Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
«Нехай загине вся імперія,
для мене ти - весь світ»
(Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)
Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»
Розділ ІV. ЧАС ДОРОСЛІТИ (настав)
Головний Герой прибуває в навчальне наметове
містечко училища, що розмістилося в глибинах лісу
за містом, де зазвичай розгорталася «Приймальна
комісія», реєструється і офіційно стає абітурієнтом.
Те, з чим Герою з самого початку довелося тісним
чином стикнутися в училищному таборі, виявилося
відверто далеким від романтики. Він відразу встиг
ковтнути своєрідної дебільної армійської екзотики.
Та, власне кажучи, на якому ґрунті тут було взятися
обережному оптимізму, уже не кажучи про якийсь
здоровий ентузіазм? Нічого цього і близько немає!
Суцільна туга зелена!
Глава 23. ПІДМОСКОВНИЙ «ГАМБІТ»
Частина 1. Армійський Абітурієнт
Настав ранок 9 липня.
Довелося вставати рано, о шостій ранку. До дев'ятої треба було бути в домовленому місці, куди мали під'їхати Кадуцькі. Щось нашвидкуруч куснули, запили чаєм і, подякувавши нашим гостинним родичам, вирушили в дорогу. Знову довелося тягатися з незручною валізою з нехитрим скарбом по метро. Коли дісталися місця зустрічі, машина, а це був штабний армійський «бобик», уже чекала на нас.
Ногінськ - невелике підмосковне місто, розташоване на схід від Москви, за 60 кілометрів від кільцевої московської дороги, з населенням приблизно 120 тисяч жителів. Попри, здавалося б, непрезентабельні місцеві масштаби, мати у своєму анклаві настільки солідний навчальний заклад вельми почесно. Все інше в місті на тлі такої громадини просто блякне. Зрозуміло, що мало не добра половина населення безпосередньо чи опосередковано, пов'язана з училищем. У літньому таборі цього стратегічно важливого для країни закладу, а в принципі, і не тільки літньому (це для нас він був літнім), була певна воєнізована інфраструктура, включно з тренувальним табором для курсантів училища і полігоном для відпрацювання спеціальних військових навичок та практичних маневрів.
Все-таки варто було віддати належне мудрому командуванню училища і вищому керівництву. Задумка використовувати ізольовані відстанню від міських спокус заміські території для «набігу» не однієї тисячі погано керованої орди приїжджої абітури, це - на рідкість зручне і вдале рішення. По-перше, полегшувало клопоти з розміщення такої численної неоднорідної маси не просто людей, а «гарячого» і нерідко буйного молодняку. Усі абітурієнти перебували в рівних умовах, жили в безпосередній близькості від адміністративної частини у великому за територією наметовому містечку. По-друге, повна гарантія, а значить, спокійна душа у керівництва - ні в кого не могло виникнути жодної спокуси кудись «вдряпатися» або «влипнути» у щось - доступні блага цивілізації перебували на віддаленій відстані від табору, приблизно 15-и кілометрів. Причому навколо - необжиті ліси. Щось не пригадаю за ті два з половиною тижні, що я там перебував, щоб хтось кудись збігав. Щоправда, нікого не тримали й не контролювали. Сам табір абсолютно не охоронявся. Ні тобі парканів, ні тим більше КПП із традиційним шлагбаумом. Тобто патрульно-постова служба, як така, була відсутня. Та й до чого вона? Були лише чергові курсанти різних курсів по різних службах та адміністративному й навчальних корпусах, які підпорядковувалися черговому офіцеру, що відповідав за загальний порядок у всьому таборі.
Попрощавшись з нашими старшими, ми з Олександром пішли «здаватися» в адміністративний корпус. Там нам видали екзаменаційні листи замість наших повісток на виклик. Нас також офіційно зарахували на продуктове забезпечення і визначили в команду. Ми приїхали майже, що називається, під завісу. За день до години «Х». 10 липня вважалося останнім днем реєстрації абітурієнтів. І з цим тут, як виявилося, було суворо. На власні очі спостерігав, як, починаючи з 11-го числа, купу запізнілого народу без особливих церемоній розвертали геть. До уваги абсолютно не брали жодних виправдувальних доводів і пом'якшувальних документів. Уже з цього моменту майбутніх потенційних командирів привчали до найсуворішого порядку.
Нас визначили в третій, він же останній, екзаменаційний потік. Усі приблизно 1800 абітурієнтів, звісно, ніяк не могли складати іспити в один день. Не вистачило б навчальних аудиторій. Бути вписаними саме в третьому потоці, було стратегічно вигідно, особливо на завершальній стадії складання іспитів. Перші два потоки відсіювалися немилосердно. Як з'ясувалося, спочатку зі 120-и вакантних місць 90 осіб становили медалісти, які складали лише один іспит - математику письмово, який був за рахунком другим. У підсумку після другого іспиту і всіх пертурбацій, вакантних місць виявилося приблизно 50. Тепер легко було підрахувати конкурс - трохи більше 30-и претендентів на одне місце. Забагато, звісно. Але це я трохи наперед забіг.
Нам хвацько пощастило з наметом, у який нас визначили. Він був розташований на периферії одного з боків табору, тобто поруч із лісом та, що найвдаліше - з річкою і водночас зовсім недалеко від навчальних корпусів. Можна сказати, привілейований намет виявився. Хоча й близько до начальства. Ще один важливий фактор - у самому наметовому містечку (а це було приблизно 90 наметів), і це вкрай здивувало, туалетів не було передбачено, крім, звісно, в адміністративному і навчальних корпусах. Але туди абітурієнтів не пускали. Усіх нас відсилали до найближчого лісу. Хитромудрої фантазії тут не треба, щоб оцінити ступінь штучного засмічення такою чисельною масою народу прилеглих територій, а точніше, лісового простору, що оточував нас, не кажучи вже про специфічний душок у певному радіусі. Кроку неможливо було ступити на ближніх підступах до дерев, щоб не примудритися загрузнути в численних слідах відходів абітурської життєдіяльності. Звісно, з кожним прожитим днем доводилося проникати в цей ліс дедалі далі й далі, щоб «зловити» більш-менш культурне місце. До того ж крокувати треба було надзвичайно обережно, наче мінним полем.
Самі намети були брезентові, армійського типу, одного квадратного стандарту по основі, досить значних розмірів, місткістю на 20 осіб. Всередині по всьому периметру безперервно були стаціонарно облаштовані дерев'яні нари, рівно на 10 осіб. У серединній частині - такі ж нари - на решту десятьох. Під нарами розміщувалися рундуки, в яких можна було зберігати свій скарб - валізи і сумки. Нехитре оздоблення – спартанці позаздрили б. Персонально кожному видавали матрац із подушкою і ковдрою та постільні приналежності: засмоктана наволочка, два страшні, почорнілі від часу, доволі ветхі простирадла й один вафельний рушник. Хочеш - для обличчя, хочеш - для ніг. Уся постільна - мабуть, зі списаного майна. Ще й під розпис видавали, забравши при цьому наші паспорти, що насторожувало. Прекрасно! Напрошувався висновок - з крадіжками тут, як і всюди по країні, було не гірше. Відразу зазначу, на другий день рушник мій навіки зник із намету. Я тоді зрозумів, вухо треба тримати гостро. Тому свій невеликий грошовий запас довелося носити постійно при собі. При цьому довелося з самого початку похідного життя діставати домашній рушник. Згодом, зізнаюся, перед від'їздом довелося і самому під час здачі білизни згрішити. Здійснити такий самий «благородний» жест - прихопив чийсь рушник, випадково кимось забутий біля умивальника.
У таборі був невеликий пересувний універсальний магазинчик, лавка. Там переважно торгували предметами гігієни. Але був і примітивний продуктовий відділ, де можна було прикупити щось на кшталт печива, вафель чи пряників і газованої води. Щоправда, частенько і з цим елементарним провіантом траплялися деякі перебої - надто багато було охочих посмакувати, так би мовити, мимохідь. На солоденьке часом немилосердно тягнуло.
Щодо гігієни. На певну групу наметів був передбачений окремий умивальник. Не інакше як «шедевр» інженерної думки. Він являв собою довгу товсту металеву трубу, завдовжки метрів п'ять, в яку нагніталася вода із вже згадуваної річечки. До тіла труби було рівномірно приварено вздовж усієї її довжини з десяток штук кранів з кожного боку. А сама вона кріпилася на елементарній конструкції над такої ж довжини металевим жолобом, куди стікала вода. Хочеш - умивайся, а хочеш - підмивайся. Температура води - природна, річкова. Добре, що хоч була цілодобово.
Тепер кілька слів щодо так званої їжі. Її готували на всю нашу орду у величезних чавунних котлах безпосередньо на відкритому повітрі на дров'яних відкритих імпровізованих печах. Не можу точно дати назв перших приготованих страв. Це була якась невизначеного вигляду юшка, на кшталт баланди, але густа, приправлена якоюсь крупою, і переважно рибного спрямування. Вважай, якийсь круп'яний суп на основі рибних томатних консервів. На друге - незмінно каші, і зазвичай більше перлового плану, незрозуміло на яких жирах приготовані, інколи чергувалися злиплими макаронами, і дуже рідко - картоплею - тоді свято. Приправлялася вся ця убога їжа тими ж рибними консервами в томатному соусі, типу кільки. Але коли-не-коли проскакувала тушкованка. Мабуть, армійська, «вчасно» списана з резервних складів Збройних Сил. Не ресторан, дурневі зрозуміло, і навіть не звична «їдальня». Але через брак іншої альтернативи їли ми від безвиході добре, куди дінешся, мимохідь пробавляючись магазинними пряниками. Інакше просто зголодніли б до краю.
А ось алюмінієвий посуд після їди треба було власноруч мити в річці, виддираючи жир піском, і здавати на кухню, причому там конкретно перевіряли, щоб стінки мисок усередині та ложки аж хрумтіли під пальцями, в іншому разі відправляли назад домивати.
Ми з Олександром зайняли місця в наметі на його периферійній частині, майже навпроти входу. У принципі, «козирні» місця. Облаштувалися за п'ять хвилин. У кожному наметі був свій старший, якого призначали командири потоків з абітурієнтів, як правило, з тих, хто відслужив в армії строкову службу. Кожен потік, що складався приблизно з 600 осіб, спочатку був поділений на п'ять рот. Згодом, після чергового іспиту, у міру від'їзду невдах, чисельність наших підрозділів непомірно «худла». Кожною такою ротою командували курсанти-старшокурсники з училища. А вартову службу в адміністративному та навчальних корпусах несли приряджені до табору курсанти новоспеченого другого курсу. Звісно, всі вони ходили за формою, і були помітні здалеку.
Контингент «абітури» був дуже строкатий. Охочі поповнити ряди елітних майбутніх командирів з'їхалися з усіх куточків нашої величезної країни. Тут можна було вивчати географію нашої неосяжної Батьківщини. Тільки в нашому наметі було двоє кавказців, один прибалт, двоє - з Молдавії, один якут або бурят, піди, розбери їх, один - з Казахстану. Решта були чисті росіяни і ми - два українці.
Тепер хотілося б сказати дещо з приводу розпорядку дня. Дуже вже проситься. Мені він відверто не лежав до душі, та й навряд чи кому ще... Почну з підйому. Він о пів на сьому. А чому б узагалі не о шостій ранку? Далі, всіх поголовно примусово виганяють із наметів на повітря на загальну фіззарядку, а після неї ладом змушують вибігати на трасу і бігти по ній трикілометровий крос - півтора кілометра туди-назад. Що це за маячня? Після атлетичної екзекуції - водні ранкові процедури. Сніданок - о восьмій годині. Потім, якщо це не екзаменаційний чи консультаційний день - час самопідготовки до іспитів до обіду, який о 13-й годині дня. Місце, де займатися, не лімітувалося. Можна хоч на природі або, за бажання, у літніх напіввідкритих навчальних корпусах. Але всі воліли проводити урочний час на природі. Там хоч можна було трохи повалятися або подрімати на травичці. Заходити в намет серед білого дня, наприклад, полежати або задрімати ненароком, припинялося пильною службою, було заборонено до самого вечора. Драконівська заборона, треба прямо сказати. Ми займалися підготовкою в тіні дерев, йдучи глибоко в ліс. Після обіду знову сампо (самопідготовка), до 18 години. Потім вечеря. Зате після вечері - здача різних, незрозуміло яким «розумником» надуманих і здебільшого безглуздих нормативів, пов'язаних із фізпідготовкою (підтягування на поперечині, стрибки в довжину з місця та інший подібний і абсолютно нікому не потрібний ідіотизм). І як це не додумалися ще й вечірні політзаняття організувати?!... Ось це був би явний «прикол». Я так розумів, усе це влаштовувалося з єдиною метою, щоб у народу кров не застоялася, щоб не занудилися остаточно. І це в той час, коли з кожним прожитим днем кількість абітурієнтів стрімко «танула» прямо на очах. Відбій - о 22 годині. Тут уже всіх, хочеш не хочеш, заганяли в намети. Коротко кажучи, цілковитий режим диктатури. Ми ще й до іспитів як слід підступитися не встигли, не те, що вступити, а над нами вже почалося тотальне знущання за повною програмою.
Така ось дещо непрезентабельна екзотика, що добряче пахла дуркою.
Кінець Глави 23.
Продовження в Главі 24…………..