Мореас Фрост

                           Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                                 «Нехай загине вся імперія,

                                                                           для мене ти - весь світ»

                                  (Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)

                             Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»

              Розділ ІІ. ЗУХВАЛІ ПРИСТРАСТІ (перехідного віку)

                                     Глава 12. ШОСТА ШКОЛА

                        Частина 1. Новий Двір, Стара Школа

       ... Нове житло, де після двох із половиною років проживання на тимчасових територіях наша родина нарешті осіла остаточно, займало на другому поверсі три досить просторі прохідні кімнати з довгим коридором. Планування квартири було таке, що всю її можна було обійти по колу. Одна з кімнат була перетворена на кухню. Ще були дві досить просторі комори, до того ж був балкон, хоч і не гігантських розмірів. Але й то ж добре. Подихати свіжим повітрям завжди можна, не виходячи з дому. Але все ж головне - це вже було своє житло. На перший погляд, цілком гідний життєвий простір для сім'ї з чотирьох осіб. Розмістилися, можна навіть сказати, по-панськи. Принаймні, не в приклад більшості наших сусідів, які досить скупчено квартирували. Здавалося б, живи та радуйся! Чого ще бажати-то?... Але...

       Будинок, скоріше будиночок, на один під'їзд, на перехресті вулиць: Воровського, що спускається одним своїм кінцем до порту, і Володарського, що тягнеться вздовж протоки Тонкої, хоч і був двоповерховим, але з жодними «зручностями» (все - у дворі). Навіть елементарного водопроводу з каналізацією свого часу «доблесними» будівельниками не було передбачено. Кам'яний вік якийсь...

       Так, звісно, будинок був стародавньої споруди. Але зовсім не старий, а навіть капітальний, товстостінний. Але як можна було жити в таких нелюдських умовах? Звісно, це зараз не питання - скинутися усім світом і суттєво полегшити своє життя-буття в плані комфортного облаштування, варто лише свиснути - прибіжать і зроблять, що хочеш... Звісно, за певну плату. Але в ті часи... Чотирнадцять(!) «нещасних» осередків суспільства (родин), втиснутих у до межі лімітовану квадратуру (мертвий - на живому), вважали за щастя жити, розмножуватися й помирати в цьому «бджолиному вулику», десятиліттями закопчуючи своїми керогазами сходові майданчики, до речі, доволі просторі за площею (вони ж - філії кухонь). Начебто і будиночок зовсім невеликий - куди тільки вміщалося стільки народу? Щоправда, з часом на допомогу прийшов газ у балонах, і відтоді готування їжі перемістилося відокремлено в кожну квартиру.

       Опалення теж було далеким від цивілізованого - пічне. Для цього кожна сім'я мала на подвір'ї у своєму розпорядженні сарай із дровами та вугіллям, запаси яких систематично поповнювалися до прийдешнього опалювального сезону. З водою - тяганина не краща. Біля будинку, усередині двору, маячила старовинна чавунна водопровідна колонка. Натискаєш на ручку - отримуєш водичку. У теплу пору року ще куди не йшло, от тільки горе в зимові морози. Як не намагалися її утеплити , однак було марно, «мінус» справно робив свою недобру справу. Мабуть, конструктивно це було неможливо. Вода в морози перемерзала десь ближче до виходу труби із землі. Тоді відра і ноги - в руки, і... метрів, так, сто туди - до хлібопекарні, що по сусідству, і стільки ж - назад. Щоправда, вже з повними відрами, що суттєво. Там приймали наші водні проблеми, а точніше, безводні близько до серця, ніколи не відмовляючи.

       Ох, як же не хотілося ходити так далеко! Був більш виграшний варіант - проситися до сусідів (якщо вони вдома), які жили навпроти, в одному з нами дворі, в одноповерхових котеджах, але (як тут не здивуватися?), хоч як це дивно, зі своїм водопроводом і каналізацією. Однак це означало - хронічно задовбати цих самих сусідів. Ось і доводилося стояти перед дилемою. Куди простіше було з відходами і продуктами життєдіяльності. Ніякий мороз уже не міг перешкодити пробігтися через весь двір, у його глибину, і виплеснути настільки непотрібне добро в загальну з дворовим туалетом вигрібну яму.

       Але все б нічого, явно квіточки, порівняно з таким серйозним процесом, як генеральне прання, яке матір затівала щонайменше кілька разів на місяць. Навіть сказати важко, скільки ходок із відрами доводилося здійснювати туди-сюди, щоб до переможного кінця задовольнити водну ненаситність прального процесу. Та до того ж горезвісний фактор другого поверху. Ясна річ, усе, описане вище (у сенсі «принести-віднести»), за повною програмою входило, крім багато чого іншого, у коло моїх безумовних і беззаперечних домашніх обов'язків, які я ненавидів усіма фібрами своєї душі, і що в найпростішому сенсі в повному обсязі навалювалося на мої худі плечі.

       - Сла-а-ві-ік, Сла-а-ві-ік, до-мо-ой! - нестерпно і пронизливо дзвінко розносилося по окрузі через кватирку або з балкона.

       Цей ненависний мені клич можна було розрізнити навіть унизу, біля човнових причалів.

         «Ну так, зрозуміло без слів, знову «принеси-віднеси», - міркував я вкотре з роздратуванням.

     Але опиратися і бунтувати не дозволяло виховання, упереміш із вродженою свідомістю. Що ж, кидаю все і з покірністю плентаюся на нерадісне рандеву з матір'ю, назустріч черговій або позачерговій повинності.

       Однак не все бувало настільки сумно. Наприклад, походи до крамниці по продукти або взимку до сараю за черговою порцією вугілля для печі можна було відносити навіть до задоволень. Особливо, останнє.

       Любили ми з дворовими хлопцями посидіти у мене в сарайчику. Він, як і сусідські, знаходився на задньому дворі. У ці місця з дорослих рідко хто забрідав без особливої потреби. У сараї я, звісно, був повновладним господарем. Мати з батьком туди й носа не казали (а навіщо?). Крім традиційних вугілля і дров, там зберігалися всякі непотрібні речі, одним словом мотлох, а також набір різних потрібних мені корисних інструментів. Там, як не дивно, навіть узимку було затишно і тепло, набагато тепліше, ніж на відкритому дворовому просторі. Зрозуміло, вітер туди не діставав. Натомість сонечко, якщо воно було, хоч і косе, зимове, проте приємно зігрівало - двері сараю виходили на сонячний бік.

       Тоді ми діставали заничковану в стісниках дров пачечку цигарок «Новина». А ще краще - болгарських - «Слнце» або «Тракія». Так, були такі. Ми з пацанами час від часу з успіхом тягали їх у своїх не надто уважних предків. А хто б нам продав їх у нашому віці, за всього бажання? Раніше з цим якось суворо було. Вальяжно і якомога комфортніше розпластавшись своїми тілами на неструнких невисоких стісах заготовлених дров, ми з насолодою попихкували тютюновим димком. Особливий емоційний настрій задавав нам стійкий лісовий пахучий аромат, що виходив від свіжорозпиляних берізок, осик і сосен, які заздалегідь, на опалювальний сезон, завозив батько, а я, в міру потреби, розпилював і рубав на дрібні поліна.

       - Звідки таке багате лісове розмаїття, настільки «чуже» нашій степовій, пустельній місцевості? - якось запитав я його - Гаразд, сосни - вони цілком успішно ростуть подекуди на теренах Херсонщини, штучно насаджені колись, особливо в придніпровській місцевості, на Олешківських пісках, наприклад. І в достатній кількості, навіть для промислових потреб вистачає. Це я з географії в школі почерпнув. Але от звідки берези й осики беруться? Та й до чого вони нам, якщо і сосни тут повно?

         На що отримав цілком зрозумілу з контексту і «аргументовану» відповідь від свого «мудрого» предка.

      - Нічого дивного, скажу тобі, не бачу. На неосяжних просторах нашої улюбленої Батьківщини відбувається чимало чудових чудес. Інший раз до нас потрапляє, наприклад, з-за Уралу те, що ми без зусиль і проблем могли б знайти в сусідній області. І навпаки. Ось такі дивні парадокси, синку.

        Так, справді напрочуд «струнка логіка», однак! І дивовижна до дивацтва країна наша...

      Заряджаючись димком, ми неквапливо вели свої «важливі» розмови: будували різні зухвалі плани на майбутнє, або вдавалися до своїх наївних пацанячих мрій, або із задоволенням згадували наші свіжі, ще не встиглі охолонути, літні пригоди минулого сезону. Звісно, ці наші «пустощі» були зовсім не системними, а більше - ритуальними. Ми не були завзятими курцями. Таким нехитрим чином часом поєднувалося у нас «корисне» з приємним.

       Середня школа номер «шість», куди мені волею недоброї долі довелося перейти для продовження навчання (сестра поки що так і залишилася на місці), була найменшою в місті і, м'яко кажучи, найскромнішою, навіть за мірками райцентру. Можна було сміливо стверджувати, це - повний антипод школи номер «один». Непрезентабельна довга одноповерхова стара й сіра будівля з подвір'ям розмірами з пару-трійку баскетбольних майданчиків не здатна була вразити нічим, хіба що своїм далеко не малих розмірів спортзалом. З довжелезним коридором, що проходить крізь усю будівлю, з класами по обидва боки, школа, скоріше, була схожа на велику казарму. Пічне опалення досить об'ємних класів, до того ж із величезними вікнами, які важко піддавалися утепленню на зиму, і непомірно високими стелями, явно не справлялося зі своїм завданням у піки холодів. Ймовірно, саме внаслідок цього зовнішнє, а також внутрішнє оздоблення будівлі, яке страждало, хоч і любовно, але невміло реставрувалося силами нещасних вчителів перед початком кожного навчального року, не те що натякало, а жадало повноцінного капремонту. Що стосувалося інтер'єру - меблів і всього іншого обладнання класів, то складалося недвозначне враження, що школа наша фінансувалася строго за залишковим принципом: спочатку - перші п'ять, а все інше, якщо що і залишалося - забирайте собі! Або заберіть наш списаний мотлох, а ми замість нього візьмемо собі що-небудь нове! Загалом, вчитися нам доводилося на стародавніх фарбованих-перефарбованих партах, а в старших класах - за давно «беушними», зібраними-перезібраними столами. Сидіти доводилося на різнокаліберних, «з миру по нитці», стільцях. Потрібно було всім світом ставити пам'ятник за життя нашому справжньому герою-завгоспу (він же - вчитель праці), а заразом йому й поспівчувати - то ж скільки через його вмілі трудові руки пройшло наших шкільних меблів, отримуючи енне життя!?... До речі, ми, між іншим, на його уроках праці часом і свої руки докладали до цього процесу, так би мовити, вносили свою лепту в цю благородну справу.

       Але за великим рахунком школярі всіма цими перипетіями особливо не переймалися. Кому нема з чим було порівнювати, напевно, ні про що і не здогадувалися, не помічали цієї «дивної» убогості й вже поготів тієї подвійної моралі. Наївно вважали, що все, що їх оточує - норма, і що всюди так. І саме так воно й повинно бути. Контингент теж був до пари школі, причому в основній своїй масі, як учнівський, так і навчальний. Найімовірніше, більшість учителів були тут або «на засланні», або зовсім початківці, без досвіду роботи. Звичайно, як і всюди, не без винятків, були й тут свої сущі герої та патріоти, вчителі з великої літери: той самий згаданий «трудовик» Георгій Петрович із цікавим прізвищем Сиропуло, або вчитель із математики Олексій Калинович із не менш звучним прізвищем Скрипка. Будь-яка школа від такого талановитого і нестандартного педагога не відмовилася б. Це він їм чомусь відмовляв. Вже на що я тугувато сприймав точні науки, не дуже їх шанував, проте восьмирічку закінчив із «п'ятіркою» з алгебри (якось вона одразу мені сподобалася) і «четвіркою» з геометрії. І це були справедливі й чесні оцінки. Умів він по-справжньому і нестандартними шляхами розкрутити інтерес кожного до свого, скажімо відверто, далеко не художнього предмета. Хоча все в кінцевій мірі від нас самих залежало. У мене, приміром, на випускні класи, на жаль, пороху не вистачило. Смак до цілеспрямованого навчання десь загубив, пропав азарт, хоча не можу сказати, що зовсім не старався. Але «віжки» точно скинув. Навчання пішло якось по накату, за інерцією. Але ж це абсолютно неприпустимо для точних наук. Так, поверхневі знання отримав здебільшого, що, до речі, відгукнулося мені в недалекому майбутньому зі знаком «мінус». Ну, а мої колеги по навчанню - народ невибагливий був, різношерстий. Більшість до зірок у небесах не дуже-то тягнулися, без особливих амбіцій і претензій, без мрії в голові. Хто хотів, той навчався. Дехто, нехай і не з наших, навіть примудрялися медальки відхопити. Ось тільки яким шляхом і ціною, ще розглянути не завадило б.

       Провінційність - суща біда для наших людей і реальна катастрофа для держави. І не тільки з погляду територіального облаштування їхньої життєдіяльності, а й у найширшому людському сенсі. У неї є одна відмінна невмируща згубна особливість - здатність геть-чисто душити, нівелювати будь-які прояви індивідуалізму та приватних ініціатив, не створюючи навіть передумов для виникнення можливостей для бодай якоїсь самореалізації населення, притупляючи всі його здорові рефлекси, перетворюючи його представників на окремі гвинтики одного великого слухняного, але убогого механізму. Ой, як же складно окремому індивідууму вирватися з чіпких обіймів цієї системи, протистояти їй. Ще складніше знайти в ній себе, своє гідне місце, стати вище, краще, успішніше. І переслідує це кожного, хто живе в глибинці, від самого початку його становлення як особистості. Ой, як невесело нашим діткам у такому «бідному», примітивному світі!

       Крім заорганізованого «Будинку піонерів і школярів» нічогеньке в райцентрі не було. Звісно, у місті для місцевої футбольної команди був стадіон. І начебто хтось бігав його доріжками та навіть стрибав. Справедливості заради, треба зазначити, якась школа спортивна функціонувала. Ось тільки до тями не можу зрозуміти, чим вона займалася? За весь час навчання зовсім про неї нічого не чув. Якщо й існувала, то для «галочки», чи що? Де ж вона, ця горезвісна масовість, де загальне охоплення, підтримка, пропаганда в хорошому сенсі здорового способу життя, турбота місцевої влади про покоління, що підростає?!... Не можу пригадати, щоб хтось із цієї спецшколи в наші класи хоч раз забрідав, до себе на оглядини зазивав. Адже не кожному до вподоби гуртковий авіа- або судномоделізм, або ті ж шашки-шахи. Хоча я свого часу теж пройшов через усі ці піонерські «гуртки», у жодному так і не затримавшись. Нам би в той час більше руху, драйву, активних секцій спортивних. Але реального, «живого» духу спортивного в місті не існувало, хіба що у вузьких рамках загальношкільної підготовки. Але ж талантів було - хоч греблю гати. Взяти, наприклад, мій рідний клас. Того ж мого дружка Синіцина Сашка - гімнаст від бога - на перекладині таке витворяв, диво! Але це так, для себе, як то кажуть, здоров'я заради. Або ті ж Валерка Поспєлов із Санькою Хусановим - унікуми, здавалося, народилися з м'ячем баскетбольним. Відняти його в них на майданчику, не порушуючи правил, фактично неможливо було, а кидки по кільцю з будь-якої точки, якщо ніхто не протидіяв - гарантовані очки. «Вічні» чемпіони з баскетболу на міжшкільних іграх, починаючи з восьмого класу. І де вони зараз у підсумку? Краще промовчу. Так це тільки в нашій школі, у моєму класі «самородків» стільки! А якщо брати масштаб не району, а цілої області? І це лише в такій вузькій спортивній сфері...

            Продовження в Главі 12. Частина 2………..