Мореас Фрост

                           Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                                       «Нехай загине вся імперія,

                                                                               для мене ти - весь світ»

                                       (Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)

                             Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»

                         Розділ ІІІ. БЕНТЕЖНА ЮНІСТЬ (шалена)

    Міський танцмайданчик, що знаходився в парку

Імені Шевченка, не рахуючи місцевого «Бродвею»

на пішохідній частини вулиці Леніна в центрі міста,

завжди вважався місцем шанованим у місцевому

молодіжному середовищі, де у всі часи практично

гарантовано можна було зустрітися з друзями або

однокласниками. Ось з тією ж благородною метою

Герої вийшли на прогулянку в парк Шевченко, хоча

потрапити на самі танці, бажання не відчували. Це,

мабуть, була остання зустріч із своїми соратниками

по минулому навчанню перед їхньою майбутньою

поїздкою до Москви на свої вступи

                                      Глава 19. ВДАЛІ ЗУСТРІЧІ

                                 Частина 2. Чудовий Звідник

       ... О дев'ятій годині вечора я вже знову радісно тримав мою ненаглядну у своїх нерозлучних обіймах, впившись у неї поцілунком немов п'явка, ніби ми не бачилися з тиждень. Було ще досить світло. Сутінки тільки-тільки розгорталися в атаці захопити місто у свій полон. А ось із глухої тиші парку зазвучали й перші акорди. Будинок Варіки знаходився за квартал від самого парку. Чутність звідси була чудова. Можна було, за бажання, танцювати хоч тут. Як то кажуть, не сходячи з місця. Я підхопив її за талію і повів у напрямку до парку.

       Треба сказати, народу, який бажає розслабитися і гульнути, в цю ще не пізню годину було чимало. Численні «струмочки» і групки юних любителів танців стікалися в єдину загальну купу, тісно скупчившись на численних алеях, прилеглих до «клітки» танцмайданчика. Танцювальний захід, що організовується в місті один раз на тиждень, бувши подією неординарною й бажаною, незмінно привертав увагу всієї міської молоді, абсолютно не розпещеної надмірностями культурного життя, - від малого і до великого. Тут можна було побачити як всюдисущих допитливих «відв'язних» 12-13-річних підлітків, яких «сердиті» дружинники та проникливі контролери, природно, і не думали впускати за омріяну огорожу танцмайданчика, так і більш дорослий, вже досить зрілий, осмислений контингент - до 20 й майже більше років. Де ж ще можна було знайомитися майбутнім нареченим обох статей, як не тут? Але здебільшого кістяк цієї «живої» біомаси становили школярі старших класів - після восьмого і вище - і свіжі випускники шкіл.

        Не встигли ми пройти парком і пів сотні метрів, як натрапили на трійцю колишніх однокласниць Варіки, які йшли нам назустріч. Я весь жіночий контингент її класу, відколи його покинув, пам'ятав доволі смутно, але цих трьох, на моє здивування, по мордочкам упізнав одразу. Двох навіть за їхніми іменами та прізвищами згадав. Це були перші класні красуні (звісно, не беручи до уваги Варіку, вона була на незмінному, вічному п'єдесталі! ну, і була «зайнята» мною), які зводили з розуму всю чоловічу половину не тільки класу, а й школи - головна прикраса, гордість і цвіт жіночої половини класу Варіки. У плані зовнішньої фактури, природно. Дійсно, важко було їм відмовити в численних принадах і «чеснотах», що настільки нахабно й надміру випирали з них назовні, і їхніх на рідкість гарненьких личках.

     - Здра-астуйте, вам! Ну, звісно, хто б міг сумніватися, наша таки нерозлучна парочка в обнімочку! Та ще й загордилася не в міру. Коли на весілля-то зазивати будете? - це була Наталка Бурденко - найпихатіша (палець до рота не клади!), найбезпардонніша і, можна сміливо сказати, найцинічніша особа. Але й найгарніша, зараза, найкрасивіша в класі. Ще при мені баламутила всім пацанам голови... Мені-то - по барабану, а от іншим - не заздрив. Та ще стервоза була! Язик її - ворог її! Скільки «горіла» через нього. А може, «пообтерлася» у старших класах?.. Хоча навряд чи... Таке - не виправляється. Це - в натурі закладено. Із самого народження.

       - Привіт, дівчата! Дуже рада побачитися! А що значить, загордилася?! Щось я не зовсім зрозуміла!.. І про яке весілля йдеться? Розповідайте... - здивовано запитала Варіка.

         Я поки що спокійненько стояв і спостерігав за жіночою грою слів.

      Тут підхопилася Оленка Рудницька, треба ж і їй вставити свої «п'ять копійок», а то ж лопне від нетерпіння.

       - А хто сьогодні отаким чортом на повній швидкості продефілював повз нас на човні на підході до каналу, годині десь о 16-й? І всього-то в якихось кількох десятках метрів від нас? Ми кричимо їм, кричимо цілою юрбою, голоси зриваючи, махаємо як ненормальні... Та де там, чи до нас, грішних, їм? Забралися на верхотуру, і нікого ні бачити, ні чути не бажають... Усе не наобіймаються ніяк, не намилуються... Хоча, нічого не скажеш, на носі баркаса виглядали ви грандіозно, без перебільшення, до біса приголомшливо! Дуже навіть вразили!.. «Голлівуд» відпочиває!..

        - От цікаво, я й не помітила нікого якось... Славушику, любий, а ти, бува, не бачив кого-небудь, коли ми поверталися? - зі здивуванням звернулася до мене Варіка.

      - Чесно кажучи, краєм ока помітив, що якась компашка на одному з баркасів занадто веселилася, чи то комусь руками махала і щось кричала, але ніяк не надав цьому значення... А потім через мотор, що працює толком-то і не розчуєш... Вибачте великодушно, дівчата, ну, не впізнав я нікого з вас, стільки часу минуло, як я з вашого класу пішов. Не подумав, що це ви конкретно нам сигналили. Хіба мало, хто кому кричить і махає... І хлопців ваших упізнав би хіба що в самій близькості. І то - не факт. А, до речі, хто там із вами з хлопців був?

        - Гена Порфиренко, Саша Сілкін і Володя Богатирьов, - це вже прийшла черга третьої красуні, яку я якраз силився-силився, але ніяк не міг згадати на ім'я, не кажучи вже про прізвище.

       - Та ну?!... Які, однак, до болю знайомі обличчя!.. Три богатирі, блін... Зблизька вже точно впізнав би!.. Як же, як же... Так, шкода, що погано ви нам сигналізували! От, дають! Ворогами ж були дикими, щоправда, це ще при мені було!.. Дівчата, пам'ятаєте, вони в шостому класі все ніяк не могли поділити вас між собою? Вони, що, справді в серйозній дружбі? - з непідробним подивом поцікавився я.

       - Може, колись і були суперниками, та всі вийшли. А якщо серйозно, то вони давненько вже дружать. І просто не розлий водою, - знову відгукнулася дівчина-«незнайомка».

       - Треба ж, як часи змінюються!.. То, розумієш, билися - не на життя, а на смерть, тепер дружать - не розлий перцівкою. Ну, а ви, яким боком - до них, якщо не секрет, звісно? - продовжував я напирати, і не те щоб із пустої цікавості, а на довершення загальної картини з хлопцями.

    - Та, власне, ніяким, просто запросили нас на прогулянку в море, позасмагати, покупатися... Не було причин відмовлятися, - це вже Рудницька зробила незграбну спробу захистити честь дівочих мундирів.

       «Ну-ну, розповідай!.. Як же?.. Ну прямо свята простота! Самі вже давно не маленькі, розуміємо… Хоча... яка мені різниця, якщо навіть і з іншими цілями та більш просунутими ідеями?..» - резонно подумалося мені.

      - Славушику, милий, ну, що ти до дівчаток причепився із запитаннями своїми дивними? Можливо, і мені даси з ними поспілкуватися?.. Зачекай трошки спокійненько, гаразд? Я ще побалакаю з ними з п'яток хвилинок.

       І тут раптом я помічаю, прямо на нас із шумом і гамором рухається моя «чесна» компашка, як завжди, на чолі з Синицею. Що ближче вони підходили, то спокійнішими та тихішими вони ставали, і дедалі круглішими й ширшими позначалися їхні очі та відкриті роти від здивування і подиву. Мене-то вони помітили відразу, але, побачивши мою персону, по самі вуха занурену в тісне оточення такої численної когорти незвичайних красунь, сконцентрованих на кількох квадратних метрах, вони просто очманіли, втративши дар мови. І справді, дівочий «розплідник», у якому волею долі я потопав по саму маківку, однозначно вражав кількістю витонченої, несусвітне квітучої краси на одиницю площі.

    Кивнувши Варіці на своїх хлопців, мовляв, відійду, поспілкуюся, я потягнувся до них на зустріч.

       Ми шумно привіталися, навіть постискалися. Вчасно переключивши свою увагу на мене, народ нарешті відійшов від шоку, потихеньку оговтавшись. Першим, як завжди, прочунявся і виявив своє красномовство Синій, і як завжди, з пишномовною витіюватістю.

       - Морік, за тобою стабільно закріплюється одна нехороша закономірність. Твоя, зауваж, останнім часом нечаста поява в присутніх місцях, уже не кажу про наше скромне товариство, як правило, супроводжується поки що не до кінця зрозумілим нам явищем. Ти тільки й робиш, що дивуєш нас, і з кожним разом усе сильніше. Ну скажи, от як тобі вдається вивуджувати на світ божий стільки непомірної жіночої краси? Де ти - там неминуче вогнище неймовірної її концентрації. Ти що, магнітиш її? І навіщо тобі одному потрібно стільки краси цієї? Ти не хотів би трішечки поділитися нею зі своїми «старими», добрими друзями?

      - Так, сто років не бачилися, однак. Ви вже вибачайте. Усе справи-справи... Хлопці, а щодо цих красунь, то тут не простежується жодної містики. Всі ці славні панянки - мої колишні однокласниці з першої школи. Бачиш, як спритно повиростали, голубоньки... Адже під час мого перебування там, були такими собі непоказними, плоскими сикульками, до того ж дурними!.. Навіть не віриться!.. Якщо пам'ятаєте, я у ваш клас перейшов у самісінькому кінці сьомого року навчання. Скажу більше, це - всього лише крихітна частина ду-уже навіть солідного дамського контингенту, і, повірте, мало чим гірша за цю. Урожайний на красунь був той мій клас, на дивовижу! Дівчатка - одна за іншу гарніша!

       - То, може, ти все-таки введеш нас у цей оазис спокуси, дорогий ти наш Морозику. Тільки не здумай сказати «ні». Ти дуже ризикуєш кровно образити своїх найкращих друзів.

      - Та не питання. Ось тільки нічого не можу гарантувати ще й надто. Вибачайте, далі буде ваша «турбота». А поки що в темпі доповідайте по черзі хто, що і куди збирається цього літа?

      - Я - на цегельному заводі домовився. Там батько працює головним технологом. Вступати кудись – така ломота. А вже на весну - армія світить. От як повернуся з лав, розберуся, що далі робити, - безтурботно обмовився Жолудь.

       - Ну, а мені - на осінь чекає легендарна й непереможна, мати її... Я, хлопці, серед вас найстаріший. Тому мені потрібно до жовтня нагулятися, як слід, - проголосив Синій із цілковитою серйозністю.

       - А ти що мовчиш, Соколе? - запитав я нашого «старого» бичкоїда.

     - Та про що тут говорити, мене ж «дробонули» на медкомісії, ще на допризовній. Плоскостопість - раз, сліпий на одне око - два. Дефективним признали. Дожився... Соромно комусь зізнаватися... Навіть не знаю, куди тепер подаватися... Може, до Сімферополя «махну», там - родичі в нас. Спробую вступити до інженерно-педагогічного. Але до кінця поки ще не вирішив...

      - От дурень, тут радіти треба, що повз армію проскочив, а він голову попелом посипає... - заздрісно відгукнувся Синиця. - Моріку, ну, а ти що мовчиш, напевно, по батькових стопах?!...

       - Угадав. Але мені від цього зовсім не радісно. Не йметься ніяк йому. За шию прихопив - і тисне... Десь через тиждень до Москви їду, в училище загальновійськове командне. Ось, на парадах Червону площу чобітьми топтати буду. Але, як то кажуть, усе в наших руках і головах. Е-е, народ, забалакалися ми, дивіться! Панянки-то наші, ніяк, бігти намилилися... Уперед, на абордаж! Дівчатка, стривайте, дорогі!

        Ми швидко підрулили до красунь.

       Трійця застигла в нерішучості... Варіка теж поруч. Ми підскочили вчасно. Я негайно перехопив свою подружку за талію. Вона запитально на мене втупилася, ніби очікуючи від мене щось не зовсім пристойне. Решта дівчат теж насторожилися. Я висунувся, так би мовити, на передову лінію. Що заради друзів не зробиш!

       - Дівчата, а ви що зібралися додому, чи як? - поцікавився я для початку.

     - У принципі, ні... Ми тільки на пів годинки відійдемо у справах. А що, трапилося щось? – своєю чергою питанням на питання відповіла жвава Наталка.

      - Поки що, ні. Але, хтозна, дуже навіть може, коли ви без кавалерів... Шановні пані, хочу вам ангажувати ось цих славних благородних джентльменів. З ними, скажу без жодної удаваної скромності, ви почуватиметеся в цілковитій безпеці. Можете на них повністю і в усьому покластися. Вони з радістю готові виконати будь-які ваші найкаверзніші бажання і навіть капризи. Це - Олександр, це - Віктор, а це - Микола. Мої найкращі друзі та, скажу по секрету, дуже, дуже хороші хлопці. Ви до них уважно придивіться. А тепер, - я обернувся до хлопців, - наші спокусниці: Наталочка, Оленка і... - тут я зам'явся, затупившись.

      - Дарина, - нарешті «засвітилася незнайомка». І я тут же згадав навіть її прізвище.

      - … Так-так, Даринка Ветлицька. Прошу взаємно любити та жалувати. А тепер, діти мої, сміливіше в дорогу, благословляю вас на добрі справи! Так, хлопці, а це - моя дівчина Варвара. Але її любити й жалувати дозволено тільки мені! Ну, а нам, панове, з вашої милості, дозвольте відкланятися...

       Усі дуже розвеселилися. Здавалося, нависла спочатку шкідлива пауза, яка нічого доброго не обіцяла, цілком поглинулася загальним сміхом. І наші шляхи розійшлися. Три вельми задоволені пари, які дружно «заворкували», поспішили до виходу з парку, ми ж із Варікою вирішили ще трохи прогулятися алеями паркової зони.

      - Який ти чудовий, звабливий звідник, однак! Я й не здогадувалася про такі твої приховані таланти. Тобі ж у театральне училище треба вступати, а не у військове, дорогенький. Закопуєш у землю свій талант!.. - з непідробним подивом захопилася моя ненаглядна.

       - От уже сказала, так сказала! Хоча, без удаваної скромності, талановита людина - талановита в усьому! Не пам'ятаєш, хто це сказав? - випнув я груди для чергового ордена.

       - Базіка ти мій, пустотливий! - вона зупинилася, підставивши мені для поцілунку свої чарівні губки. Після приємної для мене процедури, вона продовжила.

       - Славушику, я от не зрозуміла, чи мені таки здалося?.. Тебе якось надто розхвилювала згадка про хлопчиків із мого класу, коли Олена назвала їх. Не поділишся зі мною, що тебе так несподівано «розвеселило» при цьому? Що тебе пов'язує зі згаданою трійцею? Чи це якась таємниця, любий?

      «Однак нічого не сховається від пильної уваги моєї, напрочуд, проникливої та не в міру допитливої лисиці-Варіки» - промайнуло ненароком в моїй голові.

       - Ось, уявляєш, ніякої таємниці абсолютно. Просто, коли я почув, хто це з ними був, мене охопили деякі «милі» та «душевні» спогади п'ятирічної давнини.

       - То поділися ж скоріше зі мною, любий, дуже заінтригував ти мене!

     Варіка, як і всі жінки, незмінно була безмежно цікавою і настільки ж допитливою особою, а вже тим паче коли справа стосувалася безпосередньо її оточення. Ось і зараз вона, цілком природно, виявила вкрай нетерплячий інтерес, хоча й не підозрювала, що майбутнє почуте безпосередньо й напряму стосуватиметься її персони...

                    Продовження в Главі 19. Частина 3…………