Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
«Нехай загине вся імперія,
для мене ти - весь світ»
(Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)
Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»
Розділ ІV. ЧАС ДОРОСЛІТИ (настав)
Якби не патологічна пристрасть батька до зародження
В сім'ї мілітаристської спадкоємності, то навряд чи Герой
вдруге в його житті опинився б у Москві. І взагалі важко
сказати, де він взагалі міг бути, якби не було цієї поїздки.
А так хочеш не хочеш, а конкретне завдання поставлено –
підкорити це «дзвінке» військове училище. Виявляється,
заклад не в самій Москві, а в скромному підмосковному
містечку Ногінськ. До столиці прибули під вихідні дні на
пару з батьком. Зупинилися, як і раніше таке траплялося,
у своїх надзвичайно привітних родичів. Сімейство дуже
навіть непросте. Люди явно видатні, шановані, зовсім не
від сохи. Після рясного застілля Герой зненацька вирішує
зганяти подивитися, що за «звір» такий - цей горезвісний
МДІМВ, куди втекла вступати його Варіка
Глава 22. СТОЛИЧНІ ПРИСТРАСТІ
Частина 1. Московські Родичі
6 липня 1972 року.
У найбільш розпатланих і тривожних почуттях сідав я в Херсоні на поїзд, що прямував до Москви. Ні, зовсім не боязнь провалу на вступних іспитах мене турбувала. Про це я зовсім не думав, точніше, ще не думав. До майбутніх екзаменаційних перипетій ставився напрочуд спокійно. У мене не було того відчуття, що я їду ставити на кін щось дуже важливе, вагоме в моєму житті. Скоріше, я все ще перебував під враженням мого недавнього болісного розставання з Варікою.
Минуло вже три дні з моменту нашого останнього поцілунку на пероні автовокзалу, а я так і не зумів впоратися і внутрішньо змиритися з щемливим почуттям довгої майбутньої розлуки. Воно, це підступне почуття, по-вовчому безперервно й безсоромно гризло і хижо поїдало мене зсередини, не полишаючи ні на хвилину, не залишаючи мені душевного спокою.
Ще в мені жевріла ниточка надії на можливість зустрічі з Варікою у Москві, попри те, що бачилася вона мені ілюзорною. Ну, де її можна виявити, навіть якщо цілий день нишпорити по всій великій території цього самого МДІМВ? Або простояти там на чергуванні на центральному вході не один день? А у мене-то тільки і є, що один день у запасі. І, ймовірно, тільки один відсоток зі ста - на позитивний результат. Та ні, і того, напевно, менше. Тут хіба що її величність пані Удача могла б змилостивитися і допомогти. Ось тільки зраджує вона мені останнім часом... Єдиний іспит у Варіки - невідомо коли. Навряд чи вона цілими днями крутитиметься там, у численних корпусах. Ну, як варіант, дізнатися в «Приймальній комісії»?.. Але тоді треба точно знати, на яку спеціальність вона подавала документи. А інакше - що пальцем у небо тикати за тамтешнього різноманіття різних факультетів... Та й ніхто не зобов'язаний мені давати жодних довідок. З якої радості?.. Хто я такий?.. Якійсь знайомий?.. Суцільні запитання і запитання... Туга зелена!.. Ех, якби ж то був у мене її московський телефон, де вони зупинилися!.. Напевно ж, він має існувати!.. От, дурна башка, зовсім не подумав про такий простий підстрахувальний варіант комунікації, що своєчасно напрошувався! До того ж можна було заодно й адресу у Варіки перехопити, де вони квартируються. І тут явний прокол із мого боку. Настільки явний, що зараз видно неозброєним поглядом. Та-ак, мабуть, голови наші обертом пішли в останні дні перед її від'їздом... Що в мене, що в неї. Ну чому нормальні думки приходять у голову з великим запізненням? Ось що значить, коли абсолютно немає життєвого досвіду в цьому плані! Ні в мене, ні у Варіки...
Я їхав не один. Разом зі мною вступати до цього ж училища вирушав хлопчина з глибинки Херсонщини. Звали його Олександр Кадуцький. У принципі, непоганий хлопець, простий і ненав'язливий, хоч і злегка по-селянському «забитий». Він був із багатодітної сім'ї, сьомою, наймолодшою дитиною. Ми з ним надалі трималися разом, без особливих проблем ладнали. Його найстарший брат, уже немолодий, років під сорок, служив у Генеральному штабі ЗС (Збройних Сил) СРСР у чині підполковника. Руки у такого шановного департаменту дуже довгі. Тож його вступ, можна сказати, читався як «двічі два». Та й налаштований на успіх він був украй рішуче, на відміну від мене. Дуже рвався піти по стопах старшого брата. Той мав зустрічати нас у Москві з поїзда. А нас обох супроводжував мій батько. Він їхав якраз зустрітися зі старшим Кадуцьким для остаточного «наведення мостів», з метою мого ймовірного безболісного «проштовхування» в елітний навчальний заклад. Єдина неодмінна умова для позитивного розв'язання цього питання - обов'язкове складання вступних іспитів.
Як виявилося на ділі, дійсно все було заздалегідь продуктивно обговорено і підготовлено. За мене все практично вирішили і зробили по максимуму без мене, за моєю спиною. Справа була за «малим» - постаратися скласти ці самі іспити, і навіть неважливо, на які оцінки. Блат - він і є блат. Так тоді це називалося. У цьому випадку - протекція, що не змінювало суті речей. Це існувало в усі часи, а в ті - тим паче все трималося на цьому одному дуже простому принципі. Ти - мені, я - тобі. Такі, отже, реалії мали місце. До речі, треба віддати належне Армії тих років, і це було важливо, свої можливі потенційні кадри вона доставляла і відправляла додому власним коштом, навіть тих, хто провалив вступну кампанію.
... Москва зустріла нас не властивою їй спекою. Але нас-то хіба цим злякаєш? Ми у себе звичні й до більшого температурного екстриму. Ця погода нас абсолютно не напружувала.
Справді, на пероні вокзалу нас зустрічав високий бравий підполковник, але чомусь у військово-морській формі - старший брат Кадуцький, звали його Анатолій. Ми одразу домовилися про майбутню зустріч на ранок 9 липня, щоб разом вирушити на місце приймальної комісії училища для постановки на облік (документи наші - особові справи - формувалися райвійськкоматами за місцем проживання, і давно надіслані, вже чекали в «Приймальній комісії»).
Анатолій особисто взявся нас усіх завезти на місце на службовому авто. Він, зрозуміло, знав туди дорогу. Сам колись давно закінчував це ж училище. Ось чому мене збентежила його форма одягу. Училище-то - сухопутне, а форма його була військово-морська. Але все пояснювалося просто: він курував деякі питання у військово-морському департаменті Генштабу.
Як виявилося, знаменитий заклад знаходився не в самій Москві, а в підмосковному місті Ногінськ. А ось його «Приймальна комісія» розташовувалася навіть не в межах міста, а в літньому таборі училища, розташованому досить далеко за містом, у мальовничій лісовій зоні. Там на нас і чекала вся ця екзаменаційна метушня. Он воно як! А я, розумієш, губу розгорнув на прогулянки Москвою, та ще й марив зустріччю з Варікою - наївний молодий чоловік!
Ну, здрастуй, столиця нашої Батьківщини! Не дуже ти мені до вподоби, однак. І була, і є. Незатишно тут простій, маленькій людині, яка не звикла до подібних розмахів. Хоча начебто роздолля, простори вулиць широкі й проспекти не менші. Але тиснуть своєю міццю висотні забудови багатоповерхівок. Галасливий, гримлячий, багатоголосий транспорт. Народищу - товпи, з усіх країв неосяжної країни. Суцільна метушня. Звичка потрібна для такого життя.
Я тут не вперше. Пам'ятається, якось у ранній юності їздили всією сім'єю на батьківщину батька, у Горьківську область. Справа була взимку. Тоді, на зворотному шляху, проїздом, ми зупинилися погостювати у батькових родичів у Москві на три дні. Вони жили в самому центрі міста, поруч із ВДНГ і височенним пам'ятником-стелою «Підкорювачам космосу» в кінці алеї Космонавтів. Добре відтоді пам'ятав усе. І досить непогано орієнтувався в цьому районі. Бо ми за ті кілька днів посходили його неабияк, на лижах і на санях каталися високими горбами паркової зони цієї самої алеї. От і зараз ми з батьком, попрощавшись з обома братами Кадуцькими, поїхали до цих самих родичів на тимчасовий постій.
Дядько Валера був блондинистого типу чоловік, високий, стрункий, підтягнутий, без жодного натяку на животик з інтелігентною, акуратно підстриженою професорською борідкою, хоча був лише кандидатом технічних наук. Він приходився мені троюрідним дядьком. Тітка Раїса - на противагу чоловікові - чорнява, але нарівні з ним на зріст, бойова діловита жінка, з легкою віковою повнотою, яка анітрохи її не псувала. Вони були приблизно одного віку з моїм батьком, років 43-х, і людьми далеко не простими. Останнім часом жили вони удвох в однокімнатній квартирі (їхня 21-річна донька Ольга була студенткою останнього курсу МДУ, і давно вела самостійне життя), зробивши розмін своєї колишньої трикімнатної квартири на одно- і двокімнатну - для доньки, але були нам, як і завжди, раді. Тим паче що надовго засиджуватися в них у наші скромні плани не входило.
Дядько Валера працював одним із провідних інженерів-конструкторів ракетної техніки, щоправда, не знаю, під чиїм конкретно «крилом». Не зізнавався навіть нам - це були суворо секретні відомості. Тітка Рая працювала у Швейцарському посольстві головним адміністратором-розпорядником або завгоспом по-нашому. Але з більш розширеними функціями, що стосувалися і керівництва обслуговчим персоналом. Аж ніяк не рядові трудівники.
Дім їхній, звісно - повна чаша. Холодильник буквально ломився від усіляких заморських дефіцитів і різноманітних місткостей з барвистими іноземними етикетками. А настільки багатого, розкішного столу, який було накрито на нашу честь (батька мого вони дуже поважали й любили), я у своєму житті ще жодного разу не бачив. Простих у нашому повсякденному розумінні продуктів на столі, ну, хіба що крім хліба та солоних грибів, я не побачив. Зате, рясніючи своєю незвичністю, милували око: консерви з беконом, різні копченості, включно з рибними, крабові та креветкові делікатеси, слоні грузді, справжній швейцарський сир, увесь у дірках, крізь які, напевно, миша цілком проскочити зможе, і ще ціла купа всього-всього. Про чорну і червону ікру я благородно промовчу - хоч бери ложку і їж, скільки хочеш. Та й з випивкою все було в такому ж масштабному, захопливому дусі. З бару на вибір було виставлено з десяток різнокаліберних пузатих і тонких витієватих пляшок всілякого іноземного «зілля», різної місткості та різного кольору і прозорості напоїв. Була і наша, доморощена, радянська горілка. Тільки не та, що в простих народних магазинах вторговувалася, з кришками-«безкозирками», а зі спеціальними, що хвацько відгвинчуються. Самі ці місткості, та й етикетки на них приємно пестили око своїм виконанням. Хоча назви все практично ті самі. І «Столична» тобі, і «Московська», і «Посольська». Усе це була горілка спеціального експортного виконання, яка ніякими долями не могла «засвітитися» на наших звичайних, рідних прилавках. А ще стояло вперше мною побачене данське пиво в дивовижних для нас алюмінієвих банках, які відкривалися по-особливому. Нарешті, «загадкова» і легендарна «Кока-Кола» в скляних витончених різьблених пляшечках, і прохолодна, прямо з холодильника. Коротко кажучи, мабуть, усе, що в їхніх засіках було присутнє, було перед нами великодушно викладено і розгорнуто.
Тут і картопелька з пахучим м'ясцем тільки-тільки з жару-пилу приспіла. Ну, і як же тут, так би мовити, не підняти і не перекинути чарочку з яким-небудь благородним напоєм? Розлили «нашу», «Столичну». На мій рахунок батько було запротестував, щоправда, доволі мляво, але дядько Валера його притримав.
- Паша, та облиш ти, яка він у тебе вже дитина? Повноцінний мужик росте, он, без п'яти хвилин воїн. Вряди-годи, побалується. Горілка - класичного зразка, імпортного розливу. Гарантую, голова на ранок залишиться найсвіжіша. Це ж не те - наше магазинне лайно. Ти ж у курсі, як нас оберігають, як годиться для космонавтів. Поки що не ображають, слава Богу.
Веселим мужиком був дядько Валера, з хитрим гуморком. Простим і легким у спілкуванні. Будь-які навіть найбільш «слизькі» речі називав своїми іменами. Не знаю, чи з нами тільки? Подобався він мені. Ще з нашого минулого візиту до них, пам'ятаю, розповідав, що йому не так давно і в космічному польоті побувати довелося. Тільки він не в знаному, виставковому, а спеціальному, «закритому» польоті був, одному з експериментальних, літав бортінженером. Здоров'я тоді, каже, дозволяло. І навіть не питали, хочеш - не хочеш... Батьківщина наказала - і... полетів... Щоправда, тренування перед польотом було ще те! Виявляється, подібних «непростих», не афішованих польотів у ті часи було аж ніяк не менше, ніж з усім відомими газетними й телевізійними героями-космонавтами. А можливо, навіть і більше. В умовах реального космосу незліченну кількість різного експериментального обладнання, дуже складного і важливого, доводилося доводити «до розуму». Звичайні космонавти в потрібному обсязі з випробувальним обладнанням не справляються. Та й не до того їм буває в космосі. Адже вони лише експлуатаційники. Дядя Валєра тоді навіть свій іменний, з номером, значок космонавта показував мені. Ними нагороджувалися всі ті, хто дійсно побував у космосі. Ще й орден давали – «Трудового Червоного Прапора». Ну, і, зрозуміло, всі привілеї, що з цього випливають, на додачу. Ось такі тихі й непримітні люди творили нашу космічну історію. І, слава Богу, що Батьківщина їх теж не забуває. Допомагає в усьому.
Другу половину дня я вирішив витратити на прогулянку Москвою. Але не просто так, а, так би мовити, з прицілом. Зганяти подивитися, де ж цей горезвісний МДІМВ, і що це за інститут такий благородний? Як то кажуть, поглянути на натурі, зацінити своїми очима. «Ворога» не заважає знати в обличчя. Не буду приховувати, зненавидів я всіма фібрами душі цей вошивий елітний довбаний заклад з його противною скороченою назвою, що ріже мій ніжний слух і так безапеляційно збирався роз'єднати, розлучити мене з моєю коханою Варікою. Тим паче настільки несусвітньо далеко знаходилося воно від рідних країв. Наївно смішно, звісно, просто-таки по-дитячому! Але для мене все це було саме в такому дусі.
Поцікавився у дядька Валери, як туди простіше добиратися на метро?
- Тобі треба зайти в «підземку» у нас, на зупинці «ВДНГ», а там зорієнтуватися за картою маршруту. Але МДІМВ, звісно, від нас далеченько. Не менш як година їзди, у протилежному кінці міста. І не забути «перестрибнути» з «гілки» на «гілку». Не боїшся сам-то, не заплутаєшся?
- А що там складного? Головне, «переходи» на «гілках» не проморгати. Щоб потім не повертатися, не втрачати зайвий час.
- Це вірно. Ну, тоді удачі!
Продовження в Главі 22. Частина 2………..