Мореас Фрост

                                 Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                                     «Нехай загине вся імперія,

                                                                              для мене ти - весь світ»

                                      (Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)

                             Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»

                        Розділ ІІІ. БЕНТЕЖНА ЮНІСТЬ (шалена)

    Головний Герой і його улюблена подружка Варіка -

у парку Леніна, на давно для них знайомій лавці. Цим

колишнім коханцям дуже навіть є про що поговорити

і багато чого пригадати з яскравих подій їхньої буйної

ранньої юності. Проте особливо Герою цікаві деталі та

подробиці з більш ближнього минулого життя Варіки,

того, що пройшло без його участі. Поки що перші його

враження, це – просто «квіточки», а справжні «ягідки»

очікують Героя попереду...

                                Глава 16. УБИВЧА СПОВІДЬ

                      Частина 1. «Розігрівальна» Прогулянка

       Коли я вийшов на вулицю, Варіка вже перебувала зовні, неквапливо походжаючи по тротуару, неподалік від входу в будівлю. Стояла тиха з легким вечірнім морозцем погода. З неба ледве-ледве, повільно кружляючи, опускалися легкі, повітряні сніжинки. Я був одягнений у зимову шапку-вушанку і куртку, але сказати, що остання була тепла, можна було з великою натяжкою. Щоправда, під курткою був вовняний светр. І поки мені було комфортно, холоду особливо не відчував. На Варіці була чарівна біла шубка з синтетичного хутра, що злегка закривала коліна. Голову по самі вуха прикривала така сама світла в'язана шапочка з товстої мохерової пряжі з милим бубончиком нагорі. На ногах - високі хутряні чобітки на високих підборах із хутряним запушенням по верху халяви, і теж світлі. Волосся вона, мабуть, прибрала під шубку. Своїм зовнішнім виглядом Варіка була схожа на Снігуроньку з казок. Як істинний джентльмен, я люб'язно запропонував їй узяти мене під руку, що вона із задоволеною готовністю прийняла, і ми, не кваплячись, повільним прогулянковим кроком рушили вздовж нашого короткого місцевого «бродвею» - вулиці Леніна.

       Не втримався, щоб не зробити їй комплімент.

       - Знаєш, Варіко, а ти зараз стала помітно красивішою, ніж була раніше... Настільки красивішою, що навіть страшно стає... Я, коли тебе побачив, ледь не помер... Клянуся!..

       - Немає мені, Славушо, радості ніякої в житті та спокою від цієї моєї краси... Краще б я була звичайним дівчиськом зі звичайнісінькою зовнішністю. Тоді все в моєму житті, можливо, склалося б зовсім по-іншому, по-людськи... - вона різко, аж прикусивши губку, замовкла, водночас про щось глибоко-глибоко замислившись...

       Я, зрозуміло, підступу в її словах не вловив і був зовсім іншої думки з цього приводу: «Як же?! Тоді могло б узагалі нічого не бути... А того, що було між нами колись - і поготів!».

       Ще виходячи з нашого танц-холу на вулицю, я помітив, що ми нібито не одні. За нами на невеликій дистанції рухалася та сама парочка міцних хлопців після армійського віку, які «терлися» весь час на танцмайданчику біля Варіки. Я тут же не забарився запитати її про це.

       - А що це за кортеж у нас за спиною, він же і на танцях «малювався»? Невже твій татусь досі ніяк не вгамується, продовжує тримати тебе в напрузі? - дещо невдало пожартував я.

        Вона без тіні збентеження відповіла теж не без гумору

       - Та як тобі сказати... Не перевелися ще дурні в нашій великій країні, і, мабуть, не скоро переведуться. Один із моїх «радісних шанувальників» наївно вважає, що таким чином зможе захистити мене від непотрібних мені «хвилювань». Ось і приставив до мене цих бовдурів. Щовечора мене під будинком «пасуть». Але якщо я кудись виходжу, весь час ідуть за мною. Супроводжують мене, диваки, всюди. Спасибі, що хоч тільки вечорами. А то б ганьба яка!.. Хоча, зізнатися, вони мені не заважають. Я вже й звикла...

      - От ідіоти! І хто ж він, цей їхній дивовижний пан? Мабуть, солідна людина, якщо все в нього настільки серйозно поставлено.

       - Якби то... Та ну його! Заступник нашого начальничка міліції. Приїхав після академії своєї нещодавно, і око на мене «поклав». Не знаю, що з ним робити, як його тупої настирливості позбутися? Каже, дочекаюся твого повноліття - і одружуся з тобою. Дурень, що тут обговорювати. Потрібен він мені... А ну, постривай-но, зараз я їх спробую спровадити!

       Ми зупинилися. Варіка, полишивши мене, підійшла до наших провідників і, мабуть, щось сказала тим, дуже переконливе. Бо одразу їх, як вітром здуло. Я, само собою, поцікавився.

       - Цікаво, Варіко, на яку «мушку» ти їх взяла?

     - Ти знаєш, от сказала, що перше на думку спало, що, мовляв, приїхав двоюрідний брат погостювати. І якщо не підуть з очей геть, то їхньому начальнику поскаржуся. А інакше ж не дадуть вільно поговорити...

       Тут-то все зрозуміло. Але мене здебільшого гризло зовсім інше. Я ніяк не міг поставити їй головне своє запитання. З приводу нашого останнього невдалого побачення на фініші восьмого класу. Вже дуже воно мулило мене, спокою не давало. Я чутливо мучився комплексом своєї провини. Цей факт роздирав мене вже досить тривалий час. Бачачи, що Варіка відверто припадає до мене, не відчуваючи якогось особливого дискомфорту, додавало мені рішучості в усуненні такої кричущої для мене «білої» плями в наших стосунках. Нарешті, зараз у мене реально з'явилася можливість поставити крапку в цьому своєму «проколі». Трохи витримавши паузу, я, дещо хвилюючись, почав.

       - Варіко, дорогенька, останнім часом я дуже часто в думках повертаюся до тієї нашої, напевно, пам'ятної й тобі зустрічі, яка не відбулася, тоді, півтора року тому. Мені дуже соромно зараз за свою тодішню поведінку, за підле боягузтво і той свій безпроглядний юнацький егоїзм. Я дуже страждаю з цього приводу і караю себе, просто місця собі не знаходжу.

Я тоді, звісно, приходив у парк, і прекрасно бачив тебе, але так і не зміг змусити себе підійти... Як це не безглуздо звучить, банально злякався, побачивши тебе... Хоча помітив, що ти дуже переживаєш, що в душевному сум'ятті. Бачив, як ти витираєш сльози. Мені б у той момент проявити вольовий імпульс, показати характер чоловічий, підійти, заспокоїти тебе, вислухати, зрештою, хоча б просто з тобою поговорити... Але тоді я сам ледь не розревівся, точніше, у мене самого, самі собою, виступили сльози. Вони лилися струмком за нашим колишнім коханням й тими яскравими, пам’ятними зустрічами, що в одну мить трагічно обірвалися... Ти сколихнула в мені колишні спогади. Моє серце розривалося на частини. Але саме в той момент у моїх очах ти бачилася настільки недосяжною для мене, непомірно подорослішавшею, а я... я здавався собі ще таким... безпорадним підлітком, абсолютно тебе негідним... А потім... минула така гора часу... Порахував, напевно ти змінилася, зовсім іншою стала... І навряд чи я буду тобі настільки ж цікавий і дорогий, як раніше... Ну, а те, що кохала колись... Адже так буває, що кохання минає... Страшенно боявся, що побачивши мене, ти геть розчаруєшся. Це мене дико лякало. Я ж гадки не мав, з якими думками ти прийшла на це побачення... А тут ще й тягар нашого спільного минулого наді мною тяжіли. Я не стерпів такого катування нервів і... боягузливо побіг геть, дуже швидко побіг... щоб якнайшвидше закритися в тому своєму пацанському світі. Варіко, люба, скажи, чи зможеш ти пробачити мені?! Скажи мені чесно і відкрито!..

       - Ось, нарешті, я бачу того, свого милого Славушика, який катує, катує, роздирає себе на рвані клапті з приводу і без… Так, тоді ми з тобою ще багато в чому були максималістами, принаймні набагато більшими, ніж зараз. Багато що нам тоді бачилося занадто значним і значущим. Ось, дивись, ти ж сам щойно визнав, що це був юнацький егоїзм. Це було цілком природним для тебе в той час. Тут абсолютно нема на що ображатися... Славушику, навіть не заморочуйся з цього приводу! Я теж тоді цей момент не відразу правильно розцінила. А лише, коли, прийшовши додому, проревіла як слід.

       Але в одному ти абсолютно мав рацію. Твоя правда, я дуже швидко подорослішала. Навіть швидше, ніж сама того хотіла. Скажу відверто, була причина. Хоча насправді абсолютно нічого дивного в тому, що ти розповів, немає. Адже це природна різниця у фізіології чоловічій і жіночій. Особливо якраз у тому самому перехідному віці, що був у тебе в той час. І ти, напевно, теж про це давно все знаєш. І потім я ж так чудесненько тебе пізнала. Як я могла тебе засуджувати?!... Та за що?!... Я тоді, поплакавши, тебе дуже добре відчула, просто так хотілося бажане - дійсним зробити. Але в житті не завжди це виходить... Ось так, дорогий мій Славушику! Тож тему цю можеш сміливо закривати. А те, що ти приходив, я знала, незримо відчула твою близьку присутність. Ти ж мене знаєш, у мене це виходить... Та ти не міг не прийти!.. Занадто багато чого нас свого часу пов'язувало... І, найімовірніше, саме сам факт того, що ти був поруч, але не підійшов, мене настільки засмутив тоді... Знаєш, це, напевно, було з мого боку теж своєрідним проявом егоїзму. Найелементарніша жіноча образа взяла, гординя побуяла, якщо хочеш... Ну, зараз-то ти, сподіваюся, остаточно заспокоїшся вже, а, мій дорогий Славушику?!

       Ми в цей час підійшли до тієї самої, «нашої» фірмової лавочки в парку. Після цих її слів, я духом піднісся, у мене за спиною крила виросли.

       - Варіко, мила, ти з моєї душі такий величезний камінь зняла! А можна я тебе поцілую, люба?! - на радощах вигукнув я.

       - От ти дивний, Славушику! Таке зараз запитав! Якщо чесно, я очікувала саме цих твоїх дій значно раніше. Ах, який ти, однак, стриманий і церемонний! Зовсім не думала, що ти таким станеш... Ну хіба може між нами вирости щось таке, що зможе затулити, закрити нас одне від одного?!... І це після того, що було між нами?!... Коли ми заціловували одне одного з ніг до голови?!... Не знаю, як ти, а я часом так і досі бачу сни, де ми з тобою вдвох займаємося нашим коханням, де ти цілуєш мене скрізь-всюди... І, ти знаєш, ось прокидаюся, і мені від цього настільки радісно на душі стає, і день, що настає, задається якось по-особливому. Дурненький мій!..

       З цими словами вона, повернувшись до мене обличчям, узяла мене за щоки своїми теплими м'якими долоньками, схилила ближче до себе мою податливу голову і ніжно притулилася своїми теплими пухкенькими губками до моїх. І ми забулися в довгому, солодкому поцілунку...

       Не знаю, на якому небі я в той момент перебував!.. Ну, напевно, десь в одній із наших «старих добрих альтанок» із ранньої нашої юності, це точно. Тому що, попри зимову погоду, мене кинуло в такий спекотний літній жар і в такому шаленому ритмі вальсу закрутилася кров у моєму організмі... Я не забарився поділитися з нею своїми почуттями.

       - Варіко, люба моя, знаєш, щойно я побував у нашій юності, у нашій улюбленій альтанці... - ледь відірвавшись від її палких губ, промовив я. - Не повіриш, це мій перший поцілунок із дівчиною через ту безодню років, що ми з тобою не бачилися. У мене ж зовсім нікого не було, крім тебе. Я навіть забув, як це робиться. Скажи, а в тебе був хтось після мене? Вибач, звісно, за таке, можливо, дурне і нетактовне моє запитання. Зрозумій, я зовсім не збираюся тебе засуджувати. У мене на це немає жодних прав. Це все одно нічого не змінить у моєму ставленні до тебе...

       Але краще б я її не питав. І при приглушеному світлі ліхтарів у парку було помітно, що вона якось знітилася, змінившись в обличчі, навіть злегка відвернула голову. Щось її явно «гризло», може, якісь неприємні спогади? Від мого допитливого погляду, принаймні, це не могло сховатися. Бачачи, що вкрався у «важку» для неї тему, я вже готовий був змінити «платівку». Але тут Варіка сама заговорила, і зовсім про інше.

       - Славушо, а ти дуже змінився... Виріс... Змужнів. Але сором'язливий такий став, ну, справді як дівчинка!.. Ти, пам'ятаю, сміливішим був раніше. Ні, не подумай, це я не в докір тобі кажу. Просто факт констатую, помітно це мені дуже. Славушику, ти, будь ласка, не ображайся на мене, якщо щось злетить із мого язика, в сенсі порівнянь тебе теперішнього з тобою минулим. Адже я настільки глибоко пізнала тебе свого часу, як добре затерту цікаву книжку. Тільки тепер, як виявилося, ти вже змінився, став трошки іншим. Дуже хочеться дізнатися, яким дійсно, насправді ти зараз став?.. Мені так здається, ти став набагато кращим, ніж був. Я - у сенсі людських якостей.

       - Так, мила Варіко, це вже точно. Усе потихеньку змінюється в нашому житті, і в нас щось теж. Хочемо ми цього чи ні. Ось ти теж дуже змінилася... Стала якоюсь незрозумілою для мене - аж надто серйозною, чимось стурбованою, чи що, майже не посміхаєшся, як раніше... Пам'ятаєш, яким ти була дзвіночком життєрадісним?! Ось, цікаво, що ж сталося з моєю тією, колишньою Варікою?

       При моїх останніх словах, я помітив, як знову все та ж зловісна тінь миттю пробігла по її чарівному обличчю. Але вона, витримавши невелику паузу, зуміла взяти себе в руки.

       - Знаєш, мій милий Славушику, «хороші вчителі» в мене виявилися, поки ми не бачилися, - і, трохи помовчавши, знову різко перебігла на іншу тему. - А ти знаєш, що ти - мій головний рятівник?! Так, так... Причому в найпрямішому сенсі!

       - Щось ти, дорога моя Варіко, почала говорити загадками... Давай-но, «розколюйся» уже, коли така справа… І взагалі розкажи мені докладніше все, що з тобою за ці роки сталося. Для мене твоє життя - одна суцільна таємниця. І, мені здається, воно явно було не простим... Я про тебе знаю не більше, ніж твої однокласниці. Думаю, тобі є, що мені розповісти...

      - Ой, Славуш, я ж тому й шукала зустрічі з тобою, щоб усе-все тобі розповісти, як на духу... Однак як же це складно... Але я спробую... Я мушу!..

        - Варіко, люба, тільки домовилися, все, без приховування, і по повній. Не варто мене щадити. Я готовий до всіх зигзагів у твоїй долі та до будь-яких її поворотів. Хочу одразу тобі сказати, ЩО б мені не довелося почути з твоїх вуст, моє ставлення і мої почуття до тебе ні на волосок не зміняться. Це я можу тобі твердо обіцяти! А почуття у мене до тебе, навіть сумніватися в цьому не смій, найглибші. Тому, люба, я розраховую на твою цілковиту відвертість.

       Я говорив, а сам чомусь не вірив до кінця в цю свою беззастережну готовність, шостим чуттям передбачаючи щось, і це «щось» бачилося мені зі сфери грандіозно нехорошого, можливо, навіть огидного. Я розумів, що Варіці, як ніколи, було життєво необхідно виговоритися зараз, і по повній програмі, знаючи, що ні з ким більше вона не зможе настільки відверто поділитися тим, що лежить каменем на душі, і давно. Тут я її розумів, як ніхто інший!

         - Ось тільки... з чого ж почати, підказав би мені?..

     - А давай почни з того найнеприємнішого для нас моменту - мого раптового переведення до шостої школи.

      Ми до цього часу як зуміли комфортніше і ближче один до одного примостилися на лавці, і я зі зворушливою напругою приготувався слухати довгу і тяжку історію її, як виявилося, дуже непростого життя.

         І вона повела цю свою чимало приголомшливу розповідь...

                 Продовження в Главі 6.1. Частина 2………..