Мореас Фрост

                               Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                                                 «Нехай загине вся імперія,

                                                                                          для мене ти - весь світ»

                                                  (Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)

                                 Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»

                 Розділ І. БЕЗТУРБОТНЕ ДИТИНСТВО («пустотливе»)

Обидва Герої зовні нічим не відрізнялися від

своїх однолітків. Однак удвох і наодинці щодо

інтиму вони могли дозволити собі чимало. Він

був їм життєво необхідний. Тим паче за півроку

Варіці вдалося серйозно «підкувати» Головного

Героя за всіма компонентами дорослого інтиму

в теоретичному плані. Ну, а за практикою - діло

не затрималося - з теплими весняними днями

Герої за ініціативи Варіки відкрили свій перший

інтимний сезон під назвою «НАШІ ІГРИ»

                            Глава 3. ГЛИБИННІ ІСТОКИ ЛЮБОВІ

                                  Частина 3. «Дитячі Пустощі»

       Ми з Варікою прагнули якомога частіше бувати разом. Шкільного часу нам категорично не вистачало для повнокровного спілкування. Тож під час зустрічей у позаурочний час займалися всім тим, чим і інші наші однолітки. Насолоджувалися безтурботним підлітковим життям, радіючи один одному і нашому взаємному приємному єднанню. Іноді удвох бігали на денні сеанси в кіно, часом з однокласниками зустрічалися, та й просто так, безцільно містом гуляли. Або, пустуючи, каталися на її дамському велосипеді на площі перед її будинком. Погано тільки, що на море їй ходити було заборонено, дуже вже боялися за неї батьки. І неважливо, чи то берег дрібного пляжу, чи глибоководні портові причали. А Варіка росла в сім'ї поступливою, слухняною дівчинкою, вольностей собі рішуче не дозволяла. Шкода, звісно... В моєму арсеналі було багато чого, що можна було показати їй і навчити всякої всячини. Ну, та гаразд. Ми й без того легко обходилися.

       Інша річ, спокій мій шкільний у вигляді нейтралітету, як я прозорливо і передчував, довгим не виявився, скоро був порушений. Не всіх хлопців-однокласників це моє, на їхню думку, негідне привілейоване становище - завжди бути поруч із НЕЮ - влаштовувало. Конкуренти, тим паче її давні залицяльники зовсім не дрімали. Вони болісно сприймали мій, як їм здавалося, незаслужений успіх у стосунках і тісній дружбі з Варікою. Мені навіть довелося по-серйозному кілька разів кулаками помахати, на ділі підтверджуючи свій «особливий» статус. Хоча мені найменше хотілося конфронтації в класі.

       І все ж не варто було мене зайвий раз зачіпати... Маючи за своєю спиною чималий досвід «відв'язного» дворового життя, де доля не завжди поверталася своїм лагідним боком, я хоч і був за вдачею мирним і спокійним товаришем, не кровожерливим, але за свої кровні інтереси за нагоди постояти міг завжди. І неважливо, хто був переді мною. Та й свої козирі мав – різкість, несподіваний натиск, природні спритність і рухливість. А ще, що абсолютно важливо для бойового арсеналу вуличного бійця, до речі, не дуже властиві для цих місць, але добре мною напрацьовані у бійках із циганами на колишньому місці проживання, удари ліктями, колінами та безпосередньо ногами. Там зазвичай із бійок, що траплялися, я виходив «малою кров'ю», здебільшого «сухим із води». Проте якщо колись і доводилося отримувати, то вже по повній програмі.

   Однак мої здібності постояти за себе моїми однокласниками недооцінювалися. Тут, у класі, за Варіку я бився запекло і безоглядно безжально, навіть навмисно надмірно запекло, щоб і іншим не кортіло. І, на моє величезне задоволення, з незмінним успіхом. Хоча за фізичними даними був далеко не найсильнішим у класі. За мене позитивно «грав», безсумнівно, рішучий фактор однозначності ЇЇ вибору на мою користь. Він-то і подвоював мої сили. Саме він зрештою і зумовлював підсумковий результат. Я не залишав нікому зі своїх навіть сильніших опонентів жодного шансу! Через мою неприборкану лють після кількох кривавих побоїщ мене вже побоювалися чіпляти зайвий раз, вважаючи психованим.

       У школі ми з Варікою не розлучалися ні на секунду, завжди й всюди ходили разом. Нам справді товариства одне одного було цілком достатньо, удвох було напрочуд комфортно і зовсім не нудно. Пройшов ще деякий час – й одноплемінники втратили до нас будь-який інтерес. Певно, вони звикли до такого стану речей, вважаючи нас обох не від світу цього (у чому, втім, мали рацію!), і незабаром перестали звертати на нас увагу, залишивши, зрештою, у спокої. От і славно! Нам це було лише на руку!

        Варіка фізично визрівала швидко. Принаймні, швидше, ніж я. Або мені так здавалося… Дуже рано, ще в дев'ять років, у неї пройшли перші «місячні». Про це вона мені «по секрету» повідала через деякий час, коли ми вперше розділили з нею парту в класі. Я вже добре знав, що це таке, від своєї колишньої подружки Анки. Так, Варіка була «рання» пташка. Навіть дуже «рання». Саме тоді, з перших днів нашого знайомства, а точніше, після нашого першого поцілунку, вона завзято схопилася за всебічне «просування» моєї, ясна річ, абсолютно недалекої сексуальної освіти. Ненав'язливо, поволі Варіка повела кампанію з моєї «підготовки», як то кажуть, по всіх фронтах дорослого інтиму. З притаманним їй тактом, терпляче, акуратно, ретельно, крок за кроком і дуже дохідливо посвячувала мене в різні особливі таємниці жіночої й чоловічої фізіології та психології. Далі, розкривала для мене, як вона сама це розуміла (а розуміла все і завжди винятково правильно!), окремі нюанси, тонкощі та прийоми в інтимних стосунках між чоловіком і жінкою. Ну, чи не дивно це?! Не сім'я, і не школа...

     Вражає, як цей неперевершений чарівний маленький «професор» у спідниці настільки глибоко і досконально розбиралася й орієнтувалася в такій складній для нас, по суті, ще дітей, дорослій тематиці?!... І мені, чесно зізнаюся, осягати з вуст Варіки цю незвичну і настільки пікантну науку було досить легко і вкрай цікаво. Я не просто її слухав. Немов губка, жадібно вбирав усе те нове, що з кожним разом вона відкривала для мене. І аналізував дуже уважно. Вона ще й на запитання мої відповідала, що виникали під час її «лекцій». Справжній викладач!

      Так, до своїх одинадцяти з половиною років я став, як мені здається, найграмотнішим і теоретично найдосвідченішим у питаннях кохання й любовних стосунків у нашій школі, включно, напевно, і зі старшими класами. На це у Варіки пішло майже пів року. Зате тепер, володіючи настільки вагомим «багажем» специфічних знань, можна було сміливо починати й активно пробувати спрямовувати накопичені багатющі теоретичні пізнання в найбільш практичне річище. Що і не забарилося статися найближчим часом. Тим паче що перше практичне заняття - поцілункові пестощі - ми прегарно засвоїли одразу, і без сучка й задирки.

       ... Їхній величезний двір із парком і садом, де ніхто не міг бачити нас, не кажучи вже про те, щоб заважати - ось була наша найбажаніша вотчина. За площею він займав, напевно, не один гектар. Це був абсолютно безпечний для нас простір, повністю обгороджений від небажаних цікавих чужих поглядів височенним капітальним кам'яним парканом. Людей, а вже тим більше випадкових, на його великих територіях за визначенням бути не могло.

       Батька Варіки я фактично не бачив. Зустрічався з ним ну, може, з трійки разів за довгий час нашого тісного спілкування. І то лише мигцем або здалеку. А мати її, зрозуміло, не працювала, сиділа вдома. На той час я давно вже вважався у них ніби-то своїм і, природно, був вхожий на їхні дворові території. І коли я приходив до Варіки в гості, вона була цілком спокійна за долю доньки, якщо та відпрошувалася погуляти зі мною на подвір’ї, в їхніх розлогих угіддях - мовляв, які проблеми, грайтеся на здоров'я, свіже повітря тощо… Там справді було, де розгулятися: побігати від душі, стрибаючи й лазячи по різних величезних деревах. Діти - вони і є діти.

       А ще в різних частинах парку було обладнано кілька дерев'яних досить просторих і упорядкованих альтанок. Деякі з них (ось була дивина для мене!) вражали своєю недозволеною розкішшю - красивими різьбленими меблями, розкладними шезлонгами та навіть м'якими диванами (так, не слабо жили слуги народу в ті далекі часи!). Влітку там завжди, попри спеку, було прохолодно, а в міжсезоння - затишно і зовсім не холодно. Альтанки були розкидані в різних, зокрема й віддалених від самого будинку, глухих місцях. Вони з усіх боків потопали в густій рослинності. Маскування у них, через щільно в'юнкий по них виноград, було чудове. Завадити нам там ніхто не міг. Та в цьому місцями дикому «лісі» і знайти нас важко було, не те, що заважати. В одній із них, хоча і в обставині найменшого комфорту, зате в найдальшій і нашій улюбленій, ми якраз і проводили більшу частину нашого часу, валяючись просто на підлозі помосту відкритої веранди, відпочиваючи від спільних ігор, або про щось розмовляли, або якусь цікаву книжку гортали, обговорюючи її зміст.

       Удвох нам ніколи не було нудно. Варіка легко знаходила щось нове, до того ж цікаве, чим можна було б захоплено займатися. Але й дещо інше мало місце, що з надлишком переповнювало наші бунтівні душі. І воно виявилося абсолютно не керованим і не приборканим, з кожним разом стаючи чільним. Нас нестримно, та просто несамовито вабило одне до одного в інтимному плані, оскільки з кожним прожитим днем любовний вогонь, що дедалі більше розпалювався, немилосердно мучив, шарпав наші юні тіла, які й без того страждали. І ось у якийсь момент (зараз уже й не скажеш напевно, в який саме, але точно після пів року знайомства, і нам ще не було повних дванадцяти років) наші нешкідливі дитячі ігри почали потихеньку перетікати в по-справжньому «дорослі». Може, спочатку, скоріше, імітувати їх. Можна було назвати їх витівками. Це трапилося настільки органічно і само собою, що виявилося і для нас самих абсолютно непомітним. Як кажуть у подібних випадках, «в один прекрасний день...». І пішло воно, і поїхало, а вже потім і понеслося, і закрутилося шаленим вихором угору по наростальній...

         Хто був тим ініціатором, а далі, і диригентом нашого славного любовного дуету, натхненником наших запаморочливих амурних «медитацій», повинно бути зрозуміло без слів... Вже, звичайно, не я. Мені б пороху не вистачило почати «ЦЕ» першим.

     Спочатку нібито випадково, ненавмисно, ненароком торкалися один одного. І ось незабаром хвилинами, а в міру плину низки незліченних наших таємних зустрічей і побачень годинами в одній з альтанок або в затишному місці парку чи саду, обійнявшись, тісно притискаючись всіма частинами тіла, ніжно всюди погладжуючи, ми із захватом цілувалися. Самозабутньо, захоплено, палко і пристрасно, ніжно шепочучи на вушко один одному милі кумедні компліменти, освідчувалися в коханні. І нам обом ці дійства шалено подобалися. Та що там подобалися!.. Це якраз не потребує пояснень. Вони були нам життєво необхідні з метою сексуального розвантаження! Бо наші специфічні організми надто вже часто перебували в стані перезбудження. Взаємні пестощі інтимних місць одне одного і ніжні маніпуляції з ними - ось що нам було потрібно регулярно. Ми отримували ні з чим незрівнянне обопільне задоволення, а водночас і полегшувальну розрядку для наших тіл, що дико страждали від гріховних бажань. Між собою ми стали називати ці любовні медитації «НАШИМИ ІГРАМИ». Так, власне, чого вже тут лукавити, це були справжнісінькі сексуальні ігри! Звісно, спочатку ми «грали» не зовсім уміло, як могли, ще по-дитячому наївно захоплено, але щиро і ненав'язливо любовно і відверто чуттєво, з ніжним трепетом. Найцінніше - це було взаємно і неймовірно бажано. А ще ми дуже швидко вчилися інтиму і тонких і пікантних практичних прийомів у ньому...

       … І ось ближче до кінця п'ятого класу, з першим стійким весняним теплом, ми, по суті, стали справжніми юними коханцями.