Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
«Нехай загине вся імперія,
для мене ти - весь світ»
(Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)
Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»
Розділ ІІІ. БЕНТЕЖНА ЮНІСТЬ (шалена)
Зрозуміло, зійшовши на берег, Герої не помишляли
повторювати один в один програму минулого пікніка,
який, по суті, відбувався буквально на цьому самому
місці в їхній ранній юності. Зараз їх більше хвилювали
думки і колишні пам'ятні спогади і відчуття. Але куди
більше їх турбували справжні реалії, саме той аховий
стан організму Варіки, що злісно бідує в сексуальному
плані, під негативним фоном якого цілий рік поспіль їй
волею долі доводиться перебувати
Глава 18. ПО ХВИЛІ НАШОЇ ПАМ'ЯТІ. ПІКНІК II
Частина 5. Де Жа Вю
... З превеликим ентузіазмом завершивши черговий раунд «нудотних справ», ми заслужено присіли за наш саморобний імпровізований столик, трішки перекусивши. А після невимушено базікали про наше минуле, із задоволенням і насолодою потягуючи з келихів космічно божественне вино, смакові якості якого Варіка нарешті дістала змогу без перешкод оцінити належним чином і, ґрунтовно налягаючи на нього, не могла зупинитися, закушуючи його фруктами. Нам стало надзвичайно комфортно і чудово після наших купань, а мені до того ж - від низки щільних любовних спокус.
Наші тіла, що залежалися і засиділися, запросили зміни декорацій, і, зрозуміло, ми поспішили до берега. Тим часом стояло саме пекло. Сонце було в зеніті. Щоправда, спеку лише злегка ретушувала невелика хмарність.
Нам, звісно, довелося одягнути своє купальне приладдя (не в костюмах же Єви й Адама з'являтися на березі!), хоча ми вже настільки долучилися до нудистських варіацій (дуже вже зручно!), що одягатися в будь-який, навіть мінімальний, одяг, стало дико по-блюзнірськи. Тим паче що і погода настійно зазивала до прохолоди й спонукала до максимально можливого викриття в плані одягу. Але куди діватися?!
Цього разу на Варіці був роздільний купальник блідо рожевого кольору з маленькою пурпуровою рибкою на тоненьких плавках, трохи вище і збоку від її заповітного «трикутничка». Вкрай милував око дивовижний фасон верхньої частини купального аксесуара, який, по суті, ледве прикривав характерні пікантності її надзвичайно чарівної «гідності», що ґрунтовно захоплювала в полон. Данина сучасним тенденціям моди, якщо не її писк, ну що тут ще скажеш?! Загальний вигляд у неї був, безумовно, неймовірно спокусливий, незрівнянно ще більш витончений та імпозантний, ніж минулого разу. Можна сміливо констатувати, на Варіці було невимушено присутнє щось ледве помітне, нічим особливо не напружуючи її гнучке чарівне тіло. Я б назвав його екстра міні-бікіні. Такий пляжний наряд можна не намагатися споглядати у наших «рідних» магазинах навіть зі свічкою в руках. Це безнадійно «безсоромне» і неймовірно відверте купальне вбрання ще переконливіше підкреслювало її неординарно сліпучу модельну зовнішність і неймовірно позамежну сексуальність. Я б не зміг намилуватися нею, дай мені на це хоч вічність.
... Хвилин десь за десять на повному ходу ми сміливо таранили мілководний берег пляжу під гранично гострим кутом до нього правим бортом, злегка підім'явши плоским черевом баркаса шмат прибережної смуги.
Варіка одягла свій капелюх. Ну, а я, як був, так і залишився в одних плавках. Зістрибнули на берег.
І що ж ми побачили? Приголомшливо! З розуму можна зійти!.. Та ми ніби з минулого разу нікуди й не виїжджали звідси! Нічого анітрохи не змінилося за ці чотири роки. Усе ті самі дерев'яні «грибочки» на пляжі, що сусідять із металевими «переодягальнями», усе та сама невибаглива лежанка, яка лежить, сидить під парасолями або засмагає на своїх підстилках червонотіла, розсмажена публіка, яка вічно щось жує. Нам навіть здалося, що пані, щоправда, зараз помітно глибокого бальзаківського віку, що сором'язливо прикривали очі своїм тодішнім великорослим чадам, ті ж самі. Хіба що з ще соліднішими задами та животами, що роздалися. І явно подорослішав колишній «молодняк», здавалося, теж віддалено нагадував нам когось із нашого далекого минулого. Була тут, звісно, і нова молода поросль, що помітно виросла з пісочниць, додала в роках і стала приблизно нашого ще тодішнього юного віку.
Усі, як і тоді, із вартим заздрості завзяттям і відверто неприкритим інтересом і заздрістю поглядали не тільки на карколомне вбрання Варіки, а й, звісно ж, на неї саму, настільки «нелюдськи» неприкриту. Що вже казати про дорослих особин чоловічої статі, які нервово облизували губи й нетерпляче совалися на своїх підстилках, а ті, що проходили повз, згортали собі шиї, впритул задивляючись на мою не в міру оголену даму серця. Відверто кажучи, я б і сам на їхньому місці тупо витріщався на цю справжню спадкоємицю богів і її неземну красу. І знову всі переймалися все тим же німим і риторичним у всі часи питанням, що я, нічим не примітний, простий смертний, роблю поруч із цією інопланетною принцесою?
Знову всі очі та вуха, як за командою, були повернуті в наш бік. Стовідсотково аналогічна картина чотирирічної давності отримала своє часове продовження. Усі, як один, уважно супроводжували кожен наш крок. І що ж це ми таке збираємося робити?..
Але ми-то якраз нічого такого особливого і не прагнули витворяти! Хіба що розім'яти ноги злегка. Знову із задоволенням, як і минулого разу, злегка пробіглися береговою лінією вперед і назад, потім трохи побродили мілководдям. Однак закопуватися в пісок і будувати фігури, шокуючи публіку, сьогодні нами явно не планувалося. Навіть прилюдно жодного разу не поцілувалися! Ми їх буквально розчаровували. Але й балувати народ чимось особливо ексцентричним у наші плани не входило. Подорослішали ми з Варікою, а отже, посерйознішали. Та й панували над нами зовсім інші настрої. Так що, панове-товариші, аревідерче! Цирку нині не передбачається!..
Ми скромно присіли на пісок біля самої води, опинившись за тінистою стороною баркаса, і витягли ноги до води, просто до крайка прибою, більшою мірою приховавши себе від сторонніх очей. Ось чому я пристав до берега саме правим бортом і під відповідним кутом до сонця. Варіка зняла і поклала поряд свій капелюх. Її розкішне пишне волосся віялом розсипалося всюди навколо неї, упавши й на пісок, і на мене. Притулившись один до одного, ми повели свою бесіду.
- Роднулик, не варто нам, напевно, йти в селище, та й узагалі лазити під пекучим сонцем, як думаєш? - запитав я.
- Звичайно, Славушику, не варто. І справді спекотно все-таки... - погодилася вона. - Та й робити там, по суті, нічого. Хоча... морозиво тоді було смачненьке...
Варіка лукаво-хитро хихикнула при цьому. Ну, прямо як і тоді, чотири роки тому, на підході до місцевого магазину, коли ми, заспокоюючи нервову систему після непередбачуваної зустрічі з «грабіжниками з великої дороги», влаштували бурхливу поцілункову сесію.
- Ти хочеш морозива, люба? Так не питання, я можу і сам швиденько шмигнути в магазин, я взяв гроші... - запропонував я.
- Ні-ні. Я не про те. Просто мені у зв'язку з твоїми словами в деталях пригадався той чудовий епізодик, коли ми після розбирання із нашими «нахабними грабіжниками» цілувалися з тобою посеред дороги, ні на кого не звертаючи уваги... Як ти після цього, присівши на місці навпочіпки, довго не міг кроку ступити, настільки опинився перезбудженим, пам'ятаєш, дорогенький? Мене тоді спочатку чомусь смішок пробив, дивлячись на тебе. Але потім мені стало так шкода тебе, бідолаху... У той момент ти здавався таким беззахисним і безпорадним... Так і підмивало пожаліти, приголубити тебе, але побоялася, подумала, що мимоволі можу зробити тобі тільки ще гірше, що ми вже точно не зможемо з місця зрушити з місця довго-довго...
- Звичайно, чудово пам'ятаю, сонце моє!.. Але ніяк не думав, що у твою пам'ять настільки глибоко западуть наші такі дрібні, але славні моменти. Але в них, у цих маленьких деталях якраз і крився весь смак наших із тобою минулих неймовірно щасливих днів. Мила, це було надзвичайно здорово! Як би я хотів повернутися в той чудовий безтурботний час! Але, на жаль... - я глибоко зітхнув, дивлячись на Варіку.
Вона, легко піддавшись моїй сентиментальній ностальгійній хвилі, мабуть, подумала про те саме, так само сумно зітхнувши слідом за мною. Над нею тяжким пресом хронічно тяжіло, до всього іншого, теперішній мимоволі гнітючий її психологічно стан асексуальності, думки про який доводилося постійно заглушати в собі.
- Краще не засмучуй мене, Славушику! Я тільки й роблю, що постійно зациклююся на тих наших колишніх спогадах, буквально живу ними. А що в мене, в моєму житті ще було і є, що залишилося крім цього? Що ще може мене тішити тією ж мірою? Немає у мене нічого світлішого, радіснішого, ніж наш з тобою сьогоднішній час, коли ми разом і минулі юні роки - найкращі роки життя, і ти в них - мій Головний Герой. Без тебе, коханий мій Славушичик, нічого взагалі не було б у мене в моєму житті!.. Та, напевно, і мене самої давно б не було на цьому світі!..
Варіка замовкла, відчужено чиркаючи на піску абстрактні фігури гострим краєм черепашки. І мені стало так відчайдушно сумно на душі, приблизно, як колись давно, коли я тримав її, сплячу, у своїх обіймах у нашій альтанці, коли на мене накинулися убивчі думки, що аж надто вже я щасливий, і що хтось може забрати в мене це щастя, що лежить на моїх руках.
Я тут же обійняв мою кохану і міцно притиснув до себе. Я чуйно вловив, як вона тихенько схлипує, уткнувшись мені в груди. Її тендітні плечики злегка здригалися на моєму тілі. Я на собі відчував, як горошинки її сльозинок капають з її обличчя і стікають по моїх грудях, позначаючись двома тонкими делікатними струмками, бачив, як потім, зриваючись, вони падають на пісок, моментально в ньому зникаючи...
«Боже мій, які ж тендітні й беззахисні наші життя і наше кохання на цьому світі!.. Як, як мені її зберегти, уберегти, захистити?..» - відчайдушно стурбовано заметушилися в мені сумні думки, не знаходячи відповіді.
Я лише ще міцніше притиснув до себе Варіку і, намагаючись повернути їй хоч трішки оптимізму, з почуттям промовив.
- Кохана, не сумуй так! Не треба плакати. Ти просто безнадійно розриваєш мені серце! Радість моя, я вірю, знаю, що все в кінцевому підсумку з твоїм організмом складеться добре. Усе погане обов'язково піде! І дуже скоро! Ця чорна смуга у твоєму житті не може тягнутися нескінченно довго... І ми обов'язково будемо щасливі, як колись... Я дуже в це вірю! І потім, люба, ми приїхали сюди за позитивними враженнями, а, виходить, навпаки, вкрай засмутилися з тобою.
- Так, рідненький мій, вибач мені! Зовсім я розслабилася... Немає моїх сил іноді себе стримувати. Ні-ні та прориває... Але я зараз виправлюся... - вона квапливо змахнула зі щік останні сльозинки й спробувала посміхнутися мені.
Я не міг утриматися, щоб не схопити губами її вологі губки та не стиснути їх в поцілунку.
... Програма нашого заходу, по суті, вичерпавши себе, підходила до свого логічного завершення, і незабаром ми знялися з місця, вирушаючи у зворотний шлях. Було вже десь за третю годину дня і ще досить спекотно, але бадьорий зустрічний вітерець освіжав нас.
Вибравшись на морський простір і взявши чіткий курс у бік порту, я виставив кермо рівно, а щоб воно не переміщувалося, кінцем (канатом, по-морському) міцно підв'язав його, закріпивши в стаціонарне положення, тим самим звільнившись від управління. Ми вдвох, як і минулого разу, забралися на дах кубрика. Спочатку Варіка присіла між моїх розсунутих ніг, попереду мене. А я, сидячи позаду, кутаючись у її розпущеному волоссі, із задоволенням обійнявши й часом із ніжністю погладжуючи її руки та плечі, на вушко муркотів на ходу вигадану мною експромтом нехитру пісеньку про наші веселі морські походеньки, встигаючи час від часу чмокати її то у вушко, то в шийку. Вона заразливо сміялася від моїх безглуздих слів і від лоскоту заодно.
Потім, як і тоді, в ранній юності, півдороги ми простояли на самому кінчику носа баркаса. Вона знову попереду, з широко витягнутими в боки руками, намагаючись охопити безкраї простори Утлюкського лиману, а я - позаду, утримуючи її у своїх міцних обіймах. І знову я безоглядно тонув в ароматі її довгого пухнастого волосся, що розвівається на вітрі, як і в тому своєму далекому минулому... Ось тільки стан мій був дещо тривожним, не настільки умиротвореним і щасливим, зовсім не схожим на той, колишній, безтурботний і райдужний. Стояв і не міг до кінця зрозуміти природу цього свого занепокоєння. Варіка, дивлячись уперед, на місто, що наближалося з кожною хвилиною, теж мовчала, мабуть, як і я, думаючи про щось своє. Так ми й простояли, не промовивши ні слова, до самого входу в порт. Напевно, це було у нас свого роду прощанням із нашою неоднозначно тривожною та надзвичайно бентежливою ЮНІСТЮ...
... Поки я прив'язував на ланцюг баркас до містка, на нашому горизонті з'явився всюдисущий дядя Льоша. Він знову рухався в наш бік, мабуть, до свого катера, бо тримав у руках весла. Варіка в цей момент перебувала на причалі біля цього самого рятувального катера, чекаючи на мене.
- Ну, і як склалося з відпочинком, гардемарине? Програма вдалася? - весело і, як завжди, перебуваючи злегка напідпитку, привітав мене «старий» служака.
«Ну ось, знову мене в горезвісні гардемарини записав. Запитувати якось незручно, але тепер уже точно треба буде не забути подивитися в тлумачному словнику, що слово це означає», - подумав я.
- Чудово, дядьку Льошо! Як то кажуть, із божою поміччю!
- А що ж швидко так повернулися? Зараз-то якраз і починається найвдячніший час, ось і спека спадає. Благодать!..
- Так адже хорошого - потроху!.. З часом у нас не дуже... Ми зараз - люди зайняті. «На носі» вступ. Готуватися треба...
- Он як? І за яким вітром, цікаво, ніс тримаєш?
- Та ось батько намагається загнати мене в Москву, у військове командне училище. Тільки не дуже-то мені в радість туди потрапляти.
- А я-то думав, ти в мореходку себе готуєш... - розчаровано відгукнувся дядько Льоша, начебто навіть образився. - Ти ж, почитай, уже справним моряком став. Он як хвацько сам на сам із баркасом справляєшся! Та й зі стихією морською, дивись, зрісся як...
- Яка там мореходка?!... Про що Ви говорите? Я й не думав ніколи про такі перспективи свого розвитку у близькому майбутньому.
- А даремно, друже мій, даремно, ти б усе ж таки якось у вільний час поміркував... Ну, та гаразд, а що краса твоя робити буде? Куди вона збирається?..
Тут і Варіка до нас підібралася вчасно, якраз на нашу розмову про неї.
- О, дядьку Льошо, тут усе наближається до того, що скоро до неї звертатиметеся за найвищою формою – «Ваша Високоповажність» - у дипломати мріє, теж днями до Москви вирушає, вступатиме до Інституту міжнародних відносин. Ні багато ні мало. Ось так!
- Ти диви! Так-так, зроду мені не доводилося бачити настільки милих, симпатичних дипломатів. Щоправда, скромний вже дуже дипломат... - уже до Варіки звертаючись, промовив дядько Льоша; Варіка від його слів злегка зачервоніла. - Тоді від душі побажаю вам обом удачі на вступних іспитах. Але я б на твоєму місці все-таки подумав про морську кар'єру...
- Дякую. Не знаю, як із моєю удачею складеться, але ось за Варіку я точно спокійний. Буде з неї чудовий дипломатичний радник. Вона-то вже з її талантами вчинить, як пити дати.
До цього часу я остаточно закінчив консервацію баркаса, примотавши ланцюг до вбитого в товсту колоду містка металевого кільця та закривши замок, порився в сумці, витягнув недопиту пляшку з вином. Там залишалося напою десь не менш ніж з третину. Простягнувши її «рятувальнику», прокоментував.
- Дядя Льоша, не погребуйте випити за нашу удачу в житті. Ось, не подужали... Упевнений, такого справного винця вам навряд чи доводилося куштувати. З «закритого» цеху, для наших «небожителів» спеціально виготовлено. Справжній еліксир молодості. Батько звідкись «відірвав», ну, а я в нього, так би мовити, «віджав» злегка. Не збідніє...
Дядя Льоша акуратно поклав весла на місток. Зі знанням справи, не поспішаючи, відкоркував пляшку, понюхав вміст. Потім, відхлебнувши ковток, оцінив.
- Ти дивись, умільці-то наші вміють, однак, справжні «шедеври» створювати!.. А чим народ наш пригощають, засранці?! Вибач, господи! Справді еліксир. Ну, друже, дякую, за ваше здоров'я ввечері посмакую. А вам узагалі в який бік треба?
- Недалеко від парку Шевченка, до вулиці Махарадзе. А що?
- Так давайте-но я вас «підкину» зараз до Дитячого пляжу. Мені там треба колегу на чергуванні змінити. Все ж таки вам куди ближче буде топати, ніж звідси. Тим паче тут крутувата гірка на підйом. На моїй «красуні» за кілька хвилин будемо на місці, з вітерцем, як то кажуть! А там уже доріжка в місто не така крута буде, та й за відстанню, мені здається, звідти - куди ближче до парку.
- Як тобі, люба, така люб'язна пропозиція? - звернувся я до своєї принцеси.
- Я зовсім не проти. Справді, до дому буде значно ближче.
- Тоді вперед!
... «Така, ти дивись, а водометний двигун - непогана штукенція, в принципі! І швидкість ніяк не нижча, ніж у «Прогресу» з пристойним підвісним мотором. Точно що з вітерцем!.. Ось і до берега підходити можна гранично близько. Мила справа! Зовсім не кволо виглядає катерок цей рятувальний!..».
Кінець Глави 18.
Продовження в Главі 19………