Що
принесе ця зустріч старовинним закоханим?
Глава 15. І ЗНОВУ ВАРІКА
Частина 2. Заворожений Контакт
«Ось це так-та-ак! Ось так розцвіла моя Варіка! Ні, вже сто років, як не моя!.. Справжньою красунею стала!.. Без сумніву, найкрасивішою дівчиною в місті!», - промайнуло в моїх думках швидкоплинно-захоплено.
А як подорослішала... Звісно, і в ті свої неповні 14 років, коли ми востаннє бачилися відкрито, вона була захопливо разючою. Однак зараз... Важко слово підібрати для порівняння. Неперевершено дивовижна! І це не тільки мій упереджений погляд. Від однієї тільки думки - підійти до неї - відчайдушний страх пробирає, піт на спині з'являється. Реально, краса - страшна, вбивча сила! А така неймовірно неземна - удвічі, а то й утричі! Ну, неможливо бути настільки красивою!!! І все ж таки десь глибоко у свідомості жевріла божевільна думка, що не забула ще Варіка свого «дорогого і милого Славушика»... Але аж надто глибоко вона жевріла... Занадто глибоко... Занадто...
- Е-гей, Морозику, прокинься, друзяка, що з тобою, начебто не пив... Куди ти так задивився?!... - перед моїм носом, реанімуючи, клацали пальці Жолудя і Синього.
«Так я прямо вам і виклав усе!.. Зараз... Дочекаєтеся...» - подумав я; на відміну від мене, вони ще не встигли як слід озирнутися в залі, не поспішали з цією справою - попереду цілий вечір.
Варіка, як завжди, бездоганно зачаровувала своєю шикарністю і чарівністю. Воістину королева балу! Вона всім своїм зовнішнім виглядом випромінювала неймовірно позамежну сексуальність. Як завжди, надбездоганно модно вдягнена: на ній красувалися підкреслено обтислі фірмові сині джинси (вельми рідкісна і шалено дорога річ!), що приємно пестили погляд, та елегантний білосніжний светр із тонкої ангорової пряжі, який так само щільно облягав її спокусливе тіло, на ногах - витончені туфельки на високих підборах-шпильках. Усе з тим же незрівнянним довгим пухнастим волоссям, узятим ззаду трохи нижче плечей на оригінальну симпатичну приколку у вигляді крил метелика, вона мала надзвичайно вигляд, що заворожував. Усі подруги, що стояли з нею поруч, у її присутності мимоволі блякли. Єдине, що, безумовно, явно вибивалося з позитивного ряду, але було помітно, мабуть, тільки одному мені, і не зовсім гармоніювало в її бездоганному зовнішньому вигляді з тим загальним антуражем навколишньої атмосфери всеосяжних веселощів - це дещо сумний вираз її чарівного обличчя та вимкнутих очей. Він природно спалахнув і приємно засвітився, пожвавившись, настільки дорогою і добре знайомою мені, непідробною посмішкою лише, коли ми зійшлися з нею поглядами. Значить, вона рада бачити мене! І тут знову, як і тоді, багато років тому, у найперший, пам'ятний день нашого дивовижного, надзвичайного знайомства в далекому п’ятому класі, я знову спіймав її дивовижний незримий сигнал, що підбадьорював: «Ось ми і зустрілися з ТОБОЮ знову, мій незабутній, милий Славушику! Я так довго чекала ЦЬОГО дня! Я дуже рада бачити ТЕБЕ! Не бійся, будь сміливішим! Іди до МЕНЕ! Я чекаю на ТЕБЕ, як і раніше! Я ЗАВЖДИ була і є з ТОБОЮ!».
Мене ніби ошпарило це її невидиме, але мною на відстані прекрасно вловне свідомістю відверте зізнання.
«Невже у мене все ще збереглися якісь шанси, бути поруч з нею знов?!... І це після моєї тієї останньої егоїстичної та ідіотично дурної, пам'ятної завданої їй образи?!... Це неймовірно!.. Яке ж це щастя, усвідомлювати, що ти все ще потрібен людині, яка настільки неоціненно дорога і тобі, і яка, незважаючи ні на що, все ще дорожить тобою! А може, я занадто перебільшую цю її увагу до себе? Хіба мало, раптом просто швидкоплинна ностальгія відвідала її? Ну, не знаю... Та ні, я ж чітко вловив це її посилання... Як не крути, треба з цим остаточно розбиратися і щось вирішувати, розставити всі крапки над «і»... І якомога швидше! А то ж так, не рівна година, і «дах» зносити почне...» - немилосердним вихором носилося в моїй до краю збожеволілій від щастя дурнуватій голові.
- Ух, ти-ти-и ж, яке дівча-атко!.. - вражено, із захопленням у голосі вигукнув Синиця, тим самим вчасно перервавши мої суперечливі ностальгійні думки.
Він серед нас вважався найвиднішим, та й, мабуть, найдосвідченішим «нареченим». І абсолютно без комплексів. Воно й зрозуміло, за такої обдарованої природою зовнішності та значної фактури без особливих зусиль можна було на груди численні ордени збирати. Дівчата до нього самі на шию припадали, так і «липли», як мухи на липучку. Він, зрозуміло, цим із лишком користувався. Абсолютно став розпещеним. Справедливості заради, треба сказати, що позмагатися з ним, у сенсі гідних і значних зовнішніх «тактико-технічних даних», міг хіба що Сокіл. З боку він виглядав навіть виграшніше, солідніше за Синицю, тому що був майже на голову вищим за нього на зріст. Але в «дамських справах», чесно кажучи, був відвертим тюхтієм, зовсім не спроможним... З нульовим к.к.д. (коефіцієнтом корисної дії) у жіночому питанні. Цілковите невміння подати себе. Колода, одним словом. Хоч і зовні спокуслива.
- Так, та ще красуня, прямо скажемо, - охоче підтримав захоплення Синього Жолудь.
Ми з ним обидва, як брати-близнюки, абсолютно не виділялися із загальної маси якимись помітно видатними й показними зовнішніми даними, до того ж комплексували зі «слабкою» статтю практично однаково.
- Не зрозумів, це вона що, з особистою охоронною заявилася?! Он, дивись-но, два придурки «труться» поруч, на всіх зиркають. До речі, а вона часом з якоїсь пристрасті в наш бік «косить». Хтось бачив її раніше? Я, наприклад, жодного разу... З якої вона школи, цікаво? - з Жолудя так і виливався словесний понос.
- А може, не місцева, приїхала сюди до когось погостювати, родичка чиясь?.. - висловив припущення Синиця. - Сюди ж переважно одні й ті самі заглядають. Я тут їх майже всіх мало не по іменах знаю. А тут такий собі екземплярчик намалювався... Дуже цікаво! Інтригує... Так, точно, з охороною. Ти, Жолудь, маєш рацію! А ще цікавіше, в якому районі вона зупинилася?
- А, по-моєму, фігня це все, мужики. Не тішилися б ви даремно маячними ідеями. Не по Сеньці - шапка. Спускайтеся на грішну землю... Піду-но я краще зачеплюся в танці... - перервав я розлогі дебати своїх сподвижників, коли помітив, що Варіка щосили киває мені та подає очима підбадьорливі сигнали з явним запрошенням на повільний танець, мовляв, він - тільки «твій». - Чого даремно стояти, раз прийшли... Тільки час втрачати... Уперед, труба кличе! - підсумував я з відверто напускним настроєм.
- Ну, давай-давай, Морік, бажаємо удачі! Ти, дивись, який шустряк! Як кадра прорвало!.. Начебто не «заряджався» сьогодні, а спритність так і випирає назовні. Щось тут не те, братці! Як би чого з Морозиком нашим не сталося. Сам на себе не схожий! Гляньте, обличчя на ньому немає зовсім...
І, дійсно, я ґрунтовно «дрейфив». Навіть якась злочинна слабкість з'явилася у ногах і, напевно, точно блідість проступила неприродна. Це перед пацанами я так браво хорохорився, налаштовуючись на нелегке випробування нервів.
Ансамбль знову заграв, затягнувши популярний шлягер, слова якого зараз для нас із Варікою звучали стовідсотково символічно.
Так, раніше я не знав, що життя чудове,
Віршів не розумів, не вірив пісням...
Не вірив у те, що раптом станеться диво,
Не вірив у те, що ми щасливі будемо...
Тепер я вірю!..
Одерев'янілою ходою «зомбі», відверто сикливо я залишив свою балакучу «зграю», повільно рушив назустріч своїй поки що туманній долі та оминаючи численні танцювальні пари. Побачивши, нарешті, дещо невпевнене і нерішуче просування у свій бік, Варіка повністю перемикнулася на мене, супроводжуючи та підтримуючи своїм схвальним і ласкавим поглядом кожен мій крок. Вона стояла, нетерпляче переминаючись з ноги на ногу, часом підводячись навшпиньки, щоб не випускати мене з поля зору, по ходу недбало відбиваючись від вельми численних прихильників танців, які прагнули її уваги та з усіх боків настирливо атакували її. Нарешті на другому куплеті пісні ми остаточно зблизилися. Ймовірно, виявивши мене в настільки неоднозначно «затиснутому» стані (тут і психологом не потрібно було бути) і бажаючи якомога дбайливіше повернути до «життя», вона першою радісно простягнула мені свої руки. Як і раніше, продовжуючи чимало комплексувати, я, швидше «на автоматі», взяв їх у свої. Так, у заціпенінні, ніби побачилися вперше в житті, і тримаючись за руки, стоячи посередині танцмайданчика серед танцювальних пар, ми простояли другий куплет, ніби звикаючи, вивчаючи один одного і поїдаючи одне одного очима. У мене в цей час був, імовірно, явно переляканий і очманілий вигляд.
Вона першою порушила наше тривале мовчання, промовивши лагідно й ніжно, як і раніше вміла це робити завжди, коли в мене щось не зовсім ладилося.
- Славушику, дорогий мій, ну ж бо, розслабся трошки... Я ж не збираюся тебе з'їсти. Ми тільки трохи потанцюємо, правда, любий? І... нарешті, здрастуй, мій хороший! Не уявляєш, як я рада бачити тебе! Ось ми й зустрілися знову... - вона дивилася на мене спокійним ласкавим, закоханим поглядом, під чарівною дією якого я просто танув на місці на очах.
«Ось так і треба було відразу! Одразу і «дорогий», і «милий», і «хороший» - і все стає на свої місця!» - різко встромилося в голову.
І мене відразу відпустило, «дерев'яність» пішла. Навіть на мить здалося, що немає і не було ніякої прірви років розлуки між нами сьогоднішніми. Що ось тільки вчора ми з Варікою освідчувалися одне одному в коханні, цілувалися й милувалися... Що лише вчора з нею розлучилися, а ось сьогодні знову зустрілися... Що все в нас, як і раніше, триває в найкращих наших колишніх традиціях...
Нарешті на останньому куплеті ми зробили перші кроки в нашому танці. Я все ще хвилюючись, але навіть не стільки від того, що на нас давно зійшлися численні зацікавлені погляди, а тому, що все ще не вірив, що утримую свою дорогоцінну Варіку у своїх руках, нехай і на час танцю.
- Здрастуй, моя люба Варіко! Якими долями ти тут? От уже ніяк не очікував тебе тут побачити, саме тут... Це ж - не твоє!.. Наскільки я розумію...
- Так, любий, ти маєш рацію. Це - точно не моє! Усе дуже просто... Тепер ти вже й сам маєш здогадатися... Я тут саме через тебе, Славушику! Мені вже давно дуже треба було тебе побачити... Поговорити з тобою. А зараз - зовсім уже не терпілося... Це вкрай важливо для мене і, напевно, для нас обох... Ну, і потім... зізнаюся, останнім часом я дуже сумую за тобою, за нашим минулим... Мені дівчата сказали, що ти тут щосуботи з'являєшся. Ось я і зазирнула сюди... Мені, правда, дуже потрібно, просто життєво необхідно багато чого тобі розповісти... Довіритися тобі... Як шкода, танець закінчився... Треба ж, так швидко! Не відходь від мене, Славуш, гаразд? Ми ще трохи потанцюємо з тобою, не заперечуєш? А ти танцюєш дуже навіть пристойно!
- Ти ще питаєш… Варіко, та мені - за щастя поспілкуватися с тобою, побути разом… І, звісно ж, потанцюємо, скільки захочеш... До речі, ти теж мала гідний вигляд у танці. А я ось зараз зовсім загорджуся, а потім, чого доброго, всі ноги тобі відтопчу. Але наступний танець має бути швидкий. Вони з повільними чергуються. Ти, взагалі-то, швидкі танці сприймаєш?
- Дорогий, на жаль, я - як і раніше - старомодна дамочка. Ти ж мене пам'ятаєш, сподіваюся... Я відтоді зовсім не змінилася... Але, якщо ти хочеш, ми спробуємо. Можеш навіть дати мені урок, повчити мене.
- Ну, ти ще скажи, що ти зовсім старенька! Ось нарешті і мені вряди-годи випало щастя побути твоїм учителем. Ну, спробуймо трохи. Зараз подивимося, на що ти здатна. Так, заради інтересу...
Йшов якийсь сумбурний швидкий танець, але ми до нього не дуже прислухалися, від душі пустуючи, вже зовсім розслабившись, як, справді, у наші старі добрі часи, дуріли, сміялися, чим викликали (зрозуміло, з Варікою неможливо без загальної уваги) здивований інтерес у вочевидь доброї половини присутніх у залі, й не тільки чоловічої публіки. Про потенційних слащавих залицяльників, які затамували злість і скреготливе скреготіли зубами, я вже мовчу. Ми станцювали ще один повільний танець.
На зріст я, як і в роки нашої ранньої юності, був на пів голови вищим за неї, звісно, з урахуванням високих підборів туфель на додачу. Вона так само як і багато років тому, коли ми зазвичай стояли, прощаючись, схилила і відверто поклала мені на плече свою гарненьку голівку. Варіка довірливо притискалася до мого тіла, що вже щосили почало «злочинно» вібрувати, всіма своїми незрівнянними опуклостями. До того ж шалений запах її волосся і молодого «гарячого» тіла з тонко відчутною хмаркою її коронних незмінних парфумів, які я прекрасно пам'ятав ще з нашої юності. Все це легко, без зусиль зводило мене з розуму. Поки ми зливалися в танці, величезними зусиллями волі я невідступно, як міг, намагався побороти свій природний інстинкт, намагаючись позбутися природних нав'язливих «приливних» хвиль неконтрольованого збудження, що природно охоплювали мене. У цьому танці ми одноголосно домовилися негайно покинути разом цей «стадний» заклад, що починав нас обтяжувати, і зустрітися на виході.
Коли я підійшов до своїх «братів», то застав їх у цілковитому сум'ятті.
- Морік, ось що це було?! Напевно, це нам снилося?.. Чорт забирай, ти нічого не хочеш нам докласти, пояснити?!... Своїм старим добрим друзям?.. Я зараз просто лопну від цікавості. Відкрий же нам, простим смертним, таємницю!.. Ну яким таким дивом тобі вдалося з такою легкістю «закадрити» цю божественну квітку, цю королівну?!..... Вибач, брате, але ж ти - далеко не принц. І навіть не його родич. Ти та вона... ні, це - незбагненно! - Синього буквально розпирало від здивування, а ще більше від ревнивої заздрості. Того й гляди, дійсно лопне.
- Своїм старим друзякам я хочу повідомити найприємнішу звістку. Я йду проводжати, як ти, Синій, винятково правильно зволив висловитися, «цю божественну квітку, цю королівну». І негайно! Тож, народ, пардон, адью, аревідерче, гудбай і, як там ще, ага, чао!.. Мене, прошу, не проводжати. Вашу цікавість задовольняю - з першої школи вона. А проживає моя богиня біля парку Шевченка. І більше жодних запитань, панове! Ну, все, бувайте...
Мені так і довелося залишити їх у цілковитому сум'ятті, з остаточно незадоволеною цікавістю, що розгорілася, і здивовано округленими до неможливості очима. Намірів розкриватися перед ними, у мене не було жодних. Усе це - виключно моє - далеко-далеко не для їхніх дозвільних вух. Нехай, якщо хочуть, самі вибудовують для себе різні свої версії та гіпотези з приводу всього побаченого і почутого.
Кінець Глави 15.
Продовження в Главі 16………..