Мореас Фрост

                                   Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                                                         «Нехай загине вся імперія,

                                                                                                 для мене ти - весь світ»

                                                         (Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)

                                      Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»

                     Розділ І. БЕЗТУРБОТНЕ ДИТИНСТВО ("пустотливе")

    Край, у який волею долі настільки вдало «вписався»

Головний Герой, вважався заповідним і надзвичайно

благодатним у всі часи. Тут навіть і сперечатися немає

про що. Ось тільки надто вже чіпко утримувала в своїх

обіймах і надійно «гасила» потенційні можливості та

перспективні цілеспрямованості молодого покоління

це тягуче, «болотне» життя у тихому приморському

містечку з хитрою, інтригуючою назвою Генічеськ

       Так, саме тут, у цьому славному місці не міг не зародитися цей самий блокгауз. З одного, мористого, боку він височів на тверді з крутим урвищем, що нависає над Утлюцьким лиманом подібно до гребеня хвилі цунамі, що здригнувся, з іншого - обрізався впоперек широким закрутом протоки Тонка, що з'єднує води Азова з незліченними просоленими озерами Сиваша.

       Місце благодатне, далекоглядне, на рідкість зручне для оборони. Тим більше що завжди було від кого оборонятися. Охочих до чужого добра - хоч греблю гати. А тут - став на краю височенної кручі батарею гармат - і тільки встигай трощити плавзасоби бусурманів на підступах до порту. І миша не прослизне, не те що фрегат ворожий.

         Все ж вміли петербурзькі опричники Катерини облаштовуватися в глухих і неосяжних просторах Імперії. Сама глибинка - «прерії» дикі - спочатку їх цікавили остільки оскільки, зате особливо манила берегова смуга південних морів. Зрозуміло, зі стратегічних міркувань. Тому не один десяток подібних блокгаузів, цих форпостів для відбиття недружніх набігів «флібустьєрів» усіляких мастей, з успіхом тиражувалися по всіх узбережжях Чорного та Азовського морів. Більшість із них до наших днів щасливо дожили, як і наш - блокгауз біля Єнічі (читай, біля протоки Тонка) - нині торговий і рибний порт і столиця Азово-Сиваського краю - місто Генічеськ. Щоправда, декому з них (блокгаузам) пощастило свого часу дещо більше: і бухти у них зручні були, і глибинами відповідними вдалися. Інакше не відомо, як могла б скластися адміністративна історія славного Таврійського краю - Генічеська губернія замість Херсонської (Таврійської) - як вам такий оборот? А що, історія у Генічеська, мабуть, трохи глибша за сучасну Одесу буде, це - залізний факт. Однак кожному, як то кажуть, своє. Невелике, тисяч на двадцять - двадцять п'ять мешканців (дивлячись, як рахувати), тихе затрапезне містечко, колишнє повітове, а потім - районного масштабу на південно-східній околиці Херсонщини, яких не одна сотня у величезній країні.

     Усе-таки на рідкість дивні вони - ці маленькі, тихі, провінційні, одноповерхові містечка. З боку, на перший погляд, здається, що нічого в них не відбувається, нічого не змінюється. Життя в них ніби застигло, заціпеніло, законсервувалося. Цивілізаційні зміни теж, здавалося б, обходять їх стороною. Такі собі відірвані від зовнішнього світу резервації. Але це не зовсім так. Вони живуть і проживають кожен своє, власне, приховане від чужих поглядів і здебільшого далеко не райдужне, а може, і зовсім трагічне життя. Єдине, що всіх їх ріднить, а нам, історичним свідкам, мимоволі око ріже - сильно старіють вони, помітно порохніють. Немає в них запасу міцності. Час - штука нещадна, і не тільки щодо людей, а й до наших містечок маленьких. Шанс знову відродитися з попелу, подібно до Фенікса, випадає далеко не кожному. Однак приємні винятки мають місце бути...

        Ось і нашому Генічеську чимало пощастило! Він - містечко не просте, а курортне, або, по-сучасному кажучи, центр рекреаційної зони! Особливої, своєрідної. А все завдяки чому? Завдяки безпосередній близькості до перлини Азовського моря - унікальної піщаної коси - Арабатська Стрілка або, як тут усі її називають, просто Арабатка, з її неповторними нескінченними піщаними пляжами. Між іншим, найдовша піщана коса на Європейському континенті, що відокремлює Азовське море від просоленого Сиваша і простягається на південь майже до самої Керчі. Для Генічеська це і є саме той щасливий бонус або, якщо завгодно, виграшний лотерейний білет, страховка на будь-які, навіть найнесприятливіші часи. Але й це ще відповідь неповна.

       Хіба не дивно виходить? Те, чого в навколишньому світі на планеті повно-повнісінько - пісок і морська вода, схоже, тут, у нас - найцінніше і невичерпне надбання?! Ну... не зовсім так. Відповідь неповна. Тут слід врахувати важливий фактор південного спекотного довгограйного сонця. Але ж і цього добра з головою вистачає на різних широтах у світі. Зате, якщо в цей дивовижний коктейль додати ще один ласий компонент, ексклюзивний - цілющі впливи на людський організм життєдайної води та багатовікових мінеральних відкладень незліченних сольових озер Сиваша з його ще абсолютно неоціненим бальнеологічним потенціалом, який створює неповторну аероауру для навколишньої екосистеми, то це якраз і буде та сама, головна фішка. Саме вона з відкриттям чергового курортного сезону змушує сотні тисяч громадян кидати всі свої термінові великі й малі справи у своїх великих і не дуже містах і з радістю та легким трепетом у серці мчати в цей благодатний край, щоб на повні груди вдихнути такий бажаний морський йодистий еліксир і з головою поринути в цю безтурботну, розслаблену курортну метушню. Так було двадцять, п'ятдесят, навіть сто років тому. І так, схоже, буде вічно...

       Що характерно, той, хто одного разу відпочивав на Арабатці, незмінно повертається сюди, і тільки сюди, щоразу, знову і знову, хоча чутливо не добираючи звичних йому міських зручностей і не дивуючись нашому незмінно ненав'язливому сервісу часів суворої «раддепії». Природно, такий розклад справ безумовно знаходив вдячний відгук у серцях і душах генічан. Це я про хронічні літні напливи відпочивальників. Адже всю цю прірву приїжджого люду, що заповнює незліченну кількість піонертаборів і пансіонатів, потрібно приймати, розміщувати, напувати-годувати, та ще, бажано, і догоджати. Як то кажуть, забезпечувати повний сервіс. Хоча на ті часи це називалося сферою обслуговування. Так ось у курортний сезон, а це, вважай, мінімум чотири місяці на рік - з травня до вересня включно - у цьому самому сервісі очно і заочно «крутилося» ніяк не менше половини дорослого населення Генічеська.

       До речі, у розпал сезону кількість жителів і в самому місті, як мінімум, подвоювалася, і міські пляжі зовсім не страждали від дефіциту відпочивальників. Не Арабатка, звісно, але вода морська і сонце - практично ті самі. Тутешнє корінне населення - народ переважно космополітичний і російськомовний, а тому в багатьох зв'язок з історичною прабатьківщиною на генному рівні доволі міцний, що виливалося в сезонне паломництво численних ближніх і дальніх родичів, причому, як правило, безперервне: не встигають від'їхати одні, як на під'їзді - чергові. Хто ж за щасливої нагоди зможе відмовити собі в халяві, тиждень-другий полежати, поніжитися на гарячому морському піску, ні про що не заморочуючись, тіло південним сонцем «покоптити» та ще й досхочу смачнючим та дешевим південним фруктом підзаправитися, до того ж прямо з дерева? Ось такий калейдоскоп здебільшого до самого кінця серпня, до початку шкільних занять.

      Ну, якщо вже до кінця «добивати» таку важливу тему, як зайнятість місцевого населення, то варто зупинитися на другій його половині, і, мабуть, доведеться ділити її на три частини.

       Одна з них, як заведено говорити - бюджетники - цілком прогнозований скрізь і в усі часи контингент. Управлінці, включно з усіма так званими життєзабезпечувальними та репресивними службами, працівники райлікарні та культурно-освітньої сфери: з п'яток дитячих садочків, кілька середніх шкіл (плюс - музична та ще спортивна), а зі спеціальних навчальних закладів - медучилище і два ПТУ, що забезпечували поповнення робітничого класу для міста і села.

    Представники другої частини, точніше сказати, представниці - це переважно численний загін робітниць зовсім не малої прядильно-ткацької фабрики. От тільки не ясно було, що ж конкретно пряли й ткали на ній? Який такий кінцевий продукт (чи продукти) виходили з воріт цієї самої фабрики?.. Краєм вуха чув, начебто ковдри виробляли й ніби як рушники. Якщо так, то зовсім непогано. Єдине, ніхто не бачив і не розумів, куди все це добро зникало?! Прямо-таки горезвісним Бермудським трикутником пахне. А може, основний акцент був - робота на «озброєнку», а ковдри з рушниками - лише для прикриття?.. Тоді - не питання. Хоча і в армії ці причандали зовсім не зайві. Загалом, до цієї ж, жіночої частини, можна сміливо додавати чималий контингент харчокомбінату і двох хлібопекарень - як без них у місті?

       І, нарешті, частина третя - здебільшого чоловіча - портовики, рибалки місцевого рибколгоспу, працівники рибзаводу (переробники риби, чи все-таки більше переробниці?). Тут же - трудящі двох невеликих заводів: цегельного і механічного.

        Ось і все. Досить цікавий соціальний зріз виходить. А тепер, навіть якщо не дуже напружувати уяву і дозволити поглянути на стан речей дещо спрощено, неупереджено, то що могло очікувати на тодішніх місцевих випускників шкіл? Хлопцям, приміром, маячила гарантована швидка служба в армії, де за пару-трійку років з них дуже старалися повибивати «дурість молодецьку». А заодно, якщо вийде, когось - «обтесати», а з когось - і «викувати» свідомих членів соціалістичного суспільства, будівничих комунізму, а то й полум'яних борців за його ідеї. Але це, мабуть, рідкісний сценарій. Швидше, після повернення додому «армійцям» належало прямувати прямим курсом у третю частину (дивитися вище), на вибір. Плюс, можна ще - в ПТУ.

       Ну, а дівчата, куди їм? Найбільш безпрограшний варіант - вступ до рідного медучилища. Начебто престижно - не ПТУ все-таки! (але чи престижно?). А що як пощастить, і медична специфіка конкретно «зачепить»?.. Що ж, тоді - в медінститут! Супер! (щоправда, туди ще потрібно примудритися потрапити). З іншого боку, безоглядно відриватися від маминої спідниці, їхати вступати до чужого далекого міста, до того ж без жодних надій на диво, боязко, і не кожному по кишені. Тож у медучилищі, швидше - навчання за інерцією. Та й не всім воно в радість. Однак продовжувати післяшкільну освіту все одно в місті більше ніде. А тут - валяй собі «дурнюню» принаймні рочки з три, ні про що особливо не замислюючись, а там - як то кажуть, війна покаже - ненароком, дивись, за час навчання і заміж вискочити підвернеться. Але й таке студентське «щастя» не для всіх - кількість навчальних місць лімітована. А, отже, залишається одне, і з тим самим успіхом, що й хлопцям - уперед і з піснею - тільки у свою, другу частину (дивитися туди ж, тільки трішки вище - даю підказку - рухати на фабрику, починаючи з посади учня - прясти або ткати!.. на верстатах, ясна річ). Хоча й тут ПТУ на думці тримаємо. Усе ж спеціальність яка-не-яка, нехай і робоча...

       За таких «залізобетонних» розкладів, та в масштабах величезної країни, не знаходиться причин дивуватися, що саме професіоналів, справжніх майстрів своєї справи, саме «спеців» за покликанням у різних сферах життя - кіт наплакав. І де він - корінь зла? Відповідь очевидна. Від безвиході все і безальтернативності буття. Так всюди й плодяться нездари, в кращому разі похмурі ремісники, які до кінця днів своїх тягнуть осоружну лямку нелюбої професії! Ні, ну, зрозуміло, «всі роботи хороші, всі професії потрібні» - це ніби класика, прописна істина, нічого не маю проти. Але, як то кажуть, слів із пісні не викинути, факти в наявності!.. І вони якраз диктують зворотне.

       У підсумку все гранично виразно розклалося. Рибалка і ткаля - ось вона - реальна кінцева перспектива у не обтяженого інтелектом середньостатистичного «неопереного» жителя м... Генічеська. Так зневажливо називають своє місто ті, хто через свої різні причини зневірився змінити що-небудь у своєму застояному житті й навколишній дійсності. Згоден, сказав (з приводу перспектив) досить примітивно. Але реально розірвати це порочне коло, на волю вирватися, що називається, вибитися в люди, вдавалося, на жаль, одиницям...

       ... А тим часом могутня громадина країни, на одній шостій частині суші планети, повільно, але неухильно і ґрунтовно занурювалася у свою чергову «велику» історичну епоху існування - брежнєвську, застійну...