Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
«Нехай загине вся імперія,
для мене ти - весь світ»
(Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)
Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»
Розділ ІІ. ЗУХВАЛІ ПРИСТРАСТІ (перехідного віку)
Юним Героям - вже далеко за 13. Не віднімеш, палкими
серцями і твердими руками писалася ними їхня ВЕЛИКА
КНИГА ЛЮБОВІ. Позаду списано безліч сторінок, дерзких,
яскравих, вражаюче відвертих. Так, багато чого вдалося
досягти їх славетному тандему в плані освоєння тонких і
безмежних граней дорослого інтиму і в прийнятті сугубо
свого гармонійного чуттєвого світу в ньому. Однак, тільки
перебуваючи в солодкому полоні своєї ейфорії, складно
усвідомлювати факт, що грізні хмари над твоєю головою
невблаганно згущуються. І, здавалося б, до грому ще так
далеко, але в силу безтурботної юності Герої поводилися
недозволено зухвало, зовсім без оглядки, іноді відверто
загравалися, бездумно і невиправдано ризикуючи стати
«розкритими». Як же легко відганяти не зовсім приємні
думки від себе, коли ти геройські стоїш на вершині!
Глава 11. НАЙЖОРСТОКІШИЙ РОЗРИВ
Частина 1. В Апогеї ВЕЛИКОГО КОХАННЯ
Життя продовжувало протікати для нас у колишньому милостивому і бажаному ключі...
Ось уже добігав кінця черговий навчальний рік у нашому сьомому класі. Нам із Варікою упевнено йшов 14-й рік. Ми твердою ходою входили в «підступний» рубіжний, класичний вік Джульєтти та Ромео. Як і «безсмертні» герої вічно живої трагедії Шекспіра, ми з кожним новим прожитим днем ставилися один до одного дедалі вірнішими й відданішими, дбайливішими й уважнішими, трепетнішими й ніжнішими, невпинно плекали наше кохання, всіляко його оберігали. Наші найглибші почуття, вже досить перевірені часом, тільки наростали в нас і міцніли. Ми «купалися» на вершині нашого щастя, світилися ним наскрізь. Поза шкільними заняттями ми дорожили, насолоджувалися кожною нашою годиною, кожною хвилиною, проведеними разом. Але і спілкуючись між собою в стінах школи, ставилися один до одного з особливою теплотою і ніжністю, благоговінням і зворушливою турботою, абсолютно не приховуючи наших стосунків і взаємних симпатій від оточення. Їх, за всього нашого бажання, неможливо було б приховати. Та й до чого це?! Ми помічали, як наші однокласники, особливо дівчата, які помітно подорослішали, жадібно і заздрісно поглядали в наш бік, нам у слід. Так, без сумніву, вони відверто заздрили нам. Заздрили тій нашій на рідкість дивовижній ідилії, разючій глибині наших щирих почуттів, нашій безмежній відданості одне одному, тій свободі й незалежності наших високих стосунків від оточення. Так, ми, дійсно, перебували на неймовірно недосяжній для них висоті. Та й взагалі ми були вищими за ту банальну меркантильність, сірість і мирську метушню, що з усіх боків оточувала нас.
Будь-яке дівчисько, дівчина потай мріє про високе, Справжнє Кохання! Ось тільки з нашими інфантильними хлопцями важко «кашу зварити»... Окрім як за кіски дівчаток смикати або грубити їм у відповідь, на більше фантазії у них не вистачало, а то й взагалі ставлення до них було негідно зверхнє... Я ніколи не розумів цього й не приймав. Уже з раннього віку обожнював жіночу стать, ставився до всіх дівчаток побожно, щонайменше толерантно, в гіршому разі терпимо, але щоб грубо й нешанобливо, це вже занадто... Більшою мірою я обожнював їх, милувався ними. Багатьох навіть... таємно бажав...
ВАРИКА!!! ВОНА - окрема, особлива Книга в моєму житті! Мій неземний АНГЕЛ-ОХОРОНЕЦЬ! Моя дороговказна ЗІРКА! Мій СВІТ! Мій ВСЕСВІТ! Моя ВІЧНА, НЕ МИНУЩА, НЕ ВМИРУЩА ЛЮБОВ!!!
Ось і спробуй сказати, що в такому віці не може бути СПРАВЖНЬОГО, ВЕЛИКОГО КОХАННЯ... Може! Ще і як може! Наприклад, я на всі сто відсотків переконаний, що Коханню різний вік підвладний, як би банально не звучала ця фраза! Тільки різна вона буває, ця Любов... І в кожного, в кожному конкретному випадку - СВОЯ, особлива... Вона неодмінно приходить до кожного у свій час. Вкрай важливо її вчасно розпізнати, не проґавити, й утримати. А потім всіляко пестити й плекати, вирощувати й примножувати, нарешті, ретельно зберігати й оберігати!..
І ще, на моє глибоке переконання, той природний могутній, всепереможний і основоположний стрижень, завдяки якому СПРАВЖНЄ Кохання живе, підживлюється, розвивається і в кінцевому підсумку процвітає - не що інше, як сильний неприборканий сексуальний потяг двох люблячих сердець, щоденна неминуща потреба одне в одному і настійна необхідність тісного постійного взаємного спілкування на тлі найглибшого емоційного єднання обох їхніх люблячих душ.
На жаль, це в ідеалі!.. Але до нього-то і є найбільший сенс ПРЯМУВАТИ!!! Все інше в нашому житті нанизується і нашаровується на цей могутній стрижень. І безвідрадно тому, хто виявився позбавлений його в житті. На мою думку, це - збіднені, обділені й глибоко нещасні люди. Вони марно розтратили своє життя, прожили його даремно, прокоптили його, просто по ньому пройшлися. А дехто й пробігся, та до того ж нічого не помітивши, потоптав усе ногами.
Так, я - той рідкісний щасливчик! Мені волею долі випало випробувати цю найсолодшу ЧАШУ ІСТИННОЇ, СПРАВЖНЬОЇ ЛЮБОВІ!.. Нехай лише трохи пригубити з неї... Нехай лише в далекій, ранній юності... Нехай лише в короткому часовому проміжку мого життєвого шляху... Але все одно я почуваюся по-справжньому щасливим від того, що ЦЕ сталося в моєму житті!!! Навіть заради цього варто було жити!!!
Так, ми, дійсно, перебували на найвищому гребені хвилі наших «специфічних» стосунків. І нам, мабуть, здавалося і щиро хотілося вірити, що так воно і триватиме вічно. Принаймні, доки ми самі не забажаємо озвучити, оголосити цей факт, оприлюднити його. Але, як це не наївно звучить, воістину «блаженний, хто вірує»! Неможливо безкарно дражнити фортуну довгий час. Хоча б віддаючи данину теорії того ж горезвісного бутерброда, що падає і незмінно потрапляє на підлогу маслом вниз. За будь-яких розкладів колись ми просто «зобов'язані» були серйозно «проколотися», «напустувати», «засвітитися» перед кимось, а отже, таким чином «підставити» самих себе...
Справді, ми частенько «грішили», нехтували ступенем нашої свободи. І, природно, це виходило в нас само собою, якось мимоволі, непомітно для нас.
У теплу пору року ми дуже любили та частенько дозволяли собі гуляти або бігати парком чи садом цілком оголеними, зовсім не замислюючись, що колись можемо елементарно потрапити під необов'язковий приціл очей тієї самої матері Варіки, бути поміченими нею, та навіть абсолютно випадково, з вікна. Інший раз подібне відбувалося в нас у безпосередній близькості від будинку, коли ми могли запросто «загратися» інтимом просто на гілках старих величезних розлогих дерев... Вже дуже зручними були їхні потужні розвилки й дуже низько розташовані до землі.
А одного разу мені справді здалося, що нас помітили з одного з вікон їхнього будинку.
У той момент ми, відверто дуріючи, природно, повністю роздягненими, гралися з Варікою в одній з альтанок. Бажаючи сховатися від мене, вона побігла за випадковим напрямком, але, виявилося, прямо до будинку. Я, як завжди, беззвітно, як і не раз у нас бувало, із захопленням за нею погнався. На одному з дерев мені вдалося наздогнати її, схопивши шахрайку за ногу, не даючи забратися вище. Притягнув її ближче до себе, одночасно підтягуючись і сам до її розвилки, неухильно підбираючись до її неймовірно апетитної дупки, що майоріла перед моїми очима.
- Ага, нарешті спіймалася, пташка моя!.. Тепер уже нікуди від мене не втечеш! Тому що я зараз з'їм тебе! Дуже люблю я таких чарівних, смачних дівчаток! - жартівливо пригрозив.
Утримуючи її ззаду за талію, я, немов котяра, що вчепився кігтиками у спійману здобич. І жадібно впився ротом у її м'яке містечко, імітуючи покусування.
- Не їж мене, я тобі лагідну пісеньку заспіваю!.. - картинно спробувала «відігратися» від мене моя кохана «співачка», ще не здогадуючись, який чарівний вигляд вона надає мені в такій «послужливій» позі, провисаючи наді мною.
- Ну вже нічого не поробиш!.. Тепер, раз попалася, вже звичайною пісенькою від мене не відбудешся, сонце моє! Отримаєш від мене сповна за своїми чеснотами і заслугами... Ось краще зараз ми разом, дуетом, з тобою «заспіваємо»... І я визнаю лише одну надзвичайно ласкаву «пісеньку»... Нашу спільну «пісеньку»… Вона прекрасна і чарівна!
Моя красуня тільки лукаво хихикнула у відповідь.
Чіпко утримуючи в руках мій «неоціненний скарб», я вже без зволікання впритул підбирався до «Неї», бажаної, райської, що розкрилася згори перед моїм поглядом, неперевершеної, чарівної, свіжо пишної, моєї коханої та ненаглядної, ароматної «трояндочки», яка невпинно до сп'яніння хвилювала мене і люб'язно опинилася такою близькою і доступною. На хвилі передчуття «солодощів» від скорого прийдешнього дурманного дійства, що переповнювали мене, я, нарешті, влився в її сокровенне місце ніжним покровом язика і губ, підминаючи «Її» спокусливі ніжні рожеві пелюсточки. До цього пікантного моменту я вже давно був «у всеозброєнні». Мені збудитися під впливом «летального» виду чарівних принад чарівниці-Варіки, причому практично миттєво, ну, що тонку гілочку надломити, не становило жодних труднощів. І вона цього, звісно ж, не могла не помітити та вже тим більше не відчувати й не знати. Та вона того й домагалася! Її так само як і мене, в таких випадках незмінно переповнювала чергова неприборкана хвиля бажання, що стихійно розігралося.
Моя пустунка лише відчайдушно ойкнула, так і завмерла на місці, коли тільки-но відчула мої перші лагідні, але настійні дотики губ на своєму «потаємному» місці, і одразу ж швиденько припала рукою та ніжними губками до мого зухвалого «спокусника», який нахабно розохотився.
Комфортніше примостившись і відкинувшись спиною до стовбура дерева, не випускаючи «солодкої здобичі» зі своїх рук, водночас зручніше віддавши свого «пустуна» моторним і принадним вустам моїй чаклунці, я відверто і з завзятим передчуттям нашого близького «чарівного польоту», нестримно занурився у «своє» джерело насолоди - цю райську соковиту «скарбницю» Варіки, яка безмежно хвилювала мене, водночас не перестаючи «дивуватися» її філігранному фірмовому стилю та неперевершеному вмінню настільки «чуйно спілкуватися» з моїм вічно «голодним» на її нудотні пестощі «блукачем».
І ось саме в цей момент нашої неперевершеної «трапези», коли вже просто немає ніяких сил зупинитися, я краєм ока, мимохіть якраз встигаю примітити чиюсь постать, яка маячила в отворі вікна, що опинилося в межах прямої видимості і якось уже зовсім несподівано недозволенно близько від нашого казкового «Едему».
«Однак, може, все ж таки привиділося?.. Дай-то бог!..» - промайнула було дозвільна думка, але вона тут же «накрилася», ґрунтовно оповита неабияким покривалом накату хвилі безмежного кайфу від нашого невтомного, захмарного, одурманливого, «медоносного» процесу...
Продовження в Главі 11. Частина 2……………