Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
«Нехай загине вся імперія,
для мене ти - весь світ»
(Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)
Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»
Розділ ІІ. ЗУХВАЛІ ПРИСТРАСТІ (перехідного віку)
Усе в нашому світі має всім відому й незмінно притаманну
властивість - колись закінчуватися. А приємне - природно, й
поготів. Вечір, що швидко підкочувався, наближав Героїв до
сумного моменту незмінного їхнього розставання. Ось лише
якусь годину тому, повертаючись в порт, вони безтурботно
височіли на верхотурі , на самому носі баркаса, нескінченно
умиротворені й щасливі, а от тепер, перебуваючи на порозі
її будинку, у них вже іншій настрій - пониклі та надзвичайно
засмучені майбутньою довгою розлукою. Те, що наступного
разу Героям не скоро доведеться зустрітися, вони майже не
сумніваються. Адже Варіці, щоб бути поруч зі своїм коханим,
довелося піти на обман батьків. Але іншого шляху для їхньої
поїздки не було. А вона настільки необхідна була обом їхнім
люблячим серцям!
Глава 10. МОРСЬКИЙ ПІКНІК
Частина 10. Повернення і Гіркота Розставання
Дорогоцінний мій найближчий родич весь період нашої відсутності продовжував невідв'язно, наполегливо і віддано «гостювати» у безмежно шанованого ним сьогодні хмільного Бахуса, до того ж у суворо безпробудному варіанті. Чергова неприємна важка побудка коштувала йому другого прийнятого на його «важку» голову відра води. Ох, мабуть, необмежені в нього були запаси!.. А я-то, наївний, побоювався, що йому не вистачить цього «зілля» до переможного кінця...
Однак безжалісний час наполегливо підганяв. Наближалася шоста година вечора, а нам належало ще хвилин з 30 ходу до порту. Саме час був вирушати додому.
Я викорчував якір із пісочного полону. Одночасно зіткнулися з «радісною» для нас обставиною. Крайка води з початком вечірнього бризу злегка відлила від берега, і тепер наш «крейсер» опинився ледве не наполовину в полоні в суші. Наш «доблесний капітан» просто «сумлінно» проспав у прямому і переносному сенсах потрібний момент. Нам довелося дурними потугами, розхитуючи важкий баркас на піску з одного боку в інший, клаптик за клаптиком відвойовувати у берега піщану смугу, що відокремлювала ніс баркаса від смуги прибою, стягувати заднім ходом далеко не легку посудину. Навіть Варіка намагалася впрягтися в роботу, бачачи наші відчайдушні нелюдські потуги, хоч я всіляко намагався відігнати її, як настирливу муху. Добре, повз проходила компанія дорослих хлопців, що пожаліли нас. Завдяки їхнім своєчасним і міцним зусиллям, ми, нарешті, благополучно прискорили дурну операцію.
Спочатку ми демонтували наш імпровізований «паланкін». Ну і, нарешті, прибережну тишу знову підірвав своїм диким невгамонним гуркітом мотор, і ось уже наша «шестикінна упряжка» понесла нас із «країни чудес» у зворотний шлях.
На морі стояв цілковитий штиль. Поверхня води була ідеально гладкою, подібно до дзеркала. Сонце, вже дещо розчервоніле, почало готуватися до свого близького заходу, впевнено підходячи до смужки горизонту. Воно вже повністю загубило свій болючий жар, і погода тільки тішила своєю благодатною ласкою, що неабияк підкорювала, обіцяючи не менш чудовий, ніж день, вечір.
Ми з Варікою хвацько забралися на дах кубрика, підсівши до самого носа. Звідти, дивлячись униз, ми заворожено спостерігали, як гострий форштевень баркаса, розрізаючи поверхню води, ідеально рівно розділяє морську гладь на дві його гладкі симетричні половинки.
Я встав на ноги, допомагаючи піднятися Варіці. Легкий потік чистого повітря розвівав її довге волосся, а від максимально швидкісного ходу баркаса, тягуче обходячи нас, ласо обволікав і приємно освіжав і пестив наші неабияк розімлілі від надмірної порції денної сонячної радіації і суцільного неробства тіла. Спочатку ми постояли на похилому заокругленому даху кубрика. Широко розставивши ноги для упору, я утримував Варіку попереду себе у своїх обіймах. Ми дивились на передзахідну красу морського простору попереду нас та на далеку полосу високого берега, де розкинулося місто Генічеськ. Потім я запропонував, і ми з нею знову трохи «пограли»... Стоячи боком один до одного і впоперек похилого даху кубрика, взявшись за руки і круто нахиливши наші тіла в різні боки баркаса над водою, що пробігала під нами, ми утримувалися на цій нерівній округлій поверхні лише завдяки моці хватки рук, що єднали нас. Це був неймовірно захоплюючий дух і символічний, показовий для нас момент!.. Раптом на частку секунди розтисни ми долоні, навіть ненавмисно - і відразу ж опинилися б у воді. Це була наша заключна обопільна гра нервів, що загостряла до неймовірно високого напруження наші найглибші почуття одне до одного. Але падіння не могло статися ні з якої причини. Я, навпаки, ще міцніше стискав руку своєї коханої! А вона, як могла, міцно трималася за мою.
Потім ми підібралися до самого краю носової частини човна. Варіка зробила крок уперед, на самий кінчик носа баркаса. Я ж, залишаючись позаду неї і широко розставивши ноги для стійкості, утримував її, обіймаючи за талію (ми вже остаточно перестали соромитися батька), таким чином оберігаючи від випадкового падіння. Вона стояла, широко розставивши руки в сторони, ніби намагаючись цілком охопити ними неосяжний морський простір, що розстелявся навколо нас. Перебуваючи в чіпких люблячих обіймах моїх надійних міцних рук, почуваючись у цілковитій безпеці, Варіка щасливо посміхалася чомусь своєму, час від часу обертаючи до мене своє задоволене натхненне, чарівне, закохане личко. А я, не втрачаючи почуття відповідальності за нас обох, тільки ще міцніше притискав свою кохану до себе, захоплено зариваючись носом у її пишне непосидюче пахуче волосся, не менш щасливо відповідав їй взаємністю, одразу ж чмокав її в щічку, відверто і «послужливо» запропоновану мені.
Так ми і простояли, ні про що не кажучи, у красномовному мовчанні майже до самого входу в протоку, я - у неї за спиною, вона - у моїх міцних, нерозлучних обіймах у золотистих променях сонця, що сідає, безмежно закохані та безкінечно вдячні одне одному й нашій щасливій долі, що подарувала нам цей незабутній, чудовий, чарівний день...
Уже через тривалий час, подібну ж сцену (напевно, підгледіли в нас!) не так давно мені довелося споглядати в чимало нашумілій сучасній кіноепопеї «Титанік». Хіба що в декораціях дещо грандіозніших. Думаю, подібні збіги мають право траплятися. Але ось в одному я твердо впевнений - справжні, глибокі почуття, які відчувають два люблячі серця, в чомусь завжди схожі.
... О сьомій годині вечора ми підійшли до її будинку, майже підійшли. Зупинилися неподалік, під деревами на алеї, що проходить посередині проспекту Миру. Варіка була задумлива і надзвичайно сумна. З усього було помітно, їй зовсім не хотілося розлучатися, йти додому. Тим паче наступав такий тихий, приємний, чудовий вечір. Я теж не відчував ейфорії від майбутнього такого раннього нашого розставання. До того ж точної відповіді на запитання, як скоро ми зустрінемося знову, нам ніхто дати не міг. Ось же як складно у нас все було! Я з ніжністю обіймав її за плечі, погладжуючи її голову і пухнасту копицю просоленого морем волосся, знову зібраного воєдино приколкою. Вона податливо пригорнулася до моїх грудей, охопивши мене руками.
- Славушику, рідний мій, мені іноді так погано буває, коли тебе немає поруч!.. Я хоч і трохи втомилася, але мені зовсім не хочеться розлучатися з тобою, коханий... Такий чарівний, чудненький, славний деньочок у нас вийшов!.. Тепер, коли мені стане сумно на самоті, мушля твоя буде постійно нагадувати мені про тебе, любий, і про цей радісний день... - вона підкинула на мене свої сумні, злегка вологі від сліз, що проступили, очі.
Я поцілував Варіку прямо в них: спочатку - в одне, потім - в інше, відчувши на губах і язиці солонуватий присмак її довгих кручених вій, чи то від сліз, чи то від морської солі, а скоріше, і того, і іншого разом узятих.
- Ні, кохана, вона завжди була і буде твоєю по праву, адже це твоя знахідка. Я лише доніс її до тебе. Ти її гідна! Краще скажи, коли ми знову зустрінемося?
- Ах, Славушику, мій милий, боюся, що вже не скоро. Якщо мої дізнаються, де я сьогодні була, а до цього й іде, та й час уже пізній, то мені добряче влетить. Ні, мене не б'ють фізично, це було б найкращим варіантом, але мене битимуть по моєму найболючішому і найдорожчому місцю - відчуваю, не випустять з дому, не дадуть гуляти з тобою, мій коханий! Цього я і побоююся найбільше! До того ж через тиждень ми їдемо всією сім'єю до Криму... на довгих три тижні. Ось і порахуй, не побачимося майже ЦІЛИЙ місяць... Рідний мій, як я втомилася від цих розставань!.. Я ж там з глузду з'їду без тебе! Я спеціально не говорила тобі про це досі, щоб не робити тобі боляче, щоб не псувати нам сьогоднішній день. Ось ЧОМУ ЩЕ я пішла на обман батьків. Щоб довше побути з тобою перед нашою тривалою розлукою...
- Так, Варіко, це, звісно, зовсім погана новина для мене. У саме серце вразила! Така неймовірно довжелезна розлука!.. Нещадно довга! Я буду безмірно сумувати за тобою, кохана!
Від її цього останнього прогнозу я ВЖЕ почав сумувати.
- Ой, Славушику, любий, мені терміново треба бігти додому. Он, бачиш, мене видивляються з балкона. Ну, все, мій славний... Дуже сподіваюся на швидке побачення з тобою! - Вона швидко поцілувала мене і вже поривалася бігти, але я встиг прихопити її долонями за ще мокрі від сліз щічки, притримавши, і довгим поцілунком притиснув її бажані губки до своїх. Я передчував, що якраз швидкої зустрічі і не передбачається. Після чого, взявши її за руки, попросив.
- Рідна, дзвони мені з Криму частіше, за першої ж слушної нагоди, краще вечорами, коли я напевно вдома. Я з нетерпінням чекатиму!.. Дуже!.. Обов'язково дзвони!!!
- Звичайно, коханий!.. За слушної нагоди неодмінно дзвонитиму!
І наші руки розтиснулися...
Вона вже бігла у напрямку до будинку. А я так і залишився стояти на місці, невблаганно відчуваючи смак її палких губ на своїх... Я ніколи не почувався настільки спустошеним і покинутим. Мені ще ніколи не було настільки гнітюче сумно, тужливо і самотньо!.. Одним словом, вкрай паршиво!..
Хоч обидва ми і хорохорилися під час розставання, десь у глибині душі сподіваючись на нашу швидку зустріч у наступний тиждень, але й так було зрозуміліше за зрозуміле, що не бачити нам її, як своїх вух. Звичайно, завзятий батько за дві секунди нас «розкусив», і Варіка весь тиждень на покарання безвилазно просиділа вдома. Потім був її довгий вояж до Криму... І повернулася вона лише до кінця першої декади серпня. Але начебто гроза для нас минула, і ми, нарешті, продовжили наші натхненні й довгоочікувані любовні зустрічі з новими невгасимими поривами. От тільки чого нам обом коштував довгий відрив від інтиму, знали тільки ми одні...
Її кілька коротких дзвінків за ту довгу годину розставання, що здалася нам нескінченною вічністю, лише ятрили душу і різали наші вразливі нерви на шмаття. Я був готовий, якби в мене були крила, летіти хоч на край світу, аби побачити й обійняти мою кохану. Про Варіку я можу сказати тільки одне - тривала чуттєва сексуальна стриманість не додавала їй здоров'я і життєвого тонусу. Вона ніби поступово, повільно в'янула без нашої постійної взаємної любовної підтримки і підживлення. Але дуже скоро ми в ударному темпі ліквідували той явний накопичений дефіцит «Наших любовних Ігор». І знову ми «піднеслися духом», ставши тими колишніми для нас двох, звичайними, звичними для самих себе... І настільки ж неймовірно щасливими...
Кінець Глави 10.
Продовження в Главі 11……….