Мореас Фрост

                                  Т Р И Л О Г І Я   «М О Р Е Х О Д К А»

                                                        «Нехай загине вся імперія,

                                                                                                для мене ти - весь світ»

                                                        (Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)

                                      Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»

                     Розділ І. БЕЗТУРБОТНЕ ДИТИНСТВО («пустотливе»)

    Чуйний Головний Герой часом помічав за Варикою

деякі знаки уваги до нього, а ще особливі зацікавлені

погляди. Віднедавна він щодня проводжав її до дому

по закінченні шкільних занять, однак не відважувався

зробити перший крок до їхнього тіснішого спілкування

поза стінами школи. Проте Варіка особливо не квапила

подій і чомусь вичікувала. Однак контактів виключно в

межах школи їм рішуче не вистачало. А тут, нарешті, на

його щастя, підвернувся зручний привід, і, набравшись

сміливості, відчайдушний Герой запрошує свою кохану

подружку в давно намічений похід у міську бібліотеку

                                      Глава 2. НЕЗРІВНЯННА ВАРІКА

                                 Частина 3. Бібліотечне Побачення

    Вересень видався на рідкість теплим і сухим. Літо, пристойно затримавшись, ніби як не поспішало поступатися місцем осінній прохолоді. Навіть купальний сезон не думав вщухати, і на пляжі можна було побачити чимало народу у воді. Навколо не спостерігалося жодного натяку на в'янення природи та характерних ознак календарної осені, яка увійшла у свої права. Як і раніше радувала своєю зеленою соковитістю рослинність, а птахи зовсім не поспішали проявляти передвідльотну активність, все ще мліючи від тепла і сонця, не поспішали тягнутися на південь, безтурботно перегукуючись, веселили душу трелями. Тому й настрій мій в унісон природі бив ключем.

       У школі до свого класного колективу я вже мало-помалу призвичаївся, долучившись до тутешніх порядків і звичаїв, ніби як майже адаптувався. Чого не можна казати про мої взаємовідносини із хлопчаками класу. Вони поглядали на мене скоса. З ними я поки що тримався на певній дистанції, стримано-обережно, не роблячи спроб із будь-ким особливо зближуватися. Не відчував до цього ніякої необхідності і тяги. Вони відповідали мені тією ж монетою. Розуміється, головна причина їхньої «прохолоди» загадкою не була - явна і беззастережна прихильність до моєї персони сусідки по парті Варіки. Але вони поки що лише продовжували придивлятися до мене, нічим конкретним не позначаючись. Ну, і я взаємно не прагнув проявляти моторності ні до питань класної ієрархії, ні до позначення свого місця в ній. Однак приховано передчував, що все ще у мене попереду, і вищесказане чимось неодмінно обернеться - цей видимий оманливий мир і спокій хиткий, мабуть, явище не постійного характеру, а лише до пори до часу. Проте все одно покірно вичікував...

       Щодо шкільних занять, то вони мене особливо не напружували. Та що там, зовсім не напружували. Навчався я цілком старанно і навіть відмінно, хоч часом і не без лінощів. Нудно мені бувало на уроках, оскільки дещо випереджав своїх не дуже-то допитливих і далеко не зухвалих у навчанні однолітків за кмітливістю і загальним розвитком. Надто вже багато з самого раннього дитинства читав я всього, що потрапляло мені в руки, і в багатьох дуже дорослих питаннях успішно, не по роках, розбирався, і на досить високому рівні, як для п'ятикласника. Можна сказати, я ріс відверто допитливим і пристойно ерудованим. Та й узагалі мав свою власну світоглядну думку щодо всього, що мене оточувало. Щоправда, не прагнув нікому її висловлювати, не кажучи вже нав'язувати. Але ось що стосувалося читання, то спочатку перевагу я віддавав фантастичному і пригодницькому жанрам. А побіжно читати я почав уже з п'яти років.

У принципі всі предмети, які вивчали в школі, давалися мені без напруги. Хіба що винятком була математика, яку я не дуже-то шанував, і хоч намагався не запускати й нібито прагнув в ній розбиратися, але докою ніколи себе не вважав. Був яскраво вираженим гуманітарієм.

       А ще абсолютно незрозуміло яким шляхом в мені зросла ненормальна звичка - у літній канікулярний час впритул знайомитися зі змістом майбутніх підручників, навіть часом ними зачитувався. Я вже далеко до початку чергового навчального року завжди мав певний набір своїх, особистих підручників, які найбільше мене цікавили, або просив батьків купити їх, або хтось із наших знайомих передавав мені у спадок, не чекаючи, коли в перший навчальний день школи нам видадуть повний їхній комплект. І головне, ніхто мене не підштовхував до цього, руки якось самі до них пригорталися, допитливість долала. І скрізь, де б ми не проживали, мене неодмінно тягнуло записатися в місцеву бібліотеку.

      Ось і опинившись на новому місці проживання після всіх негараздів звикання до довкілля, нарешті, настав момент наблизити й долучити себе до тутешнього книжкового світу. На мою удачу, мати несподівано влаштувалася на роботу в міську районну бібліотеку, а саме в читальний зал. Цей втішний факт, природно, підхльоснув мене і лише прискорив давно заплановану мною вилазку до сховища книг. Конкретно занудьгувало мені без них.

     Спозаранку перед виходом до школи я почав «стовбити місце» для сьогоднішнього наміченого походу в бібліотеку.

       - Ма, я, напевно, після уроків зазирну до тебе на роботу, хочу, нарешті, «записатися» до вас...

       - Та бога ради, приходь, хто ж тобі заважає!.. Я тебе, звісно, і без твого візиту можу зареєструвати...

         - Ні, не варто, краще я сам підійду, тим паче, що жадаю у твоїй «читалці» на полицях полазити, подивитися, що до чого, треба ж мені самому добряче там озирнутися.

     Я був стріляним птахом у бібліотечній частині та давно знав, що найбільший і ексклюзивний асортимент завжди «прихований» якраз у читальних залах, де унеможливлювали видачу книжок на руки додому. А ось на «абонементі» в усі часи вибір був на противагу «читалці» не дуже широким. Тому мій «запис» в абонементному відділі був за обставин, що склалися, в принципі, чистою проформою. Навряд чи щось вартісне може потрапити там до рук. Хіба що випадково. До того ж у будь-якому разі весь книжковий арсенал дублюється в читальному залі. Отже, у мене з'явилася рідкісна виграшна можливість - брати будь-які книжки додому. Цей факт чимало надихав.

       - Але, найімовірніше, я прийду не один, а зі своєю сусідкою по парті, - продовжив я розкриватися далі.

       Щоправда, я ще не встиг домовитися з Варікою щодо спільного походу, однак потай сподівався на її згоду. Ми ще жодного разу нікуди удвох містом не ходили. І це моє запрошення мало стати для неї ексклюзивним, першим.

        - Та приходь хоч з усім класом своїм, мені все одно, - байдуже відповіла мати, не беручі до уваги мої красномовні натяки на подружку; вона наводила свій марафет, теж поспіхом збираючись разом зі мною виходити з дому.

        От якби вона знала, з КИМ саме я планую прийти й КИМ конкретно стала для мене ця дівчинка - моя блискуча «сусідка по парті», то вона, мабуть, більш серйозно перейнялася б моїми словами, надала їм певного сакрального значення. І тоді вже точно незрівнянно куди пильніше придивилася б до моєї подружки. Але я, звісно, не збирався ні перед ким, тим паче перед «предками», світитися своїми потаємними думками та таємницями.

       Щодня після школи, як завжди, я проводжав Варіку до хвіртки їхньої розкішної житлової резиденції. Ось і сьогодні ми підійшли до її будинку на проспекті Миру, що стіною фасаду дивиться на простору площу перед ним, якраз навпроти нашої міської музичної школи.

        - Варіку, можу я тебе попросити про дещо? - нарешті, зібравши до купи всю свою сміливість, несподівано для неї я почав «закидати вудку» під час прощання.

        - Ух ти, а прохання від тебе вкрай рідкісні. Та що там, здається, це буде перше. Дуже примітний момент! Запитуй, звісно...

       Було помітно, що вона заінтригована. Як і будь-яка жінка, Варіка була чимало допитливою особою.

     Здавалося б, настільки просте, навіть дріб'язкове запитання, а я, залишаючись вірним собі, як зазвичай, пасуючи перед дівочою статтю, застопорився, знітившись. Адже, виходило, я вперше запрошував свою улюблену дівчинку на побачення. Нехай навіть у звичайнісінький похід у присутнє, публічне місце.

         Бачачи такий нестандартний поворот, Варіка ніби ненароком прихопила мою долоньку у свої, мабуть, тим самим намагаючись налаштувати мене на спокійний лад. Однак цей її відвертий і майже інтимний жест ще більше збентежив мене. І я взагалі замовк, замлівши. Але серце моє застукало, мабуть, вдвічі швидше.

      - Славушо, ну що ти так напружився? Я ж не збираюся тебе кусати. Розлабся, друже мій, я з превеликою увагою слухаю тебе. Сміливіше озвучуй своє запитання.

         Говорячи, Варіка, мабуть, мимоволі злегка погладжувала мою долоньку. І я хоч і продовжував мліти від її такої близької участі, але все ж «ручні» реверанси моєї чарівниці мали свою заспокійливу дію.

        - Хочу запросити тебе... сходити зі мною сьогодні... у міську бібліотеку... Могла б ти скласти мені компанію? - скоромовкою і ледве чутно випалив я.

        - Ну, слава Богу, ти мене заспокоїв. А то я, грішним ділом, подумала, що ти хотів запропонувати мені щось безглузде, тільки все не наважувався. Чи варто було так переживати?.. То це ти зазиваєш мене до тієї бібліотеки, що розташована трохи далі, - вона махнула рукою у відповідний бік, - на нашому боці проспекту? - пожвавилася моя ненаглядна подружка.

       Я, нарешті, відійшов від свого початкового напруження, помітно відчувши себе впевненіше.

        - Так-так, саме туди... То що, сходимо вдвох?

      - Чому б і ні?.. Звісно, давай сходімо... - охоче відгукнулась Варіка, але одразу ж узяла ситуацію під свій контроль. - Тільки бажано трохи згодом. Поїсти б не завадило, та й до ладу себе привести хотілося б...

       Тут вона поглянула на свій елегантний маленький годинничок на тонкому ремінці. Варіка була єдина в нашому класі, хто носив свій власний годинник - один з її багатьох предметів заздрості практично всіх дівчат. Потім продовжила.

      - Давай ми з тобою так вирішимо: за півтори годинки підходь до мене сюди, однаково ж тобі - дорогою... Я з мамою домовлюся, щоб відпустила мене на деякий час.

        - Ти, напевно, вже давно «записана» в цій бібліотеці?

       - От не вгадав, якраз і ні. Але, багаторазово проходячи повз, я частенько звертала увагу на її вивіску. Але відвідувати - ні, не відвідувала, і досі жодного разу не доводилося бувати в подібних закладах. Потреби такої не з'являлося. У нас удома, можна сказати, своя бібліотека, напевно, не менша, ніж міська; стільки всіляких книжок, на всі випадки життя, полиці ломляться від них. Поки що мені з головою вистачає, що читати. Однак буде дуже цікаво подивитися, як там і що...

        - Ну, тоді, значить, домовилися. Чекай мене тут за півтори години.

      - А я тебе ось із цього балкона побачу, там якраз моя кімната... - вона рукою показала в бік другого поверху, на єдиний балкон із зовнішнього, видимого, вуличного боку будинку.

       На тому ми ненадовго попрощалися, і я щасливий і задоволений помчав до себе.

       Добігав кінця вже третій тиждень вересня, а з того першого дня нашої зустрічі, коли ми розділили нашу парту, і з моменту такої значущої та багато що обіцяльної розмови під час нашого знайомства, нічого нового з розряду неординарного між нами так і не відбувалося. Бачилися ми тільки в школі й досі цілком доброзичливо співіснували, стикаючись близько лише на одному її фізичному просторі - саме сидячи за партою, часом по дрібницях допомагаючи одне одному. Але все це відбувалося цілком природно і невимушено й абсолютно не виходило за якісь особливі рамки звичайнісінького сусідського спілкування.

       Проте мене-то не обдурити, і іноді я відчував, а часом і явно ловив з боку Варіки досить-таки своєрідні зацікавлені, а часом і відверто проникливі та з дивною хитринкою в очах її погляди й навіть беззвучні надсилання. Мені постійно так і вважалося, що вона навіює мені свої фривольні думки: «Почекай-почекай, любий мій, я ще дістануся до тебе!».

      Подібним моментам, що прослизали між нами, я вкрай дивувався і просто-таки місця собі не знаходив, пристойно хвилюючись. Водночас весь угрівався, мене буквально в жар кидало. Однак через свою природну сором'язливість я, звісно, намагався стримувати себе, не виявляти зовні відповідних чуттєвих поривів, що було вкрай складно. А вони були, і зовсім навіть чималі. Бо щоразу збуджувався я пристойно. І приховувати свій справжній стан мені було з кожним разом все складніше. Ну, а ставити Варіці якісь «гострі» запитання, так і поготів дрейфив. Надто вже великою була її влада над моїм хлоп'ячим началом, а сила підступності чарівних дівочих чар, що виливалися з її боку на моє незахищене єство - ще крутіша.

       Отже, намітилося наше перше побачення поза стінами школи - похід у міську районну бібліотеку.

      ... - А тут навіть цікаво, і книжок чимало, і читачів, дивись, скільки! Популярне місце, - шепнула мені Варіка, коли ми ступили з нею в абонементний відділ.

      Довелося вистояти чергу до столу бібліотекаря. Але поки я чекав на реєстрацію, Варіка встигла понишпорити подекуди по полицях і навіть дещо на що око поклала, надибавши для себе.

        - Славуш, я все одно не буду, принаймні поки що, відвідувати бібліотеку, а ти міг би ось цю парочку книжок, що сподобалися мені, на себе записати? - вона простягнула їх мені.

       Я мигцем глянув на обкладинку однієї, верхньої: парочка молодих людей, стоячи в обіймах, близько пригорнулися один до одного, чи то цілуючись, чи то шепочучись...

       - Ось добре, якраз їх і запишу. Мене в цей відділ зовсім не вабить. Так, про всяк випадок, «відзначуся» тут. Ми з тобою зараз перейдемо в читальний зал, у тому відділі мама моя працює. Ось де, не сумнівайся, знайдеться значно більше спокус трошки поворушитися...

       ... Мати помітила нас, але оскільки була зайнята прискіпливими дітьми, то глянула в наш бік лише мимохіть, невизначено махнувши рукою і навіть не зачепившись поглядом за Варіка. Утім, вона й далі так і не підійшла до нас, через зайнятість. Ось і чудово. І не потрібно.

       Але хіба можливо чимось навсправжки займатися або в щось із головою заглиблюватися, коли з тобою поруч, наче магніт у постійному близькому тяжінні, - щось говорить, торкається, на тебе зацікавлено поглядає - настільки неперевершений і витончений подразник в образі неймовірної спокусниці - красунечки Варіки. І я вирішив на сьогодні глибоко не занурюватися в серйозні кулуари читального залу. У її відчутно чутливому ескорті я тільки поверхнево пробігся поглядом по корінцях книжок на полицях, лише в загальних рисах позначивши для себе корисність, перспективу і генеральний напрямок для найближчого майбутнього набігу сюди, але вже на гордій самоті. У залі ми теж не затрималися - з десяток хвилинок спільно погортали підшивку журналів «Крокодил», розглядаючи прикольні картинки, на чому одностайно і вирішили закінчити наше ознайомлення з книжковим «храмом». А потім я наважився зробити їй давно задуману пропозицію, не особливо сподіваючись на сприятливий результат.

      - Варіко, а може, ну її, цю бібліотеку?!... У мене є для тебе інша пропозиція. Тільки от... не знаю, чи погодишся... - я зам'явся, ніби мав намір пропонувати їй казна-що із забороненого, а не просту пусту хлоп'ячу розвагу.

      - Славуш, але щоб дізнатися мою згоду, для початку не завадило б озвучити щось, як ти думаєш? От любиш ти мучити, ну давай уже, сміливіше викладай, що в тебе на думці! - відчувалося, що Варіка знову заінтригована.

      - Ти ж жодного разу ще не була на території військкомату, вірно? Пам'ятаєш, я тобі якось казав, що ми тимчасово проживаємо на його територіях? - почав я здалеку.

         - Ну так, коли б я там була? Що мені там робити? Звісно, цікаво було б подивитися! Але ти ж раніше не додумався запросити мене до себе... - нібито з відтінком образи промовила вона.

         - Якщо чесно, то давно думав... Але раніше... раніше я просто соромився запрошувати тебе до себе. Ну, то ось зараз виправляюся і запрошую... - притупивши погляд, проронив я.

         Тут вона сміливо взяла мої руки у свої долоньки і, схиливши злегка набік голову, щоб зазирнути мені в очі, урочисто проголосила.

          - Славушику, принцеса до розваг готова!

      - То що, значить, погнали? - радісно підбадьорився я, одночасно дивуючись її сміливості поводження зі мною. - Взагалі-то, там кльово! І простору достатньо. Навіть м'яч поганяти є де... - остаточно скинувши хвилювання і підбадьорюючись, окрилено заспівав я, смакуючи початок втілення своїх перспективних планів, які давно виношувалися.

      - Ну звичайно, погнали!.. У мене ще багато часу в запасі, - весело відгукнулася моя ненаглядна сподвижниця.

         І ми, в міру кваплячись, подалися центральною алеєю проспекту Миру, яка все ще залита буйною зеленню рослинності, у напрямку до мого «загадкового» місця проживання - до території районного військового комісаріату. Від бібліотеки він знаходився в декількох кварталах.