Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
«Нехай загине вся імперія,
для мене ти - весь світ»
(Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)
Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»
Розділ ІV. ЧАС ДОРОСЛІТИ (настав)
Ось вони, ці страшні вступні іспити! Перший пішов,
слідом другий, а далі й третій. Але тут, бац, і на тобі,
осічка. Ні, це зовсім не прикра помилка чи невдача.
Та не злий рок! Це те, що прийнято називати сущою
закономірністю буття. Як тут не пригадати віщий сон
Героя напередодні його приїзду в наметове містечко
училища?!... Але і звинувачувати в поразці нікого, ну
хіба що самого себе. І навряд чи варто. Тут все дуже
просто, стати військовим - не його доля
Глава 23. ПІДМОСКОВНИЙ «ГАМБІТ»
Частина 2. Гільйотина «Відсіву»
На другий день свого героїчного перебування в таких екзотичних місцях я несподівано і на рівному місці примудрився «відзначитися». Мене цілком могли поперти з табору. А сталося таке.
Була середина дня. Ми з Олександром в очікуванні близького обіду дуріли неподалік від намету. Несподівано оступившись і не помітивши, я налетів на зовсім недавно «спеченого» курсанта-другокурсника. Вибачившись, розраховував на нормальну, адекватну, взаємну реакцію з його боку. Але я дуже помилився. У відповідь товариш, якщо можна його так назвати, курсант, мабуть, не на жарт образившись, просто-таки розлютився і з силою штовхнув мене, та так, що я, несподівано завалившись, ударився об зовнішній дерев'яний каркас намету (ними вони були оточені по всьому нижньому периметру). Було, м'яко кажучи, боляче. Але, мабуть, моїх страждань візаві здалося недостатньо. Поки я, крекчучи, підіймався, потираючи забите місце, і міркував, що до чого, «спортсмен-розрядник» досить міцно прихопив мене обома руками ближче до коміра сорочки та суттєво струснув мене.
- Ну, ти, борзота, я тебе зараз на місці прикантую!..
За що на мене почала виливатися така непомірна агресія, я так і не міг до кінця з'ясувати. Він виглядав десь років на три-чотири старшим за мене, найімовірніше, прийшов в училище після армійської служби, і, прямо скажу, був значно щільнішим й більшим та вищим за зростом, та ще й з пристойною силою. Такий собі збитий, тренований хлоп’яга. Цілком імовірно, чинний спортсмен. Звісно, можна було б спробувати вивільнитися, якщо різко сіпнутися. Але це означало б - прощавай, викинута порвана сорочка. Та й навряд чи цей у близькому майбутньому лейтенант так просто відступився б від мене. Тому я зовсім не думав іти на конфлікт і тим паче вириватися чи смикатися, намагаючись на поступове вгамування агресії опонента. Своєю чергою, все ж таки сподівався на курсантську розсудливість...
- Послухай, я ж не навмисне наступив, ще й перепросив, адже це елементарно дрібниці життя... – я зробив спробу піти від курсантського «преса».
Однак розсудливістю з боку мого агресора сьогодні явно не пахло. «Мій», можливо, у недалекому майбутньому капітан, вочевидь, перебував зовсім не в тому дусі. Ймовірно, зі своєю дівчиною посварився. А, можливо, начальство чимось образило... Але, скоріше за все, просто вирішив випендритися перед абітурієнтами, силушку показати. Ось, мовляв, які ми «забійні»! А ви всі тут бидлота і лайно собаче! І я дуже вдало потрапив під його «роздачу». Загалом, він увійшов у раж. Ні, він відверто визвірився!
- А ну, карась хрінів, давай-но, швиденько витер мої туфлі! А то мордою твоєю по них пововтужу. Ну!.. Я чекаю!.. Швидше!..
«Дивно, однак, чому саме «карась», а не, припустімо, «щиголь» або там ще якийсь звір нешкідливий?!... Училище ж сухопутне, а не морське... Це на флоті молодих, недосвідчених «карасями» обзивають, наскільки мені відомо...» – навіть знаходячись у такій моїй не дуже зручній позиції, на подив, мені чомусь стало цікаво.
І тут із прочиненого ворота його розстебнутої вихідної курсантської гімнастерки мені відкрилися біло-блакитні смужки тільняшки, ну і відразу все стало на свої місця.
«Ага, он воно що!.. Тепер зрозуміло... Значить, цей удод службу проходив у морській десантурі. Тому, видно, й борзий такий! Морда! Нездоланним себе відчуває!..».
Але подібна ганебна капітуляція, якою явно запахло, бачилася вже конкретно позамежною і, зрозуміло, неприйнятною для мене аж ніяк. Приниження такого ступеня я не міг собі не тільки не дозволити, а навіть уявити абсолютно не міг. А тут, як зазвичай у таких випадках, і народ почав потихеньку підгрібати на прикольну подію. Переді мною в повний свій зріст постала необхідність терміново якимось чином виходити з неприємної ситуації, і хоча б із мінімальною присутністю елементів честі.
Перебуваючи в дещо хвильному сум'ятті, я, на щастя, згадав про не такі вже й далекі за часом уроки нашого, дай Боженька йому міцного здоров'я, вчителя праці Георгія Петровича. Не дарма все-таки я протягом цілого навчального року охоче і невідступно відходив на його пам'ятні «уроки» із самбо та екзотичного джиу-джитсу. Тут уже я почав гарячково міркувати, що я можу створити реально в моєму не спокусливому становищі, коли мене міцними руками настільки щільно прихопили? Але нічого слушно путнього з мого все ж обмеженого «прийомного» арсеналу в голову, як на зло, не лізло, не підходило. Руками в скутій обставі щось зробити було проблематично, а коліном у пах я йому ніяк не діставав. Тримав мене, гад, на грамотній відстані. Та й узагалі ефективно спрацювати ногами на середній дистанції було складно, а особливо якщо тебе міцно прихопили руками й мертво тримають.
Однак все-таки один шанс мені вдало підніс сам опонент. Тільки-но ослабла хватка мого суперника на моїй сорочці, я різко відскочив на один крок назад і, як наш добрий учитель нас учив, злегка підсівши, щоб суперник не в змозі був прихопити своїми руками мою ногу, різко, а головне, несподівано, щосили «викинув» вперед свою ударну ліву гострим носаком туфлі точно в пах моєму кривдникові. І, треба сказати, влучив дуже щільно і доброякісно. На той час вже чималий натовп абітури, що скупчився навколо нас та з задоволенням спостерігав за перипетіями настільки «живої» вистави, від несподіванки сюжетного повороту аж задоволено крякнув усім хором. Глядачі явно вболівали за мене.
Ясна річ, цей, поди його знай, потенційний полковник ніяк не сподівався очікувати від мене такої борзості до його начальницької персони. Від «щастя», що спіткало його, раптово нахлинувши, він не просто обімлів, а точно вже був не в змозі думати про подальшу свою екзекуцію. Спочатку швидко приспустився навколішки до запорошеної землиці. Ну, а потім і зовсім остаточно завалився в саму пилюку, скрутився в бублик, відчайдушно завиваючи й тримаючись за рідне причинне місце. Я, як і всі навколо, роззявивши «рукавицю», стояв і спостерігав за причинними конвульсіями страждальника. І тут несподівано в мене в очах трапляється найяскравіший спалах «наднової» зірки – біда прийшла звідкись збоку – і вже я прицільно й жваво роздобуваю дуже солідну «пігулку» у свою абсолютно відкриту, беззахисну щелепу й теж падаю на землю десь у безпосередній близькості з моїм «присмертним підопічним». Це на крики й улюлюкання вже доволі щільного натовпу на ударну позицію непомітно підібрався його дружок. Зазвичай курсанти намагалися не дуже заглиблюватися до абітурієнтів на самоті. Як мінімум ходили парами. Легше «владу вживати». Ну, і на всякий «підступний» випадок. Я цього тоді ще не знав. За втрату пильності поплатився конкретно.
Хвала Господу, зуби залишилися на своєму місці, і щелепа в підсумку теж у порядку виявилася. Щоправда, ще довго боліла. Той, другий, хотів було до мене ще й ногами прикластися. Але братва, бачачи всю початкову несправедливість інциденту, не дозволила йому бити лежачого, притримали його, стіною вставши між нами. А здоровий був лось. Міцно б мені перепало...
На нашу «біду», і офіцер тут як тут наскочив, або хтось його позвав. Ось тобі й «привілейоване» наметове місце, близьке до інфраструктур! Не дуже добру службу зробила мені ця обставина. «Прихопивши» обох невдалих курсантів і, природно, заодно і мене, затягнув нас на розбір «польотів» в адмінкорпус. Добре, що за мене заступилися свідки - Олександр і ще кілька хлопців, які супроводжували інцидент із самого початку. Мене, суворо попередивши, зрештою, з досить припухлою щелепою відпустили. Можна сказати, відбувся легким переляком. Що було з тими «лиходіями» - невдалими забіяками-курсантами, мені не відомо. Але, думаю, по голівці їх явно не погладили. Подібні речі, що пахнуть відкритим самосудом і відвертою дідівщиною, не дуже-то «заохочуються» в армії, а тим паче у військових навчальних закладах.
Отже, 11 липня - консультаційне заняття для всього контингенту абітурієнтів. У всі навчальні корпуси понабивалося народу, як оселедців у тісну бочку. Спочатку пояснили загальну процедуру і хід складання всіх іспитів. Потім безпосередньо консультація з першого екзаменаційного предмета - російської мови та літератури. Перший потік пише твір завтра, 12-го числа, другий - 13-го, і наш, третій потік - 14-го липня. Нічого конкретно цікавого нам більше не донесли. Єдина корисна інформація - твір має за обсягом становити не менше трьох сторінок. Ну, що ж, три так три, будемо робити три.
Після першого іспиту стався найбільш «урожайний» відсів. Ой, як із руською мовою у глибинних народів були не лади! Довелося покинути табір майже двом третинам від загальної кількості. Відкололися і прибалти, і, звісно ж, кавказці з молдованами, ну, і, зрозуміло, якути з казахами та чукчами, однак, заодно. Та й, заради правди треба сказати, росіян теж чимало «полягло смертю хоробрих», особливо з глухих провінцій... Не дуже-то шанують рідну мову.
Я писав вільну тему - щось про безприкладних будівничих комунізму, точно вже й не пригадаю. Головне - відхопив чотири бали. «П'ятірку» не вдалося «зрубати». Найімовірніше, з комами, як завжди, перестарався. Олександру пощастило менше - у нього вийшла «трійка». Але, вважай, відскочив. Літературна тематика - не його «коник». Він був більше «заточений» під точні науки. Я ж, навпаки, не дуже дружний був із ними. Але, кінець кінцем, першу «галочку» було проставлено. Нас уже залишалося щось близько семисот осіб. Ще ми помітили, що годівля дещо покращилася. У нашому раціоні навіть какао прослизнуло. Ну, щось близько схоже на нього. І по склянці молока кип'яченого періодично стало перепадати, крім усього того, іншого.
... 16 липня - день математики. Консультація для всіх. Сам іспит мав бути письмовий. Ми вже майже з комфортом розміщувалися в навчальному корпусі. Іспити: 17 і 18 липня. Нас до цього часу вже переформували у два потоки, десь по 350 осіб.
Ми збунтувалися з приводу ранкових кросів. Просто почали все і вся ігнорувати. І спали майже до самого сніданку. А що нам могли зробити? Яким чином на нас впливати? Ми що, на «Біблії» присягли чи присягу вже склали? Або зобов'язання комусь давали присяжні? У нашому наметі до другого іспиту одна третя народу залишилася. А попереду ще три! Якщо так піде і далі, то до останнього іспиту нікому буде заповнювати ті самі 50 «важливих» вакансій...
З математики я отримав «тройбан». Було чотири завдання. Перше – довгий, украй складний, майже безрозмірний арифметичний приклад. Реально, невирішуваний. Хоч я і правильно відобразив загальний порядок арифметичних дій у чернетці, але винятково великі за розрядами цифри без допомоги калькулятора перемножувати та ділити вимагали часу. Я витратив на цей довбаний приклад більш ніж половину чернетки й майже половину контрольного часу. Друге завдання – приклад на нерівності, на основі виразів алгебри, яку я поборов повністю. Третім був приклад, який вирішується із застосуванням тригонометричних функцій. Тут я трохи буксунув, проте все-таки рішив, але, як виявилося, не до кінця правильно. А четвертим – завдання на геометричній фігурі. Вичеркав всю чернетку до кінця настільки, що й сам заплутався. Але, мабуть, перебіг моїх думок перевіряльники взяли до уваги. Коротше, натягнули мені «троячок», і дякую. Ось що означає бути саме в останньому потоці на іспитах. Якби писав у першому потоці, то, не морочачись особливо, швидше за все, рубанули б, не здригнулася рука. Кадуцький «видер» математику на «четвірку».
Після другого іспиту нас, стражденних претендентів, залишалося близько трьох сотень.
Ну, а далі пішла моя фатальна фізика. 22 липня – сам іспит. Усний. На день раніше, зрозуміло, консультація. Але... чи то зірки того дня не так були розташовані на небі, чи то таким настільки непрезентабельним чином була «заточена» моя карма, але квиток я потягнув вкрай невдалий. Це я зрозумів відразу, миттю окинувши поглядом зміст запитань. Вони були короткими. Я їх швидко пробіг очима. У мене навіть майнула думка попросити потягнути другий, заздалегідь упокорюючись зі зниженням оцінки на бал. Але щось мені підказувало, що сьогодні – не мій день, витягну або такий самий і про те саме, або ще гірше. Мій ліміт везіння на цьому квитку, на цьому іспиті, а отже, і на цьому вступі підійшов до свого прогнозованого логічного кінця. А питання та завдання у квитку були за темами оптика та електрика. Саме те, що я знав і розумів найменше. Ну, не любив я ці розділи у фізиці, і навіть не робив спроб свого часу розібратися в них як слід. Лише одне питання у квитку мені було однозначно зрозуміле - по розділу динаміка. Але цього, зрозуміло, було дуже мало для мінімальної оцінки. Взагалі, розділи динаміка, статика, а також молекулярну та ядерну фізику я знав, і досить непогано. І на тверду «четвірку» міг би розраховувати, звичайно, за більш вдалого розкладу екзаменаційної лотереї. Але, на жаль, цього разу все у мене вийшло з точністю до навпаки.
Кадуцький знову «відстрілявся» на чотири бали. Що ж, молодчина, вперед за орденами! Що ще тут скажеш? Я його щиро привітав. Побажав і далі перемогти всіх ворогів, і зі спокійною душею рушив збирати свої манатки у свій шлях. На цьому наші з ним доріжки розійшлися в різні боки, і на дуже довгий час.
Четвертий іспит залишався – математика усно. То була чиста формальність. Я так думаю, здай я фізику навіть на мінімум, повези мені з квитком, я б точняком пройшов і останню математику. На те він і був усний іспит. Однозначно вступив би. До четвертого іспиту залишалося лише близько 60 осіб.По суті, за іспитами «відсіватися» вже не було кому. Такі ось цікаві справи... А тим, хто здав, треба було ще й медкомісію проходити, на якій неодмінно хтось точно б осікся. Без сумнівів. Тому що з десяток хлюпиків - очкариків-відмінничків - не в змозі навіть кілька разів від підлоги віджатися, не кажучи вже разок на перекладині, на власні очі бачив. Ну куди їм на медкомісію потикатися було? Вже яка там армія реально може по них плакати?!... А отже, шанси у тих, хто балами стояли позаду, таки були, і чималі.
Кінець Глави 23.
Продовження в Главі 24………..