Мореас Фрост

                                 Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                                                  «Нехай загине вся імперія,

                                                                                          для мене ти - весь світ»

                                                  (Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)

                                     Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»

                      Розділ І. БЕЗТУРБОТНЕ ДИТИНСТВО («пустотливе»)

    З перших же миттєвостей появи Головного Героя в

новому класі в його не тільки шкільне, а й у буденне

життя всесильним вихором увірвалася неординарна,

на рідкість дивовижна, незрівнянна дівчинка на ім'я

Варвара. І відразу зрозуміло, що між ними висіклася

божественною іскрою не просто Любов, а з Першого

Погляду, і саме Взаємна, якраз з того, їх найпершого

зіткнення поглядами. Як же багато вирішує для юних

Героїв ця Любов! І відтепер вона для нього не проста

дівчинка Варвара, а його ненаглядна, кохана ВАРІКА!

                                     Глава 2. НЕЗРІВНЯННА ВАРІКА

                           Частина 1. Приголомшливе Знайомство

       Шкільна пора після нашого приїзду в Генічеськ, утім, як зазвичай у всіх трапляється після літа, підкралася непомітно. Начебто нічого не змінилося: як і раніше, сонечко вдень не по-осінньому припікає, і на душі легко і безтурботно, гуляти б та гуляти!.. Але... на жаль, «фініта ля комедія»! Я пішов у п'ятий клас, сестра - у третій. Школа - під боком, лише дорогу перейти... Подарунок для ледачих. А я вже точно з їхньої когорти!

       Перше вересня. Усе як скрізь і як завжди в тисячах інших шкіл. Немов під копірку, і за одним давно заїждженим шаблоном. Збуджена і заряджена на подію року атмосфера: святково вбрані вчителі та школярі, оберемки квітів, урочиста «лінійка» з її нескінченними банальними, напутніми промовами й т.і. Перший дзвоник, що передує першому шкільному дню, що кличе за парти. Зустріч зі шкільними товаришами, що подорослішали на рік, знайомство з оновленим класом, за яким за літо скучили, з новими вчителями (тепер їх багато, як і нових предметів), з новими підручниками. Ну, а далі все як по нотах, поїхало-понеслося своєю чергою, нестримним вихором закрутилося в калейдоскопі рутинних шкільних буднів...

     Середня загальноосвітня школа номер «один» серед собі подібних за місцевими мірками вважалася закладом солідним. Хоча була і не найбільшою в місті. Досить свіжа триповерхова цегляна будівля з просторими світлими класами та сучасним на той час технічним забезпеченням навчального процесу, плюс до того велика прилегла, зокрема й зелена, зона навколо, включно з повноцінною спортивною структурою. Воно й зрозуміло. Саме в цій школі проходили навчання, по суті, всі дітки місцевого, як їх зараз заведено химерно називати, естеблішменту і бомонду (хоча який вже тут бомонд?!), одним словом, «вершків суспільства» місцевого масштабу. Однак, на відміну від нинішніх «просунутих» часів, нічого такого надзвичайного в тодішніх розкладах ми не помічали, та й не могли помітити. Але все одно елітна школа - вона і є така. На те вона й номер «один» у місті. Хоча... якщо гарненько придивитися, була там якась своя атмосфера, дух, можна сказати, душок. Це мною чітко усвідомилося рочків через три. Тоді волею долі довелося перекочувати в іншу, далеко навіть зовсім не престижну, а звичайнісіньку школу, надто «просту». Цей перехід «вдало» збігся з переїздом нашої сім'ї на вже постійне місце проживання в інший район міста в нарешті свою, отриману батьком квартиру, і де мені належало прожити якраз до закінчення цієї самої «простої» школи.

      ... Ну, а поки що в школі на мене чекав «сюрприз». Виявляється, на відміну від бессарабської глибинки Одеської області, звідки ми прибули, і де чомусь у шкільній програмі не культивували українську мову взагалі, тутешні школи, хоча теж були російськомовними, проте з предметним вивченням української мови, щоправда, починаючи з третього класу. І якщо для сестри це виявилося звичайним плановим навчальним навантаженням без жодних потураннь, то я, потрапивши в самісіньку гущу прикольної для мене «екзотики», поточний навчальний рік зі згаданого предмета отримав як бонусний, безатестаційний, але далі - за повною програмою, як і всі. Не скажу, що це сильно мене пригнічувало. Мова давалася мені непогано, без напруження, освоївся я дуже скоро, навіть деякий смак знаходив у колориті нової мови, і зрештою до випуску «привіз» в атестат тверду «четвірку».

       ... Але як цікаво все починалося!.. Не можу ні згадати без посмішки те моє найперше знайомство з українською мовою:

«Падав сніг на поріг.

Кіт зліпив собі пиріг.

Поки смажив, поки пік,

А пиріг водою стік».

      Та ще й малюночок такий потішний до віршика: милий котик у фартушку... зі сковорідкою в руці, ні, в лапці, звісно ж.

       ... Мені однозначно несказанно казково пощастило з моєю сусідкою по парті! Ні, це був відвертий ДЖЕК-ПОТ!!!

       Коли мене дещо пізніше за інших, оскільки я був новеньким, завели в клас для представлення моїм майбутнім соратникам з навчання, всі учні були вже розсаджені по партах за принципом: хлопчик - обов'язково - з дівчинкою. Вакантними залишалися: остання парта в третьому ряду біля вікна й одне місце з лівого боку на перед-передостанній парті в середньому ряду. І поруч із ним якраз сиділа ВОНА!!!

       Нерішуче переступивши поріг класу, я і без того перебував ніби «не у своїй тарілці», пристойно хвилюючись ще з раннього ранку. А тут, перебуваючи під прицілом добрих трьох із гаком десятків пар допитливих очей, і зовсім знітився, закляк на місці. Ясність розуму була повна, тобто все вільно відчував і прекрасно міркував, ось тільки звуки ззовні до мене чомусь не бажали проникати. І хто там і що говорив, так і залишилося непізнаною таємницею.

       Мою увагу ВОНА прикувала буквально одразу, миттєво, щойно я увійшов. І тієї ж миті міцно опинився у НЕЇ в полоні!.. Я ВЖЕ був беззастережно закоханий у це неймовірне створіння природи, ще зовсім не знаючи ЇЇ! Це якраз проявилося воно саме - КОХАННЯ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ! І Любов ця виявилася ВЗАЄМНОЮ. ВОНА теж з пильною неприхованою увагою і поглибленим інтересом вивчала мене, незрівнянно більшим, ніж всі інші. Але всі інші мене абсолютно не цікавили. Я взагалі не помічав нічого і нікого навколо, крім НЕЇ. Весь навколишній світ абсолютно втратив значення для мене і звузився до розмірів однієї лише її парти, точніше, її місця на ній. І ось нарешті наші погляди, до того зайняті виключно поверхневим спогляданням один одного, зійшлися. І миттєво між нами на якомусь особливому, тонкому, невловному рівні простяглася якась абсолютно незрима і невідчутна, таємнича нитка.

       Мене немов блискавкою прошило внутрішнє тремтіння... Я невідривно, наче під гіпнозом, дивився в її очі (втім, як і ВОНА - в мої). У моїй полоненій і відтепер повністю підвладній ЇЙ свідомості миттєво проявилася і відчайдушно скаженіла одна й та сама нав'язлива думка: «Я ХОЧУ ДО ТЕБЕ! Я ХОЧУ БУТИ ПОРУЧ ІЗ ТОБОЮ! МИ НЕОДМІННО ПОВИННІ БУТИ РАЗОМ!!!».

        І тут... за раптовим помахом її довжелезних вій я виразно вловив особливі схвальні іскорки, що миттєво пробігли у величезних чарівних, неймовірно проникливих очах. А усмішка, що з'явилася на її губах, неймовірно чарівна, лукаво-пустотлива і водночас ласкаво-заклична, що дивовижно чарувала, заспокоювала мене й водночас підбадьорювала, ніби кажучи: «Ну!.. І чого ж ти стоїш, дурнишко ти МІЙ?!... Бачиш, я дочекалася ТЕБЕ!.. САМЕ ТЕБЕ! То йди ж скоріше сюди, до МЕНЕ!».

        Цей наш «потойбічний» контакт тривав якісь секунди, але, мені здалося, дуже довго. Зловивши цей настільки ясний мені, але нечутний нікому заклик, я, наче прокинувшись, остаточно струсивши з себе залишки колишньої мани та цілком підкоряючись цьому нездоланному містичному заклику, з цілковитою рішучістю попрямував до цього «мого» місця обітованого. І цієї ж миті, немов за помахом чарівної палички, зовнішній світ для мене знову ввімкнувся повноцінно!..

        - ... чудово! Бажаю всім вам у новому навчальному році міцного здоров'я, тільки відмінних оцінок і зразкової поведінки! - це були єдині чітко мною розчуті, вони ж - завершальні слова завуча, який привів мене в клас.

       «Раз за партою вона залишилася одна, то, виходить, під час розсадження навідріз відмовилася сидіти поруч із ким-небудь із хлопчиків класу?.. Тобто наперед усіх відкинула?.. Значить, не даремно «тримала» це місце?!... Значить, вона чекала саме на МЕНЕ?!... Значить, саме ВОНА визначена мені долею?!...».

       Саме таким був хід моїх логічних міркувань. Хоча сама вона ще не скоро мені в цьому зізнається.

     Це, як виявилося згодом, було найбільш значуще й доленосне розсадження в моєму шкільному, і не тільки, житті! До речі, на моє запитання, чому вона ні з ким із хлопчиків класу сидіти не захотіла, вона відповіла напрочуд незвично незрозуміло й несподівано та інтригуюче загадково.

       - А я - з іншої планети!.. Ти ще зрозумієш це. Але не зараз... Поки ти не готовий... Тобі слід запастися терпінням... Час твій ще не настав!..

       Мені тоді добре врізалися в пам'ять ті її дивні слова.

    «Про що це вона?.. До чого тут якась ПЛАНЕТА?.. Ну що САМЕ має неодмінно статися?.. До ЧОГО ТАКОГО мені належить себе готувати?.. І, нарешті, скільки доведеться чекати?.. Коли він прийде, той загадковий час?.. Що ж вона мала на увазі?..» - задавався я одними й тими самими запитаннями.

       У той час я сприймав усе, що вона мені говорила, надто вже примітивно, дослівно. Я подумки дуже часто повертався до цих її слів, думав про них час від часу, намагаючись проникнути в їхній потаємний сенс. Але навіть близько нічого більш-менш зрозумілого в моїй голові не вимальовувалося. Мій розум був безсилий. Перепитувати її я не наважувався, заздалегідь передчуваючи легко прогнозований провал цього заходу. Такою вже була ця повна таємниць і загадок моя нова «випадкова» сусідка по парті, ця маленька премила чарівниця. І так - до пори до часу...

       ... Перший урок був свого роду організаційний. Ми обидва погано стежили за його перебігом. Ми займалися знайомством, ну, і всім тим, що його супроводжує. Спілкування з нею виявилося настільки невимушено легким, що одразу, з перших же секунд нашого тісного єднання, всі комплекси, страхи та сум'яття, що досі накопичувалися в мені, кудись безслідно зникли. Усе моє єство було цілком і безроздільно заповнене моєю новою «мимовільною» неординарною супутницею.

       Звали її Варвара (або просто Варя). Не знаю, чому і звідки спало мені на думку, але я одразу сказав, що називатиму її ВАРІКА. Вона неабияк здивувалася моїй такій незвичайній інтерпретації свого імені.

       - Ой, як це чудесненько!.. І звучить так свіжо! Треба ж, мене ніхто ще так не називав!.. А що, мені дуже навіть подобається! Заперечень немає! Тоді-і-і... ти-и-и... у мене-е... будеш Славуша!.. Ні, Славуш!.. А може, Славушик?.. Або-о-о... Славушичек?.. - вона, по-лисячому хитрюще присунувшись до мене впритул своєю чарівною мордочкою, стрельнула велетенськими очима, злегка зачепивши мій ніс опахалами своїх нереально довгих вій, чим негайно викликала в мені цілковите «душевне сум'яття», відчайдушно перевіривши мій «чоловічий інстинкт». - Ні-і-і... Краще ти будеш і тим, і тим, і тим, і тим!.. Коли і як мені захочеться!.. – вкрадливо під кінець підвела риску вона.

       Це прозвучало так само несподівано. Та що там з ім'ям, хоча Варварі теж в оригінальності не можна було відмовити. Я готовий був до будь-яких, навіть найнеймовірніших і найбезглуздіших пропозицій з її боку і з будь-яких питань!

      Ми «проворкували» весь залишок першого уроку, звісно пошепки, не один раз отримуючи зауваження від вчительки. Подібно до досвідченого розвідника вона напористо і всебічно мене вивчала, досліджувала за всіма можливими напрямками, наче прикидаючи, на що я годжуся, на що спроможний, відверто провокуючи різноманітними запитаннями, зокрема не оминувши й «заборонену» тематику, щоразу вганяючи мене у фарбу. Їй це вдавалося, напрочуд, легко і невимушено. Здавалося, вона прагнула дізнатися про мене абсолютно все, по можливому максимуму. Природно, я був «розкоркований» за повною програмою.