Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
«Нехай загине вся імперія,
для мене ти - весь світ»
(Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)
Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»
Розділ ІІІ. БЕНТЕЖНА ЮНІСТЬ (шалена)
Після приголомшливих своєю моторошною трагічністю
розповідей Варіки й озвучування нею жорстоких фактів її
біографії останніх років, Головний Герой на солідній хвилі
емоційного підйому (адже вона, як раніше, любить його!)
хорохориться, і все йому байдуже. Проте сама Варіка - як
і зазвичай, більш зосереджена і прагматична. І бесіди їхні,
найімовірніше, мали всі шанси затягнутися. Адже їм було
про що говорити і що згадати... Ось, приміром, узяти їхню
неперевершену й неймовірно спекотну морську вилазку
на пікнік на Арабатську косу три з половиною роки тому з
незабутніми пригодами! Ось тільки б не ця клята морозна
ніч!..
Глава 16. УБИВЧА СПОВІДЬ
Частина 4. Розбита Мушля
Вона прийшла до тями першою.
- Славушику, коханий мій, що ж нам тепер робити, як нам жити далі без наших майбутніх діток?!... Пам'ятаєш, рідний, ми мріяли з тобою, коли ми виростемо, у нас буде багато діточок... І ми будемо завжди разом, нас ніхто ніколи не зможе розлучити, і ми будемо щасливі... І що ж тепер?! Все це в одну мить безнадійно зруйнувалося на наших очах!
- Ні, Варіку, я ніколи не погоджуся з твоєю такою однобокою логікою! Головне - я безмежно люблю тебе, моя рідна! Знаю і розумію лише одне - поки кохається, треба кохати, і все! Нічого іншого бути не може! Для мене настільки категорично питання про дітей не стоїть. Це справа взагалі невідомо якого майбутнього. Зрештою, за бажання, можна й усиновити когось, якщо нам того захочеться, і жити, як і раніше. Живуть же якось інші? Не всім Бог дає своїх дітей. Адже, пам'ятаєш, ти говорила колись, що нас з'єднала доля, і що ми створені одне для одного?!...
- Так, коханий, я все-все пам'ятаю, що було між нами!.. І було тільки все винятково прекрасне! Але це було тоді, в тому колишньому житті, в нашій далекій юності. А тепер, коли ми з тобою вже досить подорослішали, на нас чекає інше, доросле життя. І в ньому, як виявилося, правлять уже зовсім інші закони. І те, що зі мною нещодавно сталося, сталося саме за цими, дорослими законами. Значить, так мені було від самого початку «там», на небесах, уготовано - пройти через такі тяжкі випробування. Це, мабуть - моя доля, моя карма! Від неї ніяк неможливо втекти або сховатися, і змінити нічого неможливо. Залишається лише прийняти все, як воно є, і жити з цим далі. Потрібно тільки почекати, озирнутися. Життя, воно саме має підказати, як нам бути далі, як поводитися... У нас із тобою ще дуже багато часу попереду. І ми вдвох обов'язково що-небудь придумаємо!
- Ех, Варіко, моя люба Варіко, добре б, скоріше це саме, потрібне, придумати... Та й часу того, як ти оптимістично кажеш, у нас не так уже й багато... Он «випуск» шкільний - уже не за горами... І оком моргнути не встигнемо, доведеться їхати на вступ. Знову розлучатися невідомо на який час!.. А що там далі нас чекає, навіть думати не хочеться, не те що загадувати... Ти, до речі, куди «лижі нагострюєш»? А нумо, давай, зізнавайся!.. - я радий був змінити тяжку тему нашої розмови на більш спокійну, фривольну тематику.
- Цікавість, звісно, не порок. А якщо по-серйозному, то я завжди готувала себе до самого максимуму, ти ж мене знаєш, Славушику... Поїду вступати до Москви, у МДІМВ - Інститут міжнародних відносин. Якщо не трапиться якоїсь капості до кінця школи, то золоту медальку завоюю. Тоді в мене будуть хороші шанси. А там - важко сказати - ще не визначилася точно, на яку спеціальність… Приїду - озирнуся.
- То, виходить, у дипломатичний корпус прагнеш?! Не кволо, прямо скажу! Але ти - розумниця, і «медальку» відхопиш, я не сумніваюся, і неодмінно вступиш у цей свій МДІМВ. Такими, як ти, державі гріх розкидатися. Тим більше з біографією у тебе проблем не буде. Хоч у цьому плані татусь твій зробить тобі послугу незриму і мимовільну. І на тому йому спасибі! За тебе можна не хвилюватися! За тебе я спокійний!
А ось мені татусь мій усі мізки «висушив» своїми мілітаристськими замашками, відправляє мене по своїх стопах - шукати щастя у військове училище. І, уявляєш, Варіка, куди замахнувся, теж максималіст?! У кремлівські курсанти жадає мене записати - у командне імені Верховної Ради РРФСР. Тож також у Москву... Звісно, шанси мої, не в приклад твоїм, не дуже високі - 50 на 50. І не те, що боюся провалу на іспитах, хоча й невдачу не можна скидати з рахунків, адже іспити, це - лотерея. А «медалька» на моєму скромному горизонті, на жаль, не світиться... Я, порівняно з тобою, конкретно «сіренький». Та й конкурс там чутливий, можна сказати, скажений. Але, з одного боку, на мене працює батькова спадкоємність, там це - в пошані. Однак, з іншого боку, мотивації у мене зовсім немає. Армія - це, на жаль, не моє! Це я давно шкірою відчуваю. Та й до чого мені повторювати не таке вже й цікаве батьківське життя? Чує серце, повернуся - на щиті. Однак сумувати вже точно не стану. І вже тим більше посипати голову попелом. Щоправда, резонне запитання виникає, навіщо ж я тоді туди їду? Швидше за все, для батька «галочку» ставити. Не хочеться його відразу ображати відмовою - він спить і бачить мене в мундирі офіцера Радянської Армії. Але, як не крути, таки доведеться потім... Адже якщо навіть проскочу в училище, то зовсім не виключено, що переведуся потім кудись у цивільний виш. Ну, а якщо вже не «протиснуся» - то, що важливо, на вступних іспитах отримаю досвід неоціненний. Ось такі мої справи...
Сонце моє, от ти мені краще скажи, коли ми побачимося з тобою найближчим часом? Я не бажаю більше так довго нудьгувати без тебе, кохана!
Ми до цього часу вже стояли, розминаючи наші затерплі, а мої - так уже ґрунтовно замерзлі - ноги. До речі, я почав навіть потроху постукувати зубами. Тут, мабуть, зчепився цілий комплекс: і довге сидіння на морозі, нехай і невеликому, й неймовірне за напруженням нервове напруження від емоційно-психологічних навантажень на нервову систему, що призвело до немислимої втрати внутрішньої енергії. Загалом, почувався я, м'яко кажучи, не добрим чином. До того ж і носом зашморгав, як якийсь школяр початкових класів.
Варіка, бачачи й відчуваючи мій стан, що бажав кращого, розстебнула свою шубку і, гостинно розкривши її вшир, дбайливо обгорнула мене нею, водночас обхопивши мене руками, намагаючись обігріти. Я було спочатку запротестував. Але потім, відчувши енергію її близького тіла, що віддавало теплом, покірно здався, до того ж прихопивши її всередині шубки за тонку талію і міцно притиснувши до себе. Нахиливши голову, поцілував її у вушко, а потім у шийку. Вона тихенько захихикала, мовляв, лоскотно. Я тихо запитав.
- А скажи, люба, як ти себе зараз почуваєш, тебе не відвідують ті минулі сильні «любовні припливи»?
- Після того інтенсивного приймання ліків, я довгий час думала, що взагалі ніколи й нічого не відчую в собі, так ґрунтовно все «прибило» в мені. Але через деякий час, якраз незадовго до того кошмарного випадку в Криму, це коли наприкінці восьмого класу у нас не склалося побачення, я вже якось «ожила», і мене навіть почало злегка «пробивати на подвиги». Слава Богу, подумала, не «мертва»!.. І з кожним днем мені було все краще й цікавіше жити. Звісно, далеко не те, що було колись, у наші з тобою давні пам’ятні часи - тоді я була ненаситна – нормально стало мені. І фарб у житті додалося. Я цьому шалено зраділа! До мене, нарешті, повернулися здорові реакції й світовідчуття. А неконтрольованих бажань та емоцій і сильних перекосів, що дошкуляли мені раніше, вже не траплялося.
Ну, а зараз... що я можу тобі сказати?.. Я поки все ще перебуваю у стадії реабілітації. Начебто головою, думками й почуттями відродилася до життя... Але... «там», усередині мене, як чорт якийсь сидить і спокою не дає... Ніяк не хоче мене відпускати... Ну, і больові відчуття ще ні-ні, та й... дають про себе знати... Ось такі мої справи на сьогодні. Це, звісно, дуже-дуже погано.
Славушику, коханий мій, не ображайся, будь ласка, що ми поки не можемо з тобою бути, як колись раніше... Мені дуже сумно говорити тобі про це... Ну, правда, не готова я поки що до подібних навантажень, як емоційних, так і фізичних. Почуваюся не зовсім комфортно, дуже незатишно... Потрібно ще деякий час почекати... Ми можемо проводити з тобою, скільки ти захочеш часу! Тепер нам заважати нікому! І що-небудь забороняти теж. Але «НАШІ ГРИ»... Я знаю, ти дуже «цього» прагнеш і, напевно, з нетерпінням чекаєш на них, і я, звісно, їх усією душею хотіла б, але, на жаль... потерпи, рідний мій, потерпи, коханий... Ось тільки точної дати, скільки часу це зі мною ще триватиме, я не знаю... Можу сказати лише одне, чекай, мій хороший!..
Це був у Варіки як крик душі.
- Ну, що ти, кохана, я й не думав ображатися, я ж тебе розумію, як ніхто інший... Не варто тобі так побиватися з цього приводу. Найголовніше, щоб у тебе все прийшло до ладу, нормалізувалося до кінця. Щоб ти стала, якщо й не колишньою моєю Варікою, то хоча б на неї схожою - веселою і життєрадісною. Я, перш за все, саме цього від тебе очікую. І зі свого боку буду всіляко цьому сприяти, підтримуючи тебе. А все інше ми неодмінно надолужимо. У нас же з тобою, Варіку, ціле життіща попереду!.. Ні, цілих два життіщі - твоє і моє!!!
З цими словами я вислизнув з-під її чарівної тепленької шубки, загорнув її на ній і, обхопивши руками, підняв і закружляв навколо себе. Вона за цей довгий і важкий вечір уперше весело зажурчала своїм добре знайомим і рідним мені срібним голоском.
- Опусти ж мене, нарешті, Славушику, слизько тут, впадемо ж, ось шалений який!
Довелося поступитися. Я сперся на бильце торця лавки та, притиснувши Варіку до себе, міцним поцілунком пригорнувся до її тепленьких губок. Мені було добре помітно, що той колишній, відчайдушно нервовий стан її відпустив, і вона дещо розслабилася. Обвивши мою шию руками, з почуттям вона промовила.
- Славушику, коханий мій, як чудово, що ми з тобою сьогодні, нарешті, вдало зустрілися і поговорили... Я так цьому рада... Ти не уявляєш, наскільки легше мені стало душевно, коли я все-все повідала тобі про себе. Як нестерпно було одній тягнути на своїх плечах таку тяжку ношу і все це утримувати в собі. Мені в цьому світі ні з ким ділитися, навіть найменшою дрібницею, не кажучи вже про такі серйозні речі. Ти був винятково правий, коли говорив, що мені має полегшати... Так воно і сталося насправді. Спасибі тобі, дорогий мій! Я зараз надзвичайно щаслива і вдячна долі, що ти знову з'явився поруч у моєму житті!
Вона, затихнувши, пригорнулася до моїх грудей. Я, своєю чергою, обхопивши її за талію, додав лише.
- І мені зовсім не хочеться більше з неї зникати, кохана...
Ми тим же повільним, прогулянковим кроком, як і заходили, рушили до виходу з парку. З глибини наших минулих років, із моєї пам'яті ненароком спливло одне давнє запитання. Я раніше, ще до нашої довгої розлуки, хотів його прояснити, але якось не складалося.
- Варіко, кохана, давно хотів дізнатися в тебе одну цікаву мені річ, скоріше, висвітлити одне питання. Ти, звісно, добре пам'ятаєш перший день нашого знайомства в класі... Скажи, чому все-таки твій вибір припав на мене? Адже ти побачила мене вперше. Про мене нічого не знала... Чому, коли ми з тобою зустрілися поглядами, ти настільки сильно і наполегливо закликала мене до себе?
Варіка, піднявши очі, з подивом подивилася на мене.
- Ух, ти!.. Як далеко, Славушику, ти копнув... - вона задумалася, ніби повертаючись думками в той далекий день, потім продовжила. - Знаєш, коли я на тебе подивилася, і ми зустрілися з тобою очима, від тебе виходили настільки потужні, приголомшливо дивовижні флюїди щастя і повіяло такою безмежною силою, що ти весь світився... Принаймні, мені так усе бачилося. Вони були настільки відчутними й надзвичайно сильними, що, досягнувши мене, без зусиль пронизали наскрізь, проникнувши всередину мене, повністю заволоділи мною. І я одразу зрозуміла, ти - САМЕ ТОЙ, хто мені й потрібен, ти - МІЙ бажаний чоловік. Але в той момент мені було дуже важливо, щоб і ти неодмінно вловив цей мій заклик, що мені потрібен САМЕ ТИ! Я настільки цього хотіла, що в мене сама собою пішла бурхлива відповідна реакція. Як бачиш, я тоді зовсім не помилилася в тобі, коханий мій!
- Ага, он воно як!.. Ну, добре, а чому перед цим, під час розсаджування в класі, ти відмовила в місці поруч із собою всім хлопчикам? Звідки ти знала, що я обов'язково з'явлюся? - не вгамовувався я.
- А я зовсім і не знала... Тільки наполегливий голос звідкись «згори» щоразу, коли мені пропонували чергову кандидатуру, буквально «вбивав» мені в голову одну й ту саму думку: «Це - не твоє! Не поспішай із вибором! Чекай на своє щастя!». Перебрали всіх, але я так і залишилася одна за партою. І так і залишалася б самотньою, все одно ні з ким би разом не сиділа. Берегла б це місце. А потім з'явився ти, мій Герой! Бачиш, Славушику, як усе просто!
«Дійсно, просто... Тобі, Варіку, добре говорити... Це в тебе все дуже легко і просто виходить у житті, з наскоку, з нальоту, з першої спроби... І все чітко розписано і розкладено по поличках. А ось мені, на жаль, все набагато складніше дається…» - думалося мені.
Тим часом із парку ми вийшли на вулицю Леніна, а потім, дійшовши до перехрестя, звернули праворуч, на вулицю Воровського. Я проводжав Варіку додому. Вона тепер жила вже не в тому, пам'ятному мені «панському» особняку на проспекті Миру, а разом із матір'ю переїхала в так саме добре знайомий мені будиночок, неподалік від парку Шевченка, де колись жила її мила бабуся, царство їй небесне, яка рік тому покинула наш світ. Після від'їзду батька на підвищення до Києва колишнє житло у спадок перейшло наступнику батька - це був лише службовий особняк. Мати її до самого моменту закінчення школи залишилася в Генічеську з Варікою. Туди ми й прямували.
На мене чомусь нахлинули спогади про наш давній морський пікнік на честь пам'ятного, тринадцятого Дня її народження з його натхненними неповторними й незабутніми враженнями. Можливо, тому, що я остаточно промерз, а це був по-справжньому спекотний у всіх сенсах захід. Я заговорив із Варікою про нього. Вона при цих «гарячих» спогадах, дійсно, чимало пожвавилася. Я, зрозуміло, не міг не поцікавитися.
- Скажи, люба, а жива ще твоя мушля, яку я відвоював для тебе у ската?
- Ну ось, Славушику, взяв і засмутив мене своїм запитанням... Рідний мій, на жаль, не вберегла я її! Уявляєш, мій звірюка-татусь того ж дня, коли нас розлучали, розійшовся не на жарт і в гніві шарахнув її об підлогу! Мушля, до мого невтішного горя, потрапила йому під «гарячу» руку, адже лежала в мене на найпочеснішому й найвиднішому місці! І вона, бідолаха, розлетілася вщент! Сущий нелюд! Я так нею дорожила... Пилинки з неї здувала... З рук не випускала... Слухала її постійно, а особливо, коли сумувала за тобою, Славушику, і тебе, героя мого, як завжди, згадувала! Я й без того жахливо переживала, а тут ще й така безповоротна втрата...
«Розбита, та ще й вщент... настільки знакова для нас мушля?... Ох, паршива це прикмета!..» - тривожно і з чималою прикрістю подумав я.
А Варіка, осідлавши хвилю ностальгії, продовжувала й далі віддаватися нашим далеким «казковим» спогадам.
- Чудний, звісно, був для нас деньок! Такий славненький... Правда, Славушику?! Нічого прекраснішого за той день у моєму житті більше не було! Та й, напевно, ніколи не буде!.. Ти тоді був винятково правий, коли вмовив мене на ту дивовижну поїздку... А я, така дурна, ще сумнівалася і комизилася, чи йти мені на угоду зі своєю совістю... Там із тобою я дійсно була щаслива, як ніколи! Та й після абсолютно не шкодувала, що повелася таким чином... Як же нам було добре і спокійно на тому пікніку!.. Як палко і самозабутньо ми віддавалися один одному!..
- Так, кохана, це вже точно, настільки щасливих днів у нас ніколи більше не було! Я його запам'ятав на все життя! Кожну хвилину, проведену нами там, на Арабатці, у твій чудовий День народження. До речі, мені потім довго і часто снився той скат... І зараз часом продовжує снитися... Я не один раз із ним бився у снах... Але, ти знаєш, Варіко, іноді я зазнавав поразок, уявляєш? От тільки не можу зрозуміти, чому?..
- Славуш, так це в тебе віщі сни, якщо, періодично повторюючись, сняться... Ти до них придивляйся і прислухайся. За ними можна легко долю свою передбачати. А взагалі, якщо ти перед сном дуже сильно хочеш про щось дізнатися, наприклад, збудеться щось чи ні, потрібно на ніч про це міцно-міцно задуматися. І обов'язково знайдеш відповідь уві сні. Хоча, звісно, правильно читати сни теж потрібно вміти. А ось зі снами, які повторюються, набагато простіше. Це з такими, як у тебе зі скатом. Якщо напередодні уві сні переміг, значить, у реальному житті найближчим часом чогось свого доб'єшся, або тобі пощастить. І навпаки, програв - значить, чекай біди або втрати... Ось так! Можеш сам перевірити, на собі. Ну, ось, Славушику, ми й дійшли...
Ми зупинилися біля хвіртки, що веде в їхній невеликий дворик. Тут мало що змінилося відтоді. Хіба що паркан злегка занепав.
- Скажи, а якщо нас побачить твоя мама, що вона скаже? І якщо побачить, чи впізнає мене?
- Часи, дорогий мій Славушику, зовсім змінилися. Я вже далеко не татова донька. Я давно сама вирішую, що мені робити. А мама, вона, в принципі, завжди була добра до мене... Завжди ставала на мій захист. Це деспот-батько затероризував її до межі. Ось скоро вона знову з ним жити буде, поїде до нього... Абсолютно не уявляю, як вона прожила з ним стільки років? Шкода мені її... Ось же теж доля... А щодо, впізнає тебе чи ні, важко сказати... Чимало часу минуло. Але все-таки, мені здається, впізнає. Вона до тебе завжди добре ставилася. Вона довіряє мені. Знає, з поганими людьми я близьких справ не веду. Ой, Славушику, любий, я дивлюся, ти зовсім закляк, дорогий мій! Так і захворіти недовго!.. Іти б тобі вже треба, і що швидше, то краще!... Якби не було настільки пізно, я б тебе неодмінно до хати завела і гарячим чаєм напоїла... Усе, рідний мій, прощаємося... Ось тільки мій новий телефон запишу для тебе, за ручкою зараз швиденько збігаю.
- Люба, не тікай, не варто, я що, чотири цифри не запам'ятаю?
- Ну, добре, запам'ятовуй, 21-42. Дуже легкий номер. Усе, біжи! - Вона взяла мене за руки... Ось і руки вже якісь холоднуваті, а ноги, напевно, і зовсім крижані! Прибіжиш додому, одразу обов'язково випий гарячого чаю з малиною або з медом. Ой, Славушику, Славушику, це я - така недолуга, протримала тебе цілий вечір на морозі, так і заморозила товариша Морозова. Смішно, звісно, якби не було так сумно... Сама-то кожух теплий напнула... От же коза безмозка! Біжи, рідний, біжи швиденько! Зідзвонимося, неодмінно...
- Варіку, ну ти мене остаточно в Сніговики не записуй... Але щодо чаю з малиною ти, напевно, маєш рацію.
Ми ще наостанок поцілувалися, але вже, як то кажуть, нашвидкуруч, і я «сковзнув» додому в буквальному сенсі слова. Наостанок я обернувся - Варіка стояла на порозі й махала мені рукою. Я теж коротко махнув їй й тут же додав ходу, тому що тільки в цей момент відчув, наскільки я замерз, особливо в ногах. До ночі мороз досить посилився.
Коли я дістався додому, було вже близько першої години ночі. Я настільки виявився вихолощеним фізично і психологічно за цей вечір, що без жодних чаїв просто рухнув в ліжко.
Кінець Глави 16.
Продовження в Главі 17………..