Мореас Фрост

                                Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                                     «Нехай загине вся імперія,

                                                                              для мене ти - весь світ»

                                      (Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)

                               Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»

                         Розділ ІІІ. БЕНТЕЖНА ЮНІСТЬ (шалена)

                                   Глава 21. ЛЕБЕДИНА ПІСНЯ

                          Частина 1. «Ніагарський Водоспад»

     У перших числах липня, а точніше, третього числа Варіка мала відправлятися до Москви, подавати свої документи до вступу в Інститут міжнародних відносин, а далі - очікувати початку вступних іспитів. Хоча... з її медальним «золотом» він був усього один.

       ... Останній перед від'їздом вечір і шматочок ночі Варіка присвятила цілком мені.

      Настрій у нас обох був до пари самій розлуці. Ми гуляли парком Шевченка, потім спустилися вниз вулицею Махарадзе до моря, до берега Дитячого пляжу. Присіли біля води. Був майже повний місяць, і досить світло. Стояла суцільна тиша. Чути було лише тихий, заколисливий шелест хвиль, накочуючих на берег. У світлі місяця кілька інших парочок на віддалі від нас обіймалися, цілуючись. Я їм по-доброму заздрив, а в нас і розмова не клеїлася, здебільшого мовчали. Про що тут можна було багато говорити? Тут аж ніяк не клеїлася приказка: «перед смертю - не надихаєшся», чи то пак не наговоришся. Притулившись до мого плеча, ніжно погладжуючи своїми витонченими пальчиками - мої, як зазвичай у таких ситуаціях, Варіка першою порушила тривале мовчання.

      - Славушику, коханий мій, ну, що ти весь час так мучишся, переживаєш?!... І весь час мовчиш?.. Уже через місяць я знову буду вдома, і ми будемо цілий місяць з тобою удвох... Це ж так скоро. Тоді, я думаю, ми неодмінно надолужимо все, що було втрачено нами за весь минулий час. Ти ж знаєш, учора я їздила в Херсон, на прийняття до лікарів. Вони дуже запевнили мене, відзначили мій помітний прогрес. По-перше, мені дійсно стає значно краще. Ну правда, дорогий, я це відчуваю по собі. А, по-друге, завдяки твоїм старанням, я з кожним днем відчуваю, що хоч і дуже-дуже маленькими кроками всередині мене відбуваються якісь помітні мені приємні перетворення. Напевно, у мене вже почалися ті самі, мої довгоочікувані перетворення на повноцінну жінку. Рідний мій, наберися ще трошечки терпіння! Я так хочу, щоб наші з тобою майбутні близькі стосунки нічим для нас не затьмарилися... Це так важливо для нас, для мене! Тоді я почуватимуся найщасливішою жінкою на світі!.. У нас обов'язково все вийде!.. Ну, ми ж, зрештою, не на рік розлучаємося зараз! Ти теж днями їдеш, буквально за мною слідом... Практично одночасно з тобою разом і повернемося. Тоді й відведемо душу... Найголовніше - ми будемо зовсім самі, і нам уже ніхто не заважатиме! Після мого вступу мама поїде до батька, до Києва, на постійне проживання. І тоді вже ми «відірвемося» на повну! Правда ж, милий?! - долоньками повернувши й приблизивши моє обличчя до себе, ніжно і проникливо поцілувала мене.

       Не знаю чому, але щось мені підказувало, що, як то кажуть, не все так станеться, як гадається... Що не так уже й скоро ми зустрінемося... Я уважно подивився на Варіку, але навіть при гарному світлі місяця мені здалося, що вона і сама не дуже вірила в те, про що щойно говорила. І що я їй повинен сказати? Моє серце розривалося на частини від цілковитого безсилля й абсолютної неможливості щось змінити в нашому безглуздому перебігу життя. Карти, на жаль, кинуто, маятник запущено... Тепер хіба що одному Господу Богу відомо, що на нас чекає попереду...

      - Так, кохана, я з тобою згоден цілком і повністю... - із сумом у голосі тільки й знайшовся, що відповісти на її заспокійливі слова.

       Звичайно, вона все чудово розуміла і без цих моїх слів. Важко вірити, коли в житті настає такий момент, коли здається, що ось щось дуже важливе вислизає від тебе, а ти абсолютно безсилий цьому завадити, якимось чином перешкодити.

       - Коханий, перед нашою розлукою я на посошок хочу ще разочок зробити приємне тобі. Хоч воно і не настільки вагоме. На жаль, це - єдине задоволення, що я можу зробити тобі за наших обставин, любий, - а потім лукаво додала. - Ну, і порція гормоників твоїх «зайвих» мені зовсім не завадить...

     З цими словами вона розстебнула мої штани та, зсунувши в один бік волосся, пригорнулася до мого, зрозуміло, вічно «голодного, вдячного і зраділого вихованця». Я, зрозуміло, ніколи не мав заперечень проти подібних сценаріїв. Піднявши її блузку, миттєво запустив свою п'ятірню до її голенької грудки. Останні дні Варіка навмисно не вдягала на наші зустрічі відповідного аксесуару, щоб він не заважав нам та не обтяжував під час наших близьких «контактів» такого роду. Ми могли за першої ж нагоди та де завгодно зайнятися коханням за будь-яких більш-менш зручних умов і обставин. Погладжуючи й помацуючи, як і зазвичай, ніжний оксамит її пружної принади, намацав крихітний горбок соска і, скоріше, за давно знайденою звичкою потербив його кілька разів, легенько стиснувши пальцями...

     Але що це?! Під невимушеною легкою дією моїх найпростіших маніпуляцій він, як за чиєюсь командою, почав твердіти, до того ж просто на очах! Я спочатку не повірив... Ще вчора вони абсолютно не реагували на мої дотики, вони були «мертві»... Я навіть злегка відключився від нескромних приємностей її маніпуляцій коханої над моїм командором». У терміновому порядку перенісши руку до іншої її грудки, я відчув ті ж самі перетворення, щоправда, ефект був трішки слабшим. Для остаточно повної «чистоти» експерименту я потягнувся рукою до її потаємного місця.

       Водночас я помітив, що Варіка якось своєрідно поводиться. Зазвичай, я маю на увазі останній тиждень, що вже тут гріха таїти, цей процес для неї більше мав характер чогось рутинного, чи то не те саме, що вимушена повинність, на кшталт якоїсь обов'язкової програми, і тільки. А тут раптово з'явилися, як я помітив, якісь характерні грудні, я б сказав, особливо «зацікавлені», «захоплені», незвичайні нотки в її звуках. Якось неприродно вона зараз сопіла, майже бурчала, задоволено муркотіла. Це ще більше в сприятливому сенсі насторожило мене.

       Коли я впритул підібрався до її трусиків, то звернув увагу, що вона навіть із якимось явним бажанням розвела коліна, благодушно впускаючи мою руку, чого раніше за нею особливо не помічалося. Що це, як не ще один додатковий, особливий знак? Я спішно потягнувся до ближніх підступів її «заповітної квітки», торкнувшись її знакового горбика. На жаль, нічого в позитивному плані «підозрілого» нового в «навколишньому «Її» оточенні» я не відчув. Однак не припинив подальшого руху своїх пальців, зробивши ними більш ґрунтовне, глибоке занурення. І... о, святі небеса! Я реально «спіймав» на кінчиках пальців присутність цілющої вологи, кількість якої (о, щастя!), наростала з кожною секундою! Так, на перших порах цей скромний «потік» ніяк не можна було назвати Ніагарським водоспадом. Скоріше, на початку його можна було порівняти з боязким тоненьким нестійким весняним струмочком від талого снігу, що пробиває свій довгий тернистий шлях нерівною поверхнею, але щосекунди поповнюється з усіх боків іншими, такими самими маленькими струмочками, що в кінцевому підсумку розростаються в повноводний широкий потік...

       «Ну, нарешті!.. Невже дочекалися?!... Ось тобі сюрприз! А як Урожайне накочує!.. Навіть не віриться!..» - натхненно дивувався я.

     Радісно вітаючи мою обожнювану «ранкову трояндочку» віртуозним виконанням симфонії кохання натхненною грою на ній своїми лагідними й трепетними пальцями. Одночасно зі мною і Варіка не припиняла своїх найніжніших маніпуляцій на моєму предметі кохання. Ми виконували її одночасно і натхненно, закінчивши на одній високій ноті. Вірніше, спочатку я почув ледве-ледве помітне, ледь-ледь вловне, таке ще віддалене, зовсім нестійке тремтіння в її тілі. Тут уже «здригнувся» і я.

       Давши Варіці можливість випити мою любовну «чашу» до дна, я, навіть не встигнувши до пуття застебнути штани, підхопив її на руки та, підкинувши вгору, що є сил, оголосив своїм переможним кличем усе узбережжя.

     - Ура-а-а-а!!! Варіка-а, ми перемогли цього мерзенного «звіра»! Ми вигнали його! Ми зробили це! Я ж казав тобі! Обіцяв! Я вірив у це диво!

       - Тихіше, Славушику, коханий мій! Ти ж усіх в окрузі розполохав своїм криком! - намагалася напоумити мене моя «тихуша», хоча і сама Варіка була без міри щаслива в цей момент.

         - А, що? Нехай весь світ чує, що ми створили, і які ми з тобою щасливі, як нам тепер чудово! Які ми молодці! Адже ми так довго чекали цієї важливої події.

     І дійсно всі закохані парочки в цілковитому подиві навіть тривожно зіскочили зі своїх насиджених місць, дивлячись на наші незрозумілі й досить гучні емоції та рухи.

       Опустивши Варіку на пісок, я вимовив.

       - А тепер, кохана, хочу сказати тобі ось що: треба терміново й невідкладно йти закріплювати та розвивати наш дивовижний довгоочікуваний успіх!

       - Але я ще боюся, Славушику, - одразу зрозумівши, що я задумав, Варіка спробувала було запротестувати.

       Ось тут мене прорвало, і досить жорстко.

     - І зовсім даремно, люба! Зараз тобі, нам, не можна зупинятися на півдорозі! Якщо ти по-справжньому хочеш повернути собі «здорові» інстинкти й істотно прискорити в потрібному річище процеси всередині себе, не дозволено проявляти вже зовсім непотрібну обережність. Уже сам організм подає тобі сигнал, що з ним все в порядку. Необхідно відкинути всі свої комплекси й умовності. Вони тільки заважають процесу твого остаточного відновлення. Ця твоя патологічна боязнь - на рівні підсвідомості, психології. Ти ґрунтовно зациклилася на цьому питанні, просто замкнулася на собі. Ти зараз МЕНІ вір! Ти вже маму з татом достатньо слухала, тепер добряче прислухаєшся до перестраховиків-докторів... Досить кого б то не було слухати! До біса їх усіх, цих твоїх хвалених ескулапів! Рідна, ну, невже ти досі не зрозуміла, що Я - твій найголовніший і найдієвіший ДОКТОР?! Ти б краще більше і частіше до СЕБЕ прислухалася, до своїх відчуттів! Ось ти весь час твердиш як папуга: треба потерпіти, треба почекати... Ти сама пів року прочекала. Потім ми вже удвох - ще пів року... Я чомусь більш ніж упевнений, у такому самому дусі ти б іще чекала цих своїх довгоочікуваних змін і рік, і два... І ще не факт, що дочекалася б... Зрештою, все це, знаєш, чим би закінчилося для тебе? Я тобі можу сказати чим... Тут багато розуму не потрібно. Одним із двох: або довічною «дуркою», або зашморгом на шиї. Я ж тебе, люба, знаю, як ніхто інший! Ти - не з тих, хто здатний усе своє життя животіти або посипати голову попелом. Кохана, подивися, ми самі зробили перші кроки, зрештою трапився наш перший знаменний прорив! І, бачиш, це принесло нам свої перші обнадійливі та разючі плоди! Це - заслужена нагорода нам за нашу стійкість і віру та твоє безмежне терпіння! Тепер потрібно і далі впевнено діяти в нашому ж стилі... Кохана, прошу тебе, вір мені до КІНЦЯ! Тиждень тому, на Арабатці, ти прийняла винятково правильне рішення, що погодилася на мою зухвалу пропозицію. І тепер я так само пропоную мене послухати! Повторюся, для тебе зараз життєво необхідно цей наш приголомшливий успіх закріпити остаточно! Підемо і, нарешті, зробимо «ЦЕ»! Чого тут боятися? Тим паче ти ж сама говорила, що «Він» у мене дуже підхожий для тебе - твій розмірчик. Адже я, люба, нізащо не зроблю тобі боляче! Ти ж знаєш, яким я можу бути ласкавим та делікатним із тобою і безмежно терплячим та ніжним... Довірся мені до кінця, кохана!

       З цими словами, я схопив Варіку за руку і потягнув за собою. Я більше не бажав втрачати ні хвилини. Вона, мабуть, ще до кінця не сприйнявши й не усвідомивши моєї праведно-гнівної тиради, все ж смиренно і покірно задріботіла за мною слідом. Раніше я ніколи не дозволяв поводитися з нею настільки рішуче зухвало і безпардонно. Я навіть сам собі здивувався. Як я зрозумів, моя така неадекватна поведінка дещо збила її з пантелику. Але, ймовірно, тільки зараз, коли ми пройшли метрів сто пляжем, до неї почав доходити сенс сказаних мною слів. Тому що раптово вона зупинилася. Притягнувши мене за руку до себе, обвила руками мою шию, знайшла мої губи та ніжно і глибоко поцілувала мене, а потім промовила.

         - Славушику, який же ти в мене мудрий, мій коханий! А я - така росомаха недолуга, зовсім без міркування стала... Як мені вистачило розуму сумніватися у твоїх словах? Звичайно, ти, як завжди, маєш рацію, мій дорогий!.. Я безмежно довіряю тобі, і з тобою готова на все! - вона ще раз проникливо мене поцілувала.

       - Варіко, голубко моя, ось зовсім інша справа! Ось саме такою ти мені, безумовно, до вподоби куди більше, - не міг не погодитися з нею я, і ми знову рушили в дорогу.

       - Славушику, рідний, а куди ти мене ведеш? - покірно бредучи за мною, все ж із деякою настороженістю запитала вона.

       - Я знаю, куди, Варіку. Потерпи, мила, скоро сама все побачиш...

                       Продовження в Главі 21. Частина 2……….