Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
«Нехай загине вся імперія,
для мене ти - весь світ»
(Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)
Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»
Розділ ІІІ. БЕНТЕЖНА ЮНІСТЬ (шалена)
Ось відразу якось складно довелося Головному
Герою вперше за кермом вантажівки. А тут ще, як
за заказом, домішався букет привхідних обставин
на дорозі. І все поїхало зовсім не за найвдалішим
сценарієм, зовсім не тим, як спочатку бачилося… І
це ще здорово, що обійшлося без жертв!...
Глава 14. КОЛІСНА ІСТОРІЯ
Частина 2. Стережися Автомобіля!
До кінця другої години, нарешті, і до мене, останнього, дотягнулася черга. У цей момент ми якраз майже підібралися до околиць села.
Завдання мені поставили конкретне і нехитре: доїхати до найближчих госпбудівель, і там, на великому лузі, розвернутися у зворотний бік.
Здавалося б, нічого такого надскладного. Але одразу мушу із соромом зізнатися, перший мій «млинець» на автомобільному терені виявився потворним «клубком».
Спочатку ніщо не віщувало біди. І не сказати, що я вже зовсім безглуздий. Так, при «мандражі», це зрозуміло. І весь роздутий від нервового напруження. Але в реальному житті все в кожному конкретному випадку залежить ще й від привнесених обставин або, що ще гірше, від їхньої комбінації.
Але про все за порядком.
Машина поки що перебувала в стані спокою з вимкненим двигуном. Не встиг я «прикипіти» своїм задом до водійського місця, як Петрович запропонував мені, не чіпаючи поки що ніяких педалей ногами, «зловити» ручкою зчеплення третю швидкість.
Нервовими рухами вмить чомусь спітнілої долоні я смикав довгою ручкою перемикання швидкостей у різні боки, неспромога намацати цю саму «заповітну нейтральну» точку, від якої зазвичай «танцюють». На тренуваннях у школі вона знаходилася якось відразу, а тут просто-таки, як на зло, розчинилася геть у моїх відчуттях.
- Так, Морозов, спокій, тільки спокій, - закликав мене вчитель, одночасно накривши мою долоню своєю, вибудував положення важеля в «нейтральну» позицію. - А тепер згадуй, і не поспішаючи стартуй у потрібне місце. Відчуй момент!
«От же хрень-то яка! Ще й з місця не зрушив, а вже ґрунтовно змок весь, як цуцик», - «закипіли» всередині думки.
Але все-таки відчув, слава Богу!
- Ну, ось, бачиш, можеш, якщо захочеш. Добре, вмикай «запалювання»!
Повернув ключ, мотор, «схропнувши», замурчав.
- Ну, тепер зовсім дрібниці, давай, рушай!
Але мене знову злегка «підклинило» навіть з цією елементарною операцією - початком руху. Хоча, в очікуванні «шефа», ще стоячи з пацанами на подвір'ї школи, докладно, у всіх елементах обговорювали нюанси цього, здавалося б, нескладного алгоритму стартової дії. А тут, немов усе видуло з голови начисто. Навіть якось соромно стало за себе.
Петрович, із властивим йому спокоєм, заповнив мою «прогалину» в мізках.
- Давай-но, зберися! «Притоплюй» зчеплення... Де воно?
- Зліва.
- Правильно, лівою ногою, та-ак... Ну, а тепер переводь важіль перемикання швидкостей у «першу», і сміливіше, друже! Ось так, та-ак, правильно, у переднє положення. А далі що?..
- Не пам'ятаю...
- Відтискай ногу, тільки потихеньку, з педалі «зчеплення» і дуже помаленьку правою ногою віддавлюй педальку «газу»... Помаленьку, кажу, і спокійніше, плавненько, без ривків.
Машина, ніби зрадівши, натужно зрушивши з місця, повільно поповзла вперед.
- Ну, ось, чудово, тепер, для розгону, можна і навіть потрібно на робочу «другу» швидкість перемикатися, - радісно проголосив Петрович. – Сміливіше і шустріше…
Але мене чомусь «клемануло». І ноги якось «заклякли». Хоча потрібно було всього лише повторити виконану операцію на початку руху.
- А як перемикатися? - від мене пролунало явно ідіотське запитання, бо на обличчі вчителя відобразилося страждання.
- Ти ж на «першу» передачу щойно сам виходив!.. Адже те саме, тільки ручку швидкостей - в інше положення, сподіваюся, пам'ятаєш, яке...
Але я вже нічого не міг згадати, тільки осатанілою хваткою тримався за кермо, силкуючись не загубити ногу із педалі «газу».
Я з благанням в очах кинув погляд на вчителя. Він одразу все зрозумів.
- Так. Спокійно. Діємо знову за порядком. Витискаємо зчеплення. Добре. Тепер важіль швидкостей штовхаємо в заднє положення. Так, чудово!. Ну і віджинаємо «зчеплення» і одночасно тихенько натискаємо педаль «газу».
У самій коробці передач під рукою щось проскрипіло, і машина хоч і смикнувшись, але все ж покотилася жвавіше.
- Давно б так!.. А то ще б трохи - і зовсім зупинилися. Тільки не лютуй поки із педаллю «газу». Акуратненько, без фанатизму. Постарайся відчути машинку, як вона дихає, як реагує на тебе…
Та який там відчуй!.. Себе б відчути, всі свої, так би мовити, члени.
Намертво вчепившись у «колесо» керування і, напевно, з потворно виряченими очима, я жадібно «поїдав» поглядом простір попереду авто, маючи намір тримати в полі зору дорожню пряму, одночасно намагаючись пристосуватися до тиску стопи на педаль «газу». Нога зрадницьки тремтіла від напруги, і рухалися ми чомусь нерівно, такими собі нескромними зигзагами. Мабуть, синхронізувати обидві дії: тримати ногу на педалі й утримувати автомобіль на трасі, було для моїх мізків поки що критично багато. І я так зосереджено в'їдливо вклинився у відчайдушний раж цього «забійного» процесу, судомно обхопивши руками округлість керма, наче павук свою жертву, яка потрапила до його тенет, що навіть здригнувся від голосу «керманича», який пролунав.
- Руки на кермі попусти, розслаб, зараз «баранку» мені зімнеш!.. Згадай, як потрібно дівчину кохану обіймати?! О, так-так, легенько, ніжненько...
«Ось, бляха-муха, на мозоль мій наступає!.. Я вже й забув, як це - дівчину в руках тримати. На жаль, два майже з половиною роки, як із Варікою розбіглися... Які відтоді дівчата? Немає ніяких дівчат і близько! Про що це він?..» - породив у моїй голові попутні й доволі не втішні думки вчитель.
- Ти що, зовсім заснув?! Чи зібрався до переможного кінця на «черепашачій» швидкості прохолоджуватися? - знову «розбудив» мене мій «бригадир», одночасно забираючи кермо вліво. - І за дорогою зовсім не дивишся... Чи вирішив уже на розворот іти? Так рано ще. Давай-но, не тужи, роби перехід на «третю»! Пора давно. Сміливіше перемикайся!
«Як же, тут заснеш!..» - з гіркотою подумалося мені.
Але краще б ми пішли на розворот...
Я все ще перебував у надійному неадекваті.
- А може, ми так й далі поки поїздимо? - від мене знову прозвучала явно безглузда пропозиція (навпаки б, погасати на швидкості!), до того ж підняв погляд на «патрона», тим самим послабивши контроль за кермом.
Машину знову потягнуло різко вбік.
- Ти краще не на мене, а на дорогу дивись! - Петрович, втрутившись рукою, перевів положення керма, виправивши мою траєкторію руху, продовжив. - Тепер давай уже сам. Ми ж не в першому класі! Пора б уже «вхопити»... І де шукати «третю» передачу, сподіваюся, не забув... І дорогу, дорогу не втрачай! Це тобі не на баркасі по водній гладі, на не міряних морських просторах, та під «п'яну лавочку», ще й із дівчатами на додачу...
«Во, бля, цікаво, і звідки йому, до того ж в таких тонких подробицях, відомо про наші морські «подвиги»?! Начебто нікому доповідей не робили... Дивно навіть...» - зі здивованим подивом подумалося мені.
Але з переходом на підвищену передачу вийшло не настільки гладко, як хотілося б. Не відчуто, метушливо заробивши ногами по педалях, я примітивно «заглух». І машинка, образившись на мене, до того ж понуро скрипнувши коробкою передач, за інерцією проїхавши ще трохи, зупинилася.
Дивлюся, «начальник» мій злегка напружився, але відразу промовчав. Повисла тиша. Напевно, він підбирав для мене хороші слова, щоб зовсім уже не образити, не увігнати в транс остаточно. Нарешті, відгукнувся.
- Морозов, розумієш, ти мені сьогодні коробку передач однозначно «спалиш»... - із прикрим докором кинув учитель.
Я потупив погляд.
Петрович, ще трохи помовчавши, змінивши тон, уже миролюбно запитав.
- Послухай, Слав, у тебе дівчина є?
«Ну ось, знову про дівчат... На болісний мозоль наступає… От до чого це він запитав? Знущається, чи що?! До чого тут дівчина? Хрень якусь несе!..» - подумав я, але все ж відповів чесно.
- Взагалі-то, була колись, але зараз немає...
- Адже ніжно треба з дівчатами поводитися, згоден?
- Так, звісно, по-іншому з ними ніяк...
- Ось бачиш!.. Точно так само ніжно і з машинкою треба спілкуватися, розумієш? Ласку вони люблять, ввічливе ставлення... Запам'ятай це! А ти їй жили рвеш... - і вже жорстко, у своєму звичному наказовому дусі, ніби як схаменувшись. - Так! Давай, усе спочатку!.. Стартуй!
Але після нашої «душевної» розмови стало якось легше сприймати реалії суворої дійсності. Мене злегка попустило, і ніби як мандражу поменшало. Навіть із божою поміччю вийшло досить швидко та без особливих труднощів на «третю» швидкість вийти. Загалом, все якось непогано складатися стало. І душа нібито співати почала. Так, не без того, ще злегка виляло по дорозі, і одну і ту ж рівномірну швидкість утримувати було непросто. Але дорога ж не ідеальна... Зовсім не по дзеркалу ганяти доводилося! Он, як іноді підкидає на купинах! Але зате, дивись ти, сам, особисто веду машину! І від думок, що моїм рукам, ну і, звісно, ногам, моєму розуму беззаперечно підпорядковується така махина, мене окриляло і підносило. І «майстер» мій ніби як заспокоївся, «приспав»...
Звісно, радіти можна було. Цього робити ніхто не забороняє. Але ось втрачати пильність ніяк не варто було.
Неподалік, зовсім поруч, селище Генгірка замаячила. Перші окремі споруди на відшибі проскочили. Щоправда, ще нежитлові. Та й дорога почала злегка йти на схил, поки що досить пологий.
Тут і Петрович «проклюнувся».
- Ще метрів сто - і саме те йти на розворот. Он, бачиш, праворуч, за найближчою халабудою, красиву велику галявину? Ось там і будемо звертати... І, вважай, залік на сьогодні - у тебе в кишені. Не «газуй»! Не відчуваєш, дещо на спуск дорога пішла?!...
Я покірно і поспішно зовсім прибрав ногу з педалі «газу».
- Давай-но, «гаси», «гаси» швидкість! Інакше ризикуємо не вписатися в поворот. Не в село ж нам треба! Там нам робити абсолютно нічого. Не на пікнік до морського берега зібралися... І в темпі, в темпі давай!.. – вже не на жарт «накрутився» мій «патрон».
- А як «гасити», Георгію Петровичу? - теж неабияк захвилювався я.
І справді, я смутно, а точніше, зовсім не уявляв собі, що потрібно конкретно робити, хоча про наявність педалі «гальмо» пам'ятав, само собою.
- Роби перехід на знижену «передачу», і швидше! Ну, а після «гальмом» злегка попрацюєш, тільки дуже акуратно!.. - І тут аж проричав мені у вухо. - З «газу», кажу, скинь «тапок»!
Навіть не уявляю, і як моя нога знову потрапила на цю кляту педаль?.. Адже щойно сховав їх обидві, аж під сидіння. Мабуть, це - нервове.
Як ошпарений, знову сховав ноги якомога далі. Але тут же, згадавши про майбутній маневр, висунув ліву до педалі «зчеплення». Я навіть потягнувся було рукою до ручки перемикання швидкостей, внутрішньо готуючись витиснути педаль, щоб піти на знижену передачу... Але... от не встиг... знову вчепившись обома руками за кермо, як за рятувальний круг...
Тому що сталося зовсім непередбачене. Можна сказати, склалася небажана нестандартна ситуація. Прикрий форс-мажор.
Саме в цей відповідальний момент ми майже підкотили до володінь колгоспної вівцеферми, розташованої на рівнинній правій стороні від дороги, перед територією якої, за задумом нашого «стратега», планували розворот. На рівному великому просторі цього рівнинного плацдарму було де розгулятися, не кажучи вже про якісь найпростіші маневри.
Але раптом на дорогу прямо перед нами з-за придорожніх кущів різко і з голосистим белькотінням вискочила трійка овечок, що загуляли. Мабуть, відбилися від стада, що знаходиться неподалік. Їхня раптова поява в полі мого зору в безпосередній близькості та вибила мене зі здорового ритму милостивої колії, безжалісно ввергаючи мене в несвідомий стрес. Я, просто сторопівши від несподіванки, заціпенів, розлючено вчепившись у кермо обома руками.
Побачивши велетенську громаду, що мчала на них, ці милі дрібні баранчики спочатку заметушилися посеред дороги, але все ж вчасно безнапасно зорієнтувавшись у ситуації, з диким беканням прожогом кинулися у бік свого стада. Важко сказати, що вони там у паніці наговорили своїм нетямущим родичам, але найімовірніше, подали сигнал тривоги, і все здоровезне стадо, наче розлютившись, усією ордою кинулося саме в той бік, де ми якраз запланували наш розворот, розтікаючись своєю щільною живою масою на нашому омріяному плацдармі. Тепер про планований розворот можна було забути. З іншого, протилежного боку, тим більше через високий і крутий косогір і мови не могло йти про будь-які маневри.
Село тим часом катастрофічно наближалося з кожною секундою. По суті, ми вже рухалися по в'їзду в нього. І оминути цей населений пункт, відвернути хоч куди-небудь не передбачалося жодної можливості. А це були вже не жарти. І цей нюанс наш бідолашний учитель зрозумів відразу з усією невідворотною серйозністю ситуації. Тепер у нашому не вартому заздрості становищі можна було хіба що молити бога, щоб на нашому шляху на проїжджу частину не вискочив хто-небудь із людей або, того страшніше, діти. Тим паче що швидкість нашого «екіпажу», завдяки збільшеній крутості спуску, почала стрімко наростати. Та й колишнього простору, як на в'їзді в село, зараз не було - дорога дещо звузилася. До того ж і стан самої дороги - суцільні ями та вибоїни - залишав бажати кращого. Загалом, «потрапили», «влипли»...
- Гальмо! Дави на «гальмо»! - гуркотом грому прогриміла мені просто у вухо команда «ватажка».
Я, як і раніше, судомними зусиллями утримуючись за «баранку» керма, підстрибуючи в кабіні до стелі, гарячково намацував ногою педаль гальма, знаючи, що вона - посередині. А оскільки машину, на додачу до всього, кидало з боку в бік, то не дивно, що намагаючись натиснути на гальмо, моя нога мимоволі різко зіслизнула на педаль «газу». До того ж о, жах! вщерть її «придушивши».
Ми й без того мчали селом як поїзд-експрес, так ще й моїми грішними зусиллями отримали додаткове скажене прискорення від мотора.
- А-а-а, япона мати, не чіпай педалі, до біса собачого! - вверг порцію гніву на мою честь Петрович.
Так, залюбки погоджуся, важко зберігати холоднокровність, маючи справу з такими відчайдушними дебілами, типу мене. Звичайно, на мою дієву допомогу навсправжки розраховувати йому, як він зрозумів, уже не доводилося. І Петрович, вивернувшись, спробував сам дотягнутися ногою до потрібної педалі. Однак це була марна спроба.
Тут доречно сказати, що наш учитель злегка накульгував на ліву ногу. Ще в молодості отримав травму, яка якраз і не дозволила йому залишатися у великому спорті. Ходити-то, він ходив, і без зусиль, і будь-яку роботу робив, та й загалом цілком нормальна людина, але ось можливості самої ноги були дещо обмежені. Тепер, не доводиться дивуватися, що в умовах спертості в кабіні, і коли тебе підкидає до гори й кидає з боку в бік, грубо кажучи, «одноногому», важко створити що-небудь продуктивне. Але ж щось робити все одно треба.
- Приклейся до керма намертво, але утримуй рівно посередині дороги! І не бзди! Дорога пряма! Я зараз рукою спробую дотягнутися до «гальма»! - прокричав мені Петрович і нагнувся, щоб полізти вниз.
Але як зазвичай у житті буває, одна біда не приходить.
Я раптом із жахом спостерігаю, як попереду, якраз посередині дороги, у пилюці розкидалися своїми дебелими тілами два дуже потужних за габаритами представники тваринного царства, а саме зі свинячої породи. Здалеку вони не були помітні зовсім, зливалися за кольором із дорожнім пилом. Але тепер вони були дуже навіть близько, і розрізнялися прекрасно. Таких великих особин рідко де зустрінеш. Кілограмів як би не під триста. Ну, неосяжно великі!
Треба сказати, наш аварійний спуск супроводжувався чималим гуркотом, розбудивши мирну течію тихого сільського життя. Нечасто тут, мабуть, трапляється щось цікаво неординарне, а вже таке видовище, з розряду циркових, так і поготів, напевно, раз у житті. По обидва боки ми крадькома і мимоволі помічали роззяв за парканами, які стояли та спостерігали за нами, а також тих, хто біг у наш бік, приваблені неприродним шумом, що виходив із центру села. Добре, що нікому не спадало на думку, вискакувати на саму дорогу.
- Петровичу, попереду за курсом свині, дуже здоровенні!!! - несамовито прокричав я охриплим від хвилювання голосом, ще азартніше вчепившись у кермо, майже з ним злившись воєдино, неначе він був моїм єдиним рятівним елементом.
Учитель, ще не діставшись до педалі, змушений був терміново повернутися на «передову». Ситуація настійно вимагала.
- Мам-ма мія! Ну, тепер повний триндець! - тільки й зумів проговорити Петрович, однією рукою, додатково до моїх зусиль, фіксуючи кермо, іншою - схопився за ручне гальмо, терміново привівши його в дію.
Це, звісно, був акт відчаю з боку мого «командора», свого роду рефлекторна дія, але що ж лишалося робити в нашому скрутному становищі, коли машина ледь не злітає, як літак? Та й свинок шкода, звісно. І відвернути б від них - так дорожнього простору не дістає.
Автомобіль, дійсно, відреагувавши, сіпнувся як у передсмертній конвульсії, але в загальній ситуації нічого не змінилося. Ми, як і раніше, потворно підстрибуючи на дорозі, стрімко мчали центральною вулицею села, здавалося, нескінченним спуском. Зате щось дуже показово сильно гримнуло в районі задніх коліс.
- Ну все, хана, «барабани» на кардані розлетілися, накрився «ручник», - із болем на обличчі зафіксував «наставник» мимохідь, констатуючи сумний факт розносу ручного гальма.
А як же наші безтурботні свинки?
Я завжди вважав, що свині, а тим паче великі їхні особини - вельми нерозторопні, статечні, повільні тварини. Але, виявляється, ой, як глибоко я помилявся!.. Скажу чесно, такої неприродної прудкості, з якою, побачивши вантажівку, що мчала на них і дико гуркотіла, нещасні, буквально підстрибнувши з насиджених місць, рвонули в різні боки, я не бачив у жодної домашньої тварини. Так уже, жити захочеш, так і полетиш навіть, не те, що поскачеш.
... Остаточно ми зупинилися фактично за дальньою околицею села, ближчою до моря, по суті, в районі пляжу. Автомобіль сам зупинився. До лінії морського прибою залишалося якихось півсотні метрів.
Петрович, одразу вийшовши з кабіни, зашкандибав у напрямку берега моря, мабуть, щоб прийти до тями після нервових перевантажень, давши змогу і нашій бригаді перевести дух.
Звичайно, нам дуже пощастило, що була субота, і основна частина населення поралася на своїх городах, а на всьому протязі проїжджої частини нашого шляху не трапилося жодної людини, яка б бовталася без діла. І, слава Богу, що корови не гуляли по селу, а паслися далеко за його межами.
Якщо я, перебуваючи в кабіні й тримаючись за кермо, стрибав як на батуті, то що вже казати про моїх товаришів?! Як вони взагалі утримувалися в плигучому кузові? У знемозі попадавши на пісок, довго відходили від випробуваного драйву. Дехто навіть злегка травмувався. Але здебільшого відбулися легким переляком.
- Що це було, дорогий ти наш Морозику? - поцікавився в мене друг Синиця, потираючи забите коліно.
- Що я можу сказати, хлопці? Напевно, мій шалений непрофесіоналізм і мерзенний збіг несприятливих факторів.
- Так, хотілося б і нам на майбутнє трохи менше і того, і іншого.
Уже на найближчому уроці праці за остиглими слідами вчитель влаштував розбір «польотів».
Заліки отримали всі, навіть, як не дивно, і я.
Треба віддати йому належне. Георгій Петрович усю провину за інцидент, що стався, мужньо взяв винятково на себе, зазначивши наприкінці, що все добре, що добре закінчується. Заняття буде продовжено.
Ручне гальмо він, звичайно, незабаром відновив.
Після мого провального дебюту я зрозумів, що водій з мене ніякий. І щоб більше не мучити себе і не підводити вчителя, вирішив добровільно відмовитися від автосправи, про що і повідомив на цьому самому «розборі». Сказав, що, мовляв, і взагалі я прохолодно ставлюся до будь-якої техніки. Вмовляти мене, звісно, ніхто не став. Заняття з водіння тривали щосуботи ще місяці два, до самих морозних холодів. «Відкололося», охолонувши до автосправи як і я, ще кілька хлопців. Але ті, хто продовжив тренування, «натаскалися» у водінні досить солідно.
Але, що найцікавіше, хоч спочатку наші заняття з автонавчання не мали статусу офіційних, до кінця навчального року такими стали, і в наших «Атестатах» таки з'явився рядок «Автосправа». Мабуть, нові вимоги програмні прийшли в школи. І по випуску в моєму шкільному «Атестаті» засвітилася оцінка «добре».
Кінець Глави 14.
Продовження в Главі 15......