Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
«Нехай загине вся імперія,
для мене ти - весь світ»
(Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)
Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»
Розділ ІІІ. БЕНТЕЖНА ЮНІСТЬ (шалена)
Герої, на якийсь час відірвавшись від підручників, знову
удвох посеред просторів ласкавого моря, на борту милого
серцю баркаса. Знову жадають побачення з Арабаткою в
надії оновити колишні враження. Тут і попутні спогади не
змусили на себе чекати...
Глава 18. ПО ХВИЛІ НАШОЇ ПАМ'ЯТІ. ПІКНІК II
Частина 1. «Місце Зустрічі Змінити не Можна!»
Наприкінці червня стояли надзвичайно спекотні й спокійні дні. Разом із природою голова моя теж плавилася, але більше - від знань, що розпирали. Можна сказати, бунтувала, і по повній програмі. Уже нічого не бажалося нею сприйматися адекватно. Мені конче було потрібне дієве розвантаження, бо відчував, ще трохи - і почну «з'їжджати мізками». На нашому найближчому вечірньому побаченні я поділився своїми цілком резонними думками з Варікою.
- Сонце моє, а чи не влаштувати нам хоча б половинку розвантажувального денця для наших безнадійно замаяних душ?.. Не думаю, що й ти теж не втомилася від свого навчання... Варіко, люба, як ти поставишся до моєї скромної пропозиції - прогулятися на баркасику на Арабатку, злегка до нашої юності безтурботної доторкнутися, «труснути старовиною», згадати наш давній, добрий пікнічок? Скільки ж можна сохнути над підручниками? Дали б своїм мізкам хоч крихітний перепочинок...
Варіка мене підтримала одразу, без жодних роздумів і вагань.
- Ти, знаєш, Славушику, я якраз і не проти. Навіть дуже «за»! Я й сама до межі замаялася цим навчанням. До речі, мені давненько і часто спадали думки, пройтися місцями нашої юної, «колишньої слави» на цій славній Арабатці. Якщо і розслаблятися, то саме там. Де ж ще можна запастися приємними враженнями?! Не пригадаю, скільки разів я згадувала той мій незабутній День народження, особливо коли мені бувало нестерпно паршиво. І, уявляєш, мене одразу ж відпускало, а на душі ставало легше і спокійніше. Думаю, і цього разу нам буде там не гірше, ніж тоді. Принаймні, я дуже сподіваюся на це...
- Ну, ось, бачиш, отже, ці твої слова можна вважати знаком згоди. Гадаю, не варто відкладати цей захід у «довгий ящик». Тим паче дуже скоро на нас чекає чимала розлука... Завтра ж, з ранку, і махнемо в наш розслаблюючий вояж. Форма одягу - найбільш похідна. Із собою беремо лише мінімум, жодних надмірностей. Завтра чекатиму на тебе на перехресті Воровського - Леніна біля гастронома о дев'ятій годині, - з превеликою радістю резюмував я.
Заперечень із боку ВарІки, зрозуміло, не було.
Що гріха таїти, на багато чого я сподівався і багато чого очікував, запрошуючи Варіку в цей свій похід. Раптом станеться диво, і вона під враженнями ностальгічних поривів, що нахлинули з далекої юності, сколихнеться, розслабиться, відтане душею, дещо відійде від бридкої минулої реальності, що геть засіла в ній. Можливо, і вона, своєю чергою, на те саме сподівалася... Не буду кривити душею, розраховував також і на щось більше...
... Це був ранок 27 червня. Я підійшов до магазину трохи раніше наміченого часу, щоб встигнути затаритися найнеобхіднішими продуктами. Поїздка не бачилася мною дуже довгою. Пара пляшок лимонаду, хліб і шоколадка для Варіки - ось і всі мої покупки. З дому я взяв кілька бутербродів, трохи овочів і фруктів і відлив у пляшечку класного червоного винця з батькових вистояних селекційних запасів, які він зберігав, як зіницю ока, перед сном дбайливо поклавши її в холодильник.
Варіка була незмінно пунктуальна. Ось молодець! Жодного разу за наше з нею століття вона не дозволяла собі спізнюватися ні на хвилину. І як тільки примудряється так точно розраховувати час?!... Рівно о дев'ятій годині вона отримала від мене мій перший задоволений поцілунок.
- Сонце моє, ти маєш бездоганний і незрівнянний вигляд, і дуже подобаєшся мені, - одразу ж видав я разом із поцілунком. - Хоча про що це я? Ти мені постійно подобаєшся, будь у чому!.. Варіко, а як сьогодні, ти, бува, не забула свою купальну шапочку? - після обов'язкового компліменту, було моє найперше запитання, коли я забирав з її рук дорожню сумку.
- Ні, любий, цього разу нічого не забула, - вона розцвіла в усмішці, мабуть, згадала про свою забудькуватість у ранній юності. - Це могло статися лише минулого разу, коли я дуже пристойно хвилювалася. Ну, а зараз цілком спокійна.
І сьогодні Варіка мала, як і зазвичай, у своєму звичному фірмовому «репертуарі», блискучий вигляд. Якщо згадувати її вбрання чотирирічної давнини, то це було гранично просте, без надмірностей, але зовсім в іншій тональності, хоча від цього не менш елегантне. Зверху на ній вільно сиділа кремового кольору в бліду клітинку батистова блузка з рукавом у три чверті, а знизу - легкі котонові штани-«капрі» світло-коричневого тону, в легку, ледь вловну смужку. На ногах - темно-сірі босоніжки на низькій підошві, але із закритим задником. Її голову прикрашав (як же інакше?) світлий солом'яний капелюх (аж ніяк не скромний капелюшок), і не з вузькими, як минулого разу, а широкими полями, які, по суті, майже прикривали плечі, з невеликою, але пікантною червоною трояндочкою збоку. Її минулої імпозантної парасольки при ній нині не було.
Моє вбрання описати не важко. Найзвичайнісінький. Низ - бавовняно-паперові шорти від колишніх штанів кольору хакі, що хижо щільно облягають ноги, майже до колін грубо обрізані ножицями, дещо піратського вигляду, по низу з природною бахромою. Верх - легка картата сорочка коричневого кольору з короткими рукавами, теж колись обрізаними по лікоть. На ногах - напівкеди. Це все.
... На нашому причалі з тих пам'ятних пір практично нічого не змінилося. Усе той самий вузький місток, що веде до рятувального катерка, з низками баркасів по обидва боки від нього. Поруч - каскад фелюг, що розмірено погойдуються на прив'язі і стоять бортами один до одного. І, нарешті, наш на чотири роки постарілий, але все ще добротний, свіжопофарбований красень-баркас.
- О-о, а ви, ніяк, нині з нареченою, В'ячеславе, світло, Палич! Ну, привіт-привіт, братець! Здрастуйте і ви, юна леді! Ласкаво просимо в наші володіння! - це на підході до стоянки «намалювався» дядько Льоша, вічно веселий і реально на веселощах добродушний мужик, років 55-и. Відставний військовий моряк, добрий татусів приятель, старожил місцевої рятувальної станції, він же - вічний її сторож. Тут, на рятувальній станції, і працював, і жив круглий рік. Ні свого будинку, ні сім'ї, ні дружини у нього за все його життя не було, не кажучи вже про дітей. Навіть шкода його якось було.
- Доброго дня, дядьку Льошо. Знайомтеся, це - Варвара, дівчина моя, - представив я Варіку, вона кивнула головою. - Що це ви так засмутили її?
І справді, простакуватий дядько Льоша, пильно впившись поглядом, уважно роздивлявся мою ненаглядну, злегка вганяючи її у барви.
- Та хіба так бентежать червоних дівчат? Просто давненько тут навіть близько на горизонті такої непомірної краси не спостерігалося. Вже й не пригадаю, коли востаннє... - відгукнувся «старий морський вовк».
- А ви піднатужтеся, чотири рочки тому, приблизно в цей самий час!.. Тільки з нами ще й батько був... - напирав я на грішну пам'ять морського аксакала.
- Ага... точно-точно, починаю пригадувати. Як же... Ви ще «дрібними» були... Паша тоді, по поверненню, ледве з містка у воду не влетів, коли ногою поколупався об дошку. Так-так, води пристойно витекло з того часу. Зараз, дивись, який ти гардемарин вимахав! Та й подружка твоя як подорослішала, просто принцеса! Ех, як роки-то летя-ать!.. Отже, вирішили прошвирнутись? Знатну справу задумали, і погодка нині балує. Ну, молодь, Бог на допомогу вам! Батькові від мене привіт передавай неодмінно. Щось давненько його тут не спостерігаю. Запрацювався, мабуть, татусь-то твій! - і він рушив далі містком до свого катерка.
- Спасибі на доброму слові, а привіт батькові обов'язково передам, - кинув я навздогін старому моряку.
«З якої такої радості, «гардемарин»? Треба б у словник зазирнути, що конкретно слово це означає...» - задумливо подумав я, одночасно простягаючи Варіці руку, допомагаючи ступити на підмостки, що ведуть до баркаса.
- Так, Славушику, а тут і справді нічого не змінилося, я чудово все пам'ятаю, - обережно проходячи вузьким містком і втримуючись за мою руку, відгукнулася Варіка, коли повністю роздивилася на всі боки. - Ніби тільки вчора ми на пікніку нашої ранньої юності були...
- Це вже точно, люба! Напевно, і через 50 років, коли ми давно постаріємо, тут нічогісінько не зміниться...
... Знайомі приготування позаду, і ось ми вже мчимо на повних парах давно і прекрасно відомим нам маршрутом, смарагдовим простором. Спочатку Варіка, як і в минулу поїздку, присіла, сховавшись за виступом кубрика, поглядаючи на всі боки, а я сидів на кормі, біля керма, з радісним передчуттям від майбутнього тісного конфіденційного спілкування з безмежно коханою і дорогою мені людиною, яке неймовірно переповнювало мене. Однак незабаром я покликав Варіку до себе, і залишок шляху ми вже просиділи пліч-о-пліч, поряд один з одним, обійнявшись, захоплено, у подробицях і деталях згадуючи перипетії минулої поїздки. Ми все ще не скидали нашого одягу, хоча сонечко припікало все наполегливіше. Але поки що легкий зустрічний вітерець був нам на руку.
- А ось десь тут у тебе злетів капелюшок, пам'ятаєш, мила? - показав я їй рукою місце неподалік від одного з останніх буїв фарватеру, коли ми вже вискакували з каналу на морський простір.
- Так-так-так... Як це було несподівано для мене, а ти так спритно і сміливо вистрибнув тоді. Я й охнути не встигла... Дуже за тебе злякалася! А потім так раділа, коли ти підплив до нас із капелюшком у зубах. Обіймала і цілувала тебе!..
- А як ти мене обіймала і цілувала? От не пам'ятаю, покажи, повтори, будь ласка, - з грайливістю запропонував я.
- А ось так! - вона обійняла мене і поцілувала в щоку.
- Ні, люба, якби у тебе зараз знову злетів капелюх, то за настільки несерйозний, нікчемний поцілуночок, ти б мене вже не «купила», - продовжував я гру. - Така «нагорода» мені зовсім не подобається, категорично не приймається, виправляйся негайно!..
Тоді Варіка обвила мою шию руками й ніжно влилася в мої губи, що вже недозволенно довго жадали її ласк, глибоким поцілунком. Підхоплений мною, він виявився досить тривалим. Ближче подавшись до неї та мимоволі пересунувши водночас руків'я керма досить далеко вбік, я мимоволі змусив наш баркас описувати велике циркуляційне коло на воді, причому не одне. Ми тривалий час стали просто крутитися на п'ятачку з певним радіусом. І раз за разом кола звужувалися.
- Ось це, моя кохана, вже більше схоже на подяку, - неохоче відриваючись, нарешті, від її солодких вуст, і за великим рахунком відчуваючи пристрасний порив у глибині своїх щільних шортів, я водночас поступово вирівняв траєкторію нашого руху переміщенням керма в потрібний бік. - Дивись, люба, яку вдячну картинку на воді ти зробила своїм правильним поцілунком, навіть море безмірно радіє, посміхається, приймаючи її, - промовив я, вказуючи Варіці рукою на рельєфно видимий геометрично правильний круговий спінений слід на воді, залишений гребним гвинтом движка баркаса.
- Який же ти, як і раніше, романтичний, мій Славушику! - вона тісно притулилася до мого плеча, схиливши на нього голову, обхопивши мою руку своїми й притиснувши її до тіла.
Як же любо мені було в цей момент! Так би й сидів із нею поряд і млів годинами, якби на те була моя воля...
Продовження в Главі 18. Частина 2………