Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
«Нехай загине вся імперія,
для мене ти - весь світ»
(Марк Антоній, консул Стародавнього Риму)
Книга I. «ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ»
Розділ І. БЕЗТУРБОТНЕ ДИТИНСТВО («пустотливе»)
Безумовно, їхнє зближення дійшло до апогею.
Проте доля приготувала їм довічну розлуку. Для
Головного Героя не бачилося нічого гіршого, ніж
розставання з милою і пустотливою дівчинкою
Анютою, що стала для нього настільки дорогою
І близькою, зрештою, їй - не менш
Глава 6. СПОГАД ІІІ. МИЛА АНКА
Частина 5. Прощальний «Царський» Подарунок
Час невблаганно минав, а я все не наважувався повідомити Анці згубну для неї новину про мій дуже близький від'їзд. Ніяк язик не повертався. Тягнув буквально до останнього дня. Однак все-таки за кілька днів до наміченого від'їзду, мені довелося це зробити. Після нашої чергової інтимної зустрічі.
- Анка, миленька, ти не лякайся, мені до останнього дня не хотілося тебе засмучувати. Але далі відтягувати вже нікуди. Я маю тобі повідомити дуже нерадісну звістку - через два дні ми переїжджаємо жити в інше місто, назовсім. Генічеськ називається. Це - далеко звідси, десь на півдні, у Херсонській області, на березі Азовського моря. Батька переводять служити туди...
Моя Анка, поки я докінчував свою промову, змінювалася в обличчі, а на її великих красивих очах почали проступати великі краплі сліз.
- Славусику, от скажи мені... Ну, чому, коли людині вряди-годи стає привільно і радісно, в її житті неодмінно має з'явитися якась «підлянка»?! - у добре знайомому мені, своєму звичному стилі розбилася Анка.
На таке риторичне запитання я, зрозуміло, не знайшов, що їй відповісти. Лише міцно обійнявши, притиснув до себе. Мені й самому в цей момент було відчайдушно не по собі.
- Що ж я тепер без тебе робитиму, рідний мій Славічку?! Зовсім одна залишаюся в цьому безглуздому ворожому світі. Тільки-тільки знайшла тебе, і вже так швидко втрачаю, - Анка продовжувала свої сльозовиливи.
Треба було хоч якось заспокоїти її. Я спробував пофілософствувати.
- Напевно, дорога моя Анка, наше життя як зебра. Смужки в ньому чергуються - то біла, то чорна. Але ж за нею обов'язково знову буде біла! Тому залишається одне, тільки чекати і дуже сподіватися на це «біле диво»...
Анка глибоко задумалася...
... Наступного дня, а точніше ближче до вечора, ми знову були з нею в улюбленому нами сарайчику. Це, як не сумно відзначати, був наш останній, заключний раунд. Можна сказати, лебедина пісня. На завтра намічений наш від'їзд. Мене тут уже не буде. Не буде ні нашого старого «душа», ні цього чудового сарайчика. Ні цих радісних бажаних, таких звичних, бурхливих велелюбних зустрічей. І не буде моєї милої Анки... Нічого не буде...
Від учорашнього слізливого настрою на її обличчі я, як не дивно, нічого не виявив. Навпаки, Анка всім своїм виглядом випромінювала благополуччя й умиротворення. Лише погляд її завжди прекрасних очей був дещо втомленим. Мабуть, нічка їй видалася не з легких. Виплакала все в подушку, а може, і зовсім не спала, думала про свою, прямо скажемо, нелегку і незавидну дівочу долю... Сьогодні вона явно не хотіла зіпсувати ні свій, ні мій настрій. Просто з порога вона загадково оголосила.
- Славочко, сьогодні я хочу зробити тобі мій найдорожчий подаруночок. Я хочу віддати тобі себе всю! Хочу, щоб ти запам'ятав мене гарненько і на все життя! Спеціально приберігала себе для ТЕБЕ на найбільш значущий для нас день! Ось він і настав!... Милий мій Славулечко, цієї ночі я вирішила, що ти маєш стати найпершим хлопцем у моєму житті! Я хочу, щоб ти й сам став справжнім чоловіком. Як відчувала, що з цим нам не потрібно було раніше поспішати!.. А ось тепер прийшов такий час!..
Мила, мила, моя Анка!.. Цього вечора вона була надзвичайно чарівна... Всупереч своїм звичаям, сьогодні Анка навіть вбралася у свій найкращий дівочий одяг. Вона дивовижним чином перетворилася на справжню юну, дивовижно чарівну і бажану дівчину! А може, нарешті, до неї-таки дійшли мої посили й побажання, і вона, дійсно, стала на шлях виправлення?.. Але більшою мірою, мені здається, під впливом нашого з нею повсякденного спілкування останнім часом вона просто ще трохи подорослішала. Однак це мені досконально не відомо.
Ми милувалися, як ніколи раніше. Вона невтомно пурхала метеликом наді мною і воркувала як бджола над пахучою квіткою, випереджаючи всі мої бажання. Мені ще ніколи не було з нею настільки чУдно і легко. Анка перевершила саму себе! Вона дуже старалася!..
Коли ж справа дійшла до «вінчального акорду», я дещо запанікував...
- Ну, що ти, Славусенько, це ж так усе просто, покладися на мене, я ж із тобою, я тобі допоможу.
Ми цілувалися, обійнявшись, лежачи на боці, ніжно погладжуючи одне одного. Вона потягнула мене на себе, потім, розсунувши стегна, присунула мене до свого лона. Так, у неї виходило все дуже спритно і невимушено. Ось тільки для мене це бачилося на рідкість епохальною подією, якоюсь віхою, до якої треба ще зуміти дотягнутися. Не знаю, чому, але мене геть пробило нервове гарячкове тремтіння. Напевно, у мені спрацьовував якийсь страхувальний психологічний бар'єр. Адже одна справа - візуальне чуттєве споглядання об'єкта свого обожнювання і на його тлі поверхневе фізіологічне задоволення від цього - елементарна «розрядка» від енергії, що неабияк накопичувалася в мені, яка стала звичною. А інше - настільки загострено тонкий, чуттєвий, проникливий контакт на глибиннішому, ще поки що не пізнаному моєю юною свідомістю, яка ще не оформилася, а отже, такому, що лякає мене, рівні. Хоча чисто фізично я абсолютно не відчував жодних проблем. Мій хронічно «стійкий олов'яний солдатик» мені ніколи не зраджував.
Анка, звичайно ж, усе це відчувала. Вона не форсувала процес, даючи мені час і можливість перевести дух і звикнутися з думкою про серйозну подію, випробування, яке вперше має відбутися в нашому житті. Вона, не перестаючи погладжувати, цілувала мене, шепотіла мені на вушко ласкаві слова, тоді як я продовжував нерухомо плазом лежати на ній, відчуваючи твердість її лобка на своєму. Це було з її боку схоже на сеанс емоційної та психологічної терапії. І він свою дію справив. Я злегка відтанув. Але і мій «козачок» теж. З'явилося ще одне невирішене питаннячко. Анка хвацько приспустилася піді мною до мого «змерзлого», пониклого, «засмученого пташеняти», яке вперто не бажало впурхнути у «своє» затишне «гніздечко». За кілька секунд вона підбадьорила «Його» губками, повернувшись на свою вихідну позицію. Не довго думаючи і не даючи мені схаменутися, Анка, одним швидким рухом підштовхнувши, оселила «неслухняного» у свою вузеньку й тісну, але надзвичайно ласкаву й тепленьку гостинну «печерку». Та, подібно до заколисуючої гойдалки, стала мірно підніматися й опускатися. Вгору-вниз, вгору-вниз, і знову, вгору-вниз, немов гойдаючись на хвилях.
Найзагадковіше, непомітно опинившись у такій на рідкість всепоглинаючій і всеохоплюючій доброзичливій і приємно рухомій атмосфері, наш «герой», усупереч усім своїм побоюванням, ще міцніше піднісся духом.
Ширше розправивши свої плечі, ніби вщерть заповнював свої легені свіжим, цілющим повітрям, уже сам щосили заграв своєю стійкою життєдайною «струною», наполегливо й неухильно прямуючи до свого завершального переможного кличу. Так «Він» ще не веселився і не «грав» жодного разу у своєму короткому житті!!!
Ледве живий, я сповз зі знерухомленого тіла Анкі.
... Вона безтурботно лежала, ґрунтовно знесилена, сп'яніла і захоплена цим нашим приголомшливим фінальним акордом до невідомої навіть їй самій глибини. Тут для неї все злилося в єдине ціле: і гострота близького прощального моменту, і серйозність почуттів, що спалахнула в ній, до мене, і, звісно, сама новизна і природність від повного контакту. Для неї «ЦЕ» теж було настільки ж епохальною і надзвичайною подією, а, можливо, і більш важливою, ніж для мене. Анка продовжувала залишатися все в тій самій розслабленій позі з безсоромно розкритими навстіж стегнами, абсолютно не в силах поворухнутися, зі щасливим виразом на її прекрасному обличчі, з напівзакритими очима. Вона внутрішньо прислухалася до своїх ще свіжих вражень, заново «прокручуючи» і переживаючи всі свої нові солодкі відчуття...
Так, наша остання любовна пісня була доспівана нами до переможного кінця! Прощавай, наша цнота!
Що стосувалося мене, то я погано розумів, чого я досяг останнім нашим дійством. Для мене все ще застилалося туманом. Я відіграв занадто складну, дорослу, а тому не до кінця зрозумілу мені партію. Принаймні, мною не цілком осмислену. Поза сумнівами, на суто фізичному рівні я відчув неперевершену до цього насолоду. Слів немає! Але в підсумку, ймовірно, моя психіка не дала мені відчуття якоїсь внутрішньої гармонії, якогось душевного умиротворення, від усього нами вчиненого. Так, напевно, рано, ще занадто рано для мене підкорювати такі неймовірно високі вершини. Я, звісно, віддавав Анці данину своєї поваги та визнання. Вона, дійсно, хотіла віддати мені все і всю себе без залишку. І, дійсно, віддала! Ось тільки мені, на жаль, не вдалося від неї все це прийняти гідно, в повному обсязі. І причина тут навіть не в тому, що я через свої невеликі роки ще не зовсім доріс до такого високого розуміння речей. Все і глибше, і водночас простіше. На жаль, не було в наших стосунках від самого початку закладено, а, можливо, під час їхньої швидкоплинності не встигло остаточно викристалізуватися й виплекатися необхідний життєствердний глибинний початок усьому - СПРАВЖНЄ ВСЕПОГЛИНУЩЕ ВЗАЄМНЕ КОХАННЯ!
Так, правда, мені дуже подобалася Анка. Мені подобалося її бездоганно красиве тіло, її безмежна любов, яку вона мені з повною відкритістю, легкістю і широтою душі без залишку дарувала. Подобалася простота, нехитрість її насправді м'якого і доброго характеру. Але, на жаль, ніяк не можу сказати, що я всім серцем любив її. Серце не обдуриш. Зрозуміло, з мого боку це було не кохання, а всього лише пристрасний і неприборканий потяг до протилежної статі.
... Нарешті Анка «ожила». Вона притулилася до мене всім тілом, обійняла мене і тихо заговорила.
- Славусику, рідний мій, знаєш, ти став і залишишся навіки моїм найпершим, найбажанішим коханцем. Я анітрохи не шкодую про те, що в нас сталося з тобою. Навпаки, я шалено щаслива. Щаслива, бо нехай і ненадовго, знайшла тебе, була з тобою поруч, жила, дихала тобою... Щаслива, бо я... я люблю тебе всією душею своєю і всім серцем! Я буду, я це знаю, буду тебе пам'ятати все своє життя. Але водночас мені зараз шалено гірко! Гірко і боляче, від того, що завтра ми розлучаємося з тобою назавжди! І більше, напевно, не побачимося ніколи! Це для мене жахливо, коханий мій! Я навіть не питаю тебе, чи любиш ти мене?! Тому, що я знаю, що я тобі всього лише подобаюся. Я це відчуваю і без твоїх слів, своїм серцем. Коли воно любить, воно правильно відчуває...
Тут вона, не витримавши, розридалася не на жарт... Я, звичайно, не став її стримувати, нехай виплачеться. Так їй, напевно, буде легше... Я й сам готовий був розридатися разом із нею. Ледь стримував свої пориви. Я ніколи не міг байдуже споглядати жіночі сльози, особливо у близьких мені людей. Лише міцніше затиснув її у своїх руках.
Коли вона трохи заспокоїлася, я, дивлячись їй в очі, сказав.
- Моя мила і рідна Анюточко! (ось ніколи ще так її не називав, а тут назвав саме так!) Ти дуже хороша людинка, ти - чудова дівчинка! Дуже красива і розумна! І друг прекрасний, відданий! Знаєш, мені дуже, шалено сумно розлучатися з тобою! Ти не уявляєш, як мені буде тебе не вистачати!.. Але, на жаль, хочемо ми того чи ні, так уже склалося наше життя, розлучатися доводиться... Ти, Анютику, правильно визначила мої почуття до тебе. Я не знаю, можливо, мені забракло часу, щоб, дійсно, тебе полюбити... Мені взагалі дуже складно говорити про такі серйозні речі. Можливо, я сам ще не доріс до розуміння всього цього. Так, ти правильно сказала, серце відчуває любов. Повністю з тобою згоден. А ще неможливо серцю наказати любити! Але я точно знаю, що і мені тебе забути не вийде! Адже ти в мене - найперша в моєму житті. А найперше - не забувається ніколи, чуєш, ніколи! І мене це зігріває... Ми не можемо знати, що нас чекає попереду в нашому житті. Раптом ми знову зустрінемося, коли станемо дорослішими? Адже може таке трапитися, правда ж?!... Повинна ж залишатися надія!.. Коли я приїду на нове місце, то обов'язково напишу тобі листа. І буду дуже чекати на відповідь від тебе, Анютко, домовилися?!
- Бачиш, як ти мене цікаво й ласкаво почав називати... Мені приємно, коли ти мене так називаєш... Звісно, я дуже добре тебе розумію, і твої почуття теж. Дуже вдячна тобі за чесність і відкритість. Іншого я від тебе й не очікувала. Тепер буду з величезним нетерпінням чекати твоїх листів і, звісно ж, буду тобі відповідати, Славусику... І дуже, дуже надіятися на нашу можливу прийдешню зустріч, - тут вона знову зірвалася на плач, не стримавши емоцій. - Ні, я просто не можу... і не хочу... вірити... що в нас усе скінчилося!...
І вона, безвольно притулившись до мене, уривчасто тремтячи плічками, певний час уже ридала зовсім нечутно, лише часом сумно схлипуючи. Мені коштувало великих зусиль відірвати її, заплакану, від себе. Я знову заговорив.
- Знаешь, Анютику, мені дуже хочеться, щоб ти стала справжньою дамою, а не як зараз - хлопчиськом у спідниці. Зрозумій мене, Анют... Тобі дуже пасує жіночий одяг... Ти дуже навіть гарно в ньому виглядаєш. Не в приклад багатьом іншим. І мені ти більше подобаєшся саме в жіночому одязі! Носи його частіше, Анютко! Дивись, і життя в тебе швидше налагодиться. Повір мені, хлопчикам приємніше дивитися на красивих дівчаток, таких як ти сьогодні, а не на солдатів у спідниці!.. А ще, Анютику, відпусти своє волосся, дай йому свободу! Коли воно виросте, ти навіть не уявляєш, наскільки воно буде в тебе шикарним. І сама ти станеш шикарною дівчиною, про яку будуть мріяти всі хлопці навколо тебе. Це так чудово, коли в дівчини довге волосся!.. Анюточко, ти дуже, дуже красива дівчинка. У тебе - ще все попереду, ціле життя. Будь сміливішою! І, останнє, найголовніше. Закінчуй ти все-таки з цією нашою безглуздою хлоп'ячою компашкою - не рівня вони тобі. І чим швидше, тим краще! У них на умі - лише одні дурниці й пустощі. Тобі вже давно пора виходити на свій, набагато вищий рівень. Ти - розумна і винахідлива, не пропадеш! Я впевнений, у будь-якому разі, якщо щось у своєму колишньому становищі поміняти, то це і наше подальше життя підштовхує до якихось приємних змін! А то ж так можна законсервувати себе на віки вічні...
... Ми вже вдяглися, і майже приготувалися на вихід.
- Який же ти в мене розумненький філософ, Славусику! Я тобі урочисто обіцяю стати справжньою леді. От приїдеш коли-небудь до мене - і не впізнаєш зовсім! І повз пройдеш...
- Ось, і чудово! Домовилися! А повз - не пройду! Тому, що замилуюся тобою! Ох, і люблю ж я красивих дівчат! Таких, як ти, Анютик!
І тут же, не стримавшись, я знову схопив її у свої обійми, і ми знову повалилися з нею на наше «ложе» з поцілунками. І зовсім несподівано у нас трапилася ще одна, зовсім не запланована, але дуже «спекотна любовна сутичка». Цього разу дійсно остання в нашому житті. Тепер уже вона опинилася на мені верхи...
... Від'їзд наш був не дуже ранній. Зранку батько відправив контейнер із нашими великими речами та меблями. А о 12-й годині мали й ми вирушити на Одесу. Звідти поїздом практично до самого Генічеська. До цього часу ми відвели нашого пса Тузика разом з його здоровенною будкою і передали нашим добрим знайомим. Як же мені не хотілося залишати його, мого рідного пса! І він рвався до мене, того й гляди, ланцюг обірве. Гавкав ніби поранений. Зовсім не грубо, як зазвичай, а вкрай жалісливо, розриваючи моє нещасне серце на шматки. Господи, ну от за що мені такі муки?!... Чорт би їх побрав, усі ці довбані переїзди, з їхніми болючими розставаннями!.. Батько ледве відтягнув мене від нього, нещасного!...
Коли підкотив армійський «бобік-джип», щоб доставити нас із багажем до автостанції, ми стояли в повній готовності до відправлення.
Мене прийшли проводити мої друзі-пацани, ну, і, звісно, Анюта. З кожним прощався окремо. Дійшла черга і до неї. Останньою... Анна була у своєму найкрасивішому дівочому одязі, і мала приголомшливий вигляд! Постаралася одягнутися та якось по-особливому прикраситися!.. Ось молодчинка! Уже почала втілювати план нового життя!.. Вона і трималася молодцем, не розкисала... Я, звісно, одразу зробив їй комплімент щодо її прекрасного зовнішнього вигляду.
Анютка рвучко обійняла мене, ледь не задушивши в обіймах, тільки й прошепотівши на вухо: «Нічого не кажи, Славусику! Пиши мені. Дуже чекаю!». Я теж обійняв її. Потім, нікого не соромлячись, вона ніжно і дуже-дуже тривало поцілувала мене в губи. І... тут же кинулася щодуху бігти від мене. Я її розумів, як ніхто інший... Хлопці мої, тільки знизуючи плечима, здивовано переглянулися, а батьки - лише головою похитали... Їм нікому не зрозуміти цього ніколи!
... Хвилин за п'ять ми вже мчали назустріч своєму новому, абсолютно загадковому, життя, яке чимало лякало мене своєю невідомістю!..
Кінець Глави 6.
Продовження в Главі 7....