Мореас Фрост

                                 Т Р И Л О Г І Я   «М О Р Е Х О Д К А»

                                               «Нехай загине вся імперія,

                                                                                       для мене ти - весь світ»

                                               (Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)

                                 Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»

                          Розділ ІІІ. БЕНТЕЖНА ЮНІСТЬ (шалена)

    Якби не наш шкільний альтруїст, він же всіма

шанований учитель трудового навчання Георгій

Петрович, то й не було б і згадки про цю досить

примітну історію. Мова йшла про те, як під його

чуйним керівництвом ми, сповнені ентузіазмом

і натхненням освоювали ази водіння вантажівки.

Автосправа хай і не входила у шкільну програму

обов'язковим предметом, але, як для майбутніх

випускників, вважалася важливим і потрібним

                                      Глава 14. КОЛІСНА ІСТОРІЯ

                             Частина 1. Новий Старий «ГАЗ-51»

       Ближче до кінця дев'ятого класу до нас, на подвір’я «героїчної» шостої школи, не беруся судити якими шляхами, але не інакше як манівцями, потрапив бувалий бортовий автомобіль марки «ГАЗ-51» затертого року випуску. Припущу, кимось, якоюсь «доброю» організацією, його дочиста списали, як такий, що абсолютно не підлягає відновлювальному ремонту.

      Щоправда, назвати його автомобілем у повному сенсі цього слова було вкрай складно. Так, з вели-и-икою-великою натяжкою. Жалюгідний техзасіб на страшних, неабияк пошарпаних, спущених колесах, фактично змордованих, бо вони все-таки були в наявності. Загалом, являв собою досить понівечену і побиту життям і «ввічливим» ставленням так звану транспортну одиницю. І то лише умоглядно, з боку, а точніше, здалеку.

       А ось зблизька на нього без сліз шкода було дивитися. Весь пошарпаний, неабияк проржавілий, з продавленою місцями кабіною, з погнутими й похиленими дверцятами, що не зачинялися. Добра половина скла була відсутня, а ті, що вціліли, лякали зловісними павуками тріщин. Дерев'яна обшивка кузова зяяла численними пробоїнами - не інакше як воював десь! З легкістю можна було здогадатися про стан його движка (а чи був він взагалі? - ще питання!). Про без того аскетичне внутрішнє оздоблення кабіни, властиве будь-якому вантажному транспорту, я вже мовчу. Все, що можна, з нього давно і безсердечно вже було скручено, мабуть, на запчастини. Висловлюючись кількома словами, купа металу, мотлох на колесах, та й годі!

      Деякий час екзотичний представник колісної техніки животів у глибині шкільного двору, поблизу складів. Ми й не звертали на нього уваги. Лише відчайдушна малеча на перервах між уроками з вереском і захопленням на всю гралася на його багатостраждальному остові. Але незабаром руками школярів один зі складів було ґрунтовно підчищено, і одіозна «залізяка», сховавшись від людських очей, знайшла там нібито своє «законне» місце, а разом з тим і спокій. Нам так реально уявлялося, на вічний спокій. Зате, на наш подив, на воротах цього складу з'явилася, немов насмішка, табличка з гордим написом «Гараж», що реально нас розсмішила.

       … Але яким же було наше здивування, коли у вересні, повернувшись за парти, ми виявили, що на подвір'ї школи стоїть чудова вантажівка, що виблискує свіжим темно-зеленим забарвленням і приємно милує око своїм первозданним, можна сміливо сказати, непорочним виглядом.

      Це особисто наш скромний учитель праці - майстер на всі руки - Георгій Петрович, або як ми його між собою звали просто Петрович, доклав свої незвичайні здібності до казкового перевтілення бридкого «каченяти» на красеня «лебедя». Він і був повновладним господарем, тепер уже можна було з упевненістю констатувати, справжнього транспортного дива колісної техніки.

       Відтепер тільки наша школа мала власну автомашину. Причому настільки імпозантного і бездоганного вигляду. Жодна з інших шкіл міста не могла похвалитися наявністю у своєму господарстві повноцінного автотранспорту. За законом не належало бути. За їхнім штатним розкладом. Тільки райвно мало дозволити собі мати авто, але не вантажне, а легкове.

       Директорці було дуже зручно й вигідно мати такий транспорт під рукою. А вже робітонька такому справному автомобілю завжди знаходилася. Наприклад, завезти в школу на зиму дрова і вугіллячко для опалення, без особливого озирання на вище начальство з райвно, «бігати» за різними господарськими потребами, за продуктами для шкільних сніданків. Та хіба мало по яких ще потрібних справах школи. Ну, і колегам-вчителям Петрович не відмовляв в допомозі: кудись швидко «мотнутися», щось з об'ємних речей перевезти. Хіба відмовиш?.. Теж дуже навіть до речі. Загалом, що й казати, справді, великий вантажний автомобіль - річ з усякого погляду корисна!

      Як я вже неодноразово згадував, Петрович, це для нас була загадка, чомусь із найперший уроку, ще п'ять років тому, дуже полюбив саме наш клас, а точніше, хлопців нашого класу. Я-то перейшов у цю школу лише наприкінці сьомого, тому, тим більше достеменно не знав першоджерел цієї його любові. І тому, коли він на першому ж уроці праці в новому навчальному році «закинув» у наш бік «вудку» щодо охочих водіння автомобіля, то не варто було й казати, як ми всі поголовно були стривожені й безмежно раді та окрилені такою влучною пропозицією, яка несподівано відкрилася з його боку. Та не те слово, ми були просто щасливі! Ще б пак! У такій красуні навіть просто посидіти в кабіні було за задоволення!

      Усе в машинці було любовно відреставровано, блищало і виблискувало. Приладова дошка відливала чорним лаком. А сама кабіна зсередини - обшита новою кольоровою повстю. А цей, давно знайомий нам, уже досвідченим човнярам-баркасникам, легкий присмак бензину, з тонким домішкою запаху машинного мастила, що ледь вловимо витав у повітрі, запаморочував нам голови, прискорював биття сердець. Що казати, ми були підкорені та зачаровані!

       Але в декого в мізках одночасно позначилася, засвербівши, й інша, далеко не абстрактна, а дуже навіть практична думка. Чи не половині чоловічої частини нашого класу, вважай, за рік підкочувала строкова служба в лавах Радянської Армії. І вміння керування автомобілем, за розповідями їхніх старших братів, що відслужили, відігравало дуже важливу роль на призовній комісії. Адже відкривався прямий шлях потрапляння в «учебку» з автоухилом з подальшим проходженням служби в одному з численних автопідрозділів Збройних Сил. А це вважалося мало не елітним варіантом. До того ж і на громадянці потім не загубишся зі справжніми водійськими навичками дворічного стажу, ще й з офіційними «корочками» - «Правами», які видавалися в армійських автошколах. Он, куди не глянь на карту, скільки солідних будівництв на не міряних просторах нашої неосяжної Батьківщини. І всюди - пошесний дефіцит людей, які вміють професійно «крутити бублик». Вже точно без роботи не залишишся. Якщо, звісно, сильно «заточений» на романтику в далеких краях. Та й у фінансовому питанні там - повний ажур. Зовсім грошима не ображають. У принципі, і в рідному місті хорошому водієві завжди раді, і роботи вистачить. Тож усе правильно, хлопці були на правильному шляху, обмірковуючи й міркуючи в нашому тісному колі всі виняткові плюси після люб'язної пропозиції нашого шановного «трудовика» Георгія Петровича, що ненавмисно звалилася на наші голови.

     Звичайно, і я постарався не залишитися осторонь від поголовного загальнокласного товариського ентузіазму. Хоч і не відчував тією ж мірою їхнього «нездорового» ажіотажу і не викреслював собі жодних «особливих» планів у голові на своє туманне майбутнє. За мене їх креслив, і вже давно, мій дорогий «предок», до речі, не забуваючи час від часу з притаманною йому солдафонською прямотою, ні-ні та «колоти» мені душу нагадуваннями про «мій громадянський обов'язок» у вигляді сімейної офіцерської спадкоємності. Ніби цвяхи в мозок забивав. Щоправда, щоб уникнути непотрібних ексцесів, я завчасно і не «пінився» особливо. Водночас прекрасно розумів, що де-не-де, а вже у військовому училищі, якщо туди потраплю, хочеш не хочеш, а все одне доведеться освоювати всяку складну техніку, не кажучи вже про автомобільну. Он, який у батька багатий «арсенал» усіляких різних водійських документів - від водіння трактора до бронетранспортера і танка, не кажучи вже про автомобіль.

      Тож і мені зайвими ці шкільні навички явно не будуть. На тому собі й вирішив. Та й від «команди» своєї відриватися негоже. Тим паче, що мої старі друзі, і Синиця, і той самий Жолудь, навіть напівсліпий окулярик Сокіл, якому й армія-то не загрожувала, просто з несамовитим завзяттям «запалилися» цією нашою новою благородною «темою».

      Ясна річ, що автосправа в курс нашої шкільної програми не входила, навіть як позакласний предмет. Отже, ці наші заняття були ніби поза законом, нелегальними. Не думаю, що Георгій Петрович «виносив» на порядок денний шкільного керівництва «автомобільне» питання. Сто відсотків, наша директриса «відхрестилася» б від такого заходу, і в будь-якому разі. До чого їй зайвий головний біль і зовсім необов'язкові проблеми? Тож, найімовірніше, наш «трудовик» звалив усю відповідальність за нас на свої хвацькі плечі та, так би мовити, за власною ініціативою.

       Заняття з теоретичної частини, що передує водінню, Петрович проводив із нами у своїй шкільній майстерні відразу після наших основних уроків. Десь роздобув плакати з різними дорожніми знаками й будовою двигуна автомобіля в розрізі. Тривали вони в нас десь із пару тижнів. По знаках і «Правилах дорожнього руху» пробіглися лише побіжно. І це правильно! Що користі заглиблюватися в них, якщо в нашому задрипаному Генічеську і транспорту-то в широкому сенсі слова кіт наплакав, не кажучи вже про його рух. Зате Петрович не шкодував часу для посвячення нас у таємниці двигуна внутрішнього згоряння. Навіть злегка притомив ними. Перестарався явно. На тлі того, що нам було відомо про баркасні карбюраторні, бензинові двигуни, які ми вже друге літо поспіль самостійно експлуатували, можна було і не «маринувати» нас стільки. Але що поробиш, це було його «коником». Треба віддати йому належне, у двигунах він розбирався віртуозно, був з ними на «ти». Але нам же кортіло швидше за кермо сісти! Так тут, на закуску, пару днів промурижив нас із педалями: «зчеплення», «гальмо», «газ». Хоча саме це і було найбільш основоположним і важливим для нас в алгоритмі водіння. І головне - їхня взаємодія в процесі руху.

     І ось, нарешті, підійшла довгоочікувана субота, на яку Петрович заздалегідь запланував наші практичні заїзди. Збір був призначений біля гаража о восьмій годині ранку. Ми як ніколи зразкові, натхнені ентузіазмом, зібралися навіть задовго до зазначеного терміну. І було нас ні багато ні мало 13 осіб.

       Погоди в цей період стояли на рідкість чудові. Хоч з ранку було вже свіжіше, ніж у літню пору, але зате до обіду - справжнісіньке літо, у всій його красі. Чудова пора, коли вдень - чудово тепло, але водночас немає тієї виснажливої спеки. І, що важливо, зовсім тихо, безвітряно. Загалом, не погода, а одне задоволення. А якщо сюди додати наш настрій, що бив ключем, то - і поготів - суцільний чистий позитив.

       Звичайно ж, усі хотіли неодмінно першими сісти за кермо. Виникла навіть суперечка з цього приводу.

       - Пацани, я підійшов сюди найперший. Значить, мені першому і «крутити бублик», - відразу спробував «застовпити» своє право «першої ночі» Поспєлов Валерка. - А слідом за мною Хуса підтягнувся. Тоді він буде за мною. Ну, і так далі... Потім я не пам'ятаю, самі визначайтеся. Пам'ятаю лише, що останнім заявився Морік. Йому й бути в «хвості».

       Я, і справді, прийшов до гаража останнім з усього колективу, хоч і жив ближче за всіх до школи. Але вступати в суперечку за черговість намірів не мав. Мені, в принципі, на відміну від решти хлопців, було байдуже, яким за рахунком долучатися до керма. Ажіотажу своїх товаришів я не поділяв.

       - Ні, Поспа, так не потягне. З яких це міркувань ти такий розпорядок висунув? - відверто обурився один із моїх дружбанів, Синиця. - Ми що, домовлялися заздалегідь, хто раніше прийде? Може, нам треба було тут заночувати, виходячи з твоїх розпрекрасних розкладів, щоб бути першими? Знову ж таки, он Жолудь із Дятлом і Воскресом позначилися тут усі разом. Як тоді, накажеш, їм бути?

        - Нехай «сірники тягнуть», - не розгубився Валерка.

        Але Синього підтримали інші незадоволені.

       - Ні, народ, давайте все по чесняку. Жереб тягнути будемо на черговість. Так хоч нікому прикро не буде, - під схвальний гул інших, розсудив другий мій приятель, Сокіл, і продовжив. - Ні в кого, бува, не завалялося в кишені клаптика паперу? Ну, ще й олівчик би треба... Заготовити папірці з номерами.

       Папірець у когось знайшовся, а ось олівця, а тим паче ручки із собою ні в кого не виявилося. Але ідея з жеребом була підтримана більшістю. На тому й зійшлися в очікуванні вчителя.

      Незабаром той з'явився. І поки готував автомобіль до поїздки, ми якраз встигли провести процедуру жеребкування - тягнули з кепки Сокола трубочки зі скачаних папірців із номерами. Когось підсумки порадували, а когось і не дуже.

       І, як не дивно, номер «один» дістався саме Поспєлову. Водночас я зовсім не здивувався, що виявився останнім, «тринадцятим». Вже ніяк не переживав цього моменту. Останній, так останній. Як то кажуть, то сталося, кому чого палко бажалося.

       - Ну що, хлопці, поїдемо на той бік, за міст. Там просторо, поле чисте, рівне, та й заважати нікому. Ось і потренуємося... - оголосив поточну програму дій наш корифей автомобільних справ, уже примащуючись у кабіні. - Ну, і чого стоїмо? Стрибаємо, стрибаємо нагору, розсаджуємося!

    Двічі закликати нас потреби не було. Миттю опинилися в кузові, окупувавши два ряди поперечних лавок, і рушили в дорогу.

       Місцевість, у яку ми цілеспрямовано прямували, була дещо специфічною. Це було досить велике і винятково рівне плоскогір'я, що помітно підносилося над рівнем моря. По суті, величезне колгоспне поле, але давно не використовуване за своїм природним призначенням, по-перше, через нестачу прісної води, а, по-друге, і більшою мірою через сильну засоленість ґрунту. Адже ця ділянка суші з десяток квадратних кілометрів тісно прилягала до, вважай, частини величезної території просолених сиваських озер. І, звичайно ж, там було пустельно. Але через усе поле пролягала ґрунтова дорога до села Генгірка, що виходить одним своїм боком до моря. Однак рідко який транспорт рухався цією дорогою. Хоча саме нею від міста шлях до села був найкоротшим. Але до чого він, якщо можна було проїхати, нехай і трохи довше, але більш наїждженим і окультуреним трактом, який веде далі, уздовж Арабатської Стрілки, прямісінько до численних піонертаборів і пансіонатів. Хоч і ця дорога не була асфальтованою через щорічні весняні розливи при підвищенні сезонного рівня моря. Асфальт просто розмивався б. Зате вона була кам'янистою і не розм'якала в сезон дощів. Тому, напевно, село й отримало свою назву - Генічеська Гірка (а скорочено Генгірка), тому що знаходилося на мористому схилі цієї плоскої височини. Від цього невеликого населеного пункту якраз і починала свій багатокілометровий відлік дуга цієї найдовшої в Європі, знаменитої піщаної Арабатської коси.

     Шлях наш незмінно пролягав через автомобільно-пішохідний міст, розташований за закрутом протоки Тонка, що з'єднує Сиваш із морем, і розташовувався прямо перед першим великим Сиваським озером. Міст цей був дерев'яний, і хоч досить старий, але ще добротний, міцний. Але височів і ще один міст, що стояв у паралель, залізничний, металевий. Ажурний красень, смоляного забарвлення. Він був досить давнім, побудований ще німцями під час Другої світової війни. Рейковий шлях через нього був прокладений до промислових соляних розробок, що знаходилися десь за п'ятдесятим кілометром Арабатки. І відмінну й дуже багату йодом сіль, у міру її накопичення, вивозили по ньому товарними вагонами вглиб країни.

       Переїхавши міст і звернувши на сільський тракт, незабаром піднявшись на пагорб плоскогір'я, Петрович зупинив машину, зіскочивши з кабіни.

       - Ось звідси й почнемо наше катання, - весело повідомив він. - Ну, як настрій, орли? А як щодо мандражу, ні в кого немає? - окинув нас своїм реально орлиним поглядом.

       Георгій Петрович був ще моложавий чоловік, трохи більше за тридцять п'ять років, хоча здавався нам вже старим, із чорним, трохи подовженим і злегка кучерявим волоссям, але з вкрапленнями сивини, смуглошкірий, невисокого зросту, але зі збитою, спортивного, борцівського типу фігурою. Красенем його, мабуть, не назвав би. Але грек - він і є грек. Ніс - із гордим грецьким профілем. І прізвище в нього було, відповідно, грецьке - Сіропуло. І позаочі кличку в нас носив – «Грек». Та, напевно, не тільки в нас, у школі. Ось на нього подивишся, і відразу видно, що грек. З нами, учнями, поводився хоч і жорсткувато, не терпів слимацтва і слиняцтва, не потурав нічиїм примхам, але був до крайності справедливим. За що ми й поважали його.

       Ми навіть не відгукнулися на його слова, а продовжували відсидку в кузові.

       Якой там «не має»?!... Ще який мандражище! Поки їхали, так начебто боязкості та негативних емоцій ніяких не відчували, не думалося якось ні про що, але ось тільки зупинилися, і... триндець, усе, «приїхали»! Одночасно, і всі одноголосно.

     Він, ніби не бажаючи помічати наших «занепадницьких» настроїв, продовжив у тому ж знущальному тоні.

        - Ну, що ж, молодці! Мовчання - знак схвалення і згоди. Тоді, мабуть, і почнемо практичні вправи, - бадьоро продекларував наш «сенсей», і далі, - питання чи якісь прохання є?.. Немає. Ось і чудово!

          І тут же в більш владно-наказовому, своєму звичному, жорсткому стилі.

          - Перший, до керма пішов!

     Сівши за кермо, починали всі, як правило, обережно, акуратно промацуючи всі педалі та, що важливо, ближче до бойових умов знайомлячись із важелем коробки передач. Так-сяк хлопці хоч і боязко, але в підсумку справлялися з поставленим завданням - рушити з місця і злегка розігнатися, перемикаючи швидкості, намагаючись кермом утримати машину на траєкторії селищного тракту. Ну, а хто порою і «йшов» трохи вбік, то не біда. Цим рівним степом можна було, не озираючись на наслідки, спокійно «гасати» хоч уздовж, хоч поперек. Але ж треба вчитися до певного шляху прив'язуватися. Тому всі дуже старалися. Звісно, часом движок глухнув від невпевнених рухів, не без того. Але ж перший раз як-не-як!.. Ті, хто вже «відстрілявся», азартно ділилися своїми яскравими враженнями з іншими...

                Продовження в Главі 14. Частина 2………..